Врятувати українські цінності. Місія Федора Ернста

Узаконені грабунки

Протягом буремних 1917—1921 років в Україні кілька разів змінювалася влада. Політичні пертурбації впливали на економічні процеси й загальний добробут, процвітали "чорні ринки", на яких перепродували старожитності: скульптури, картини, зброю, вироби із золота й срібла, рукописи, стародруки та архівні документи.

Окрім місцевих жителів, пам’ятки грабували й іноземці, зокрема російські більшовики. Вперше вони зайшли взимку 1917—1918 років, коли Київ захопила армія Муравйова. Червоноармійці відразу почали руйнувати і псувати цінності: пограбували і знищили декілька музейних і архівних збірок. Пошкоджень зазнали Софійський, Михайлівський, Військово-Микільський та Володимирський собори, Андріївська й Іллінська церкви, Успенський собор, дзвіниця та низка інших пам’яток Києво-Печерської лаври. Попсували солдати також і будівлі Київського університету й Педагогічного музею.

Будинок, в якому жили Михайло Грушевський і Василь Кричевський, розстріляли. У ньому згоріли 123 старовинні українські та перські килими, збірки богемського, венеційського та українського скла, сервізи срібних, мідних та олов’яних посудин, церковні речі, близько ста одиниць західноєвропейських і українських виробів із порцеляни та багато цінних книг, рукописів, меблів, портретів українських діячів та інших речей.

Ось один із описів тодішнього погрому Києва: "Хто не побував у Терещенківському будинку в дні панування в Києві радянської влади, той, звичайно, не зможе скласти й приблизне уявлення про вчинений тут розгром. Особливо тяжке враження справляли залишки прекрасних полотен першокласних художників, розідраних на шматки або безглуздо посічених шабельними ударами. Ряд картин було просто вирізано з рам ножем або шаблею. Так само вирізано було шкіру з сидінь стільців і крісел". Це уривок зі статті Федора Ернста "Художні скарби Києва, що постраждали у 1918 році", опублікованій наприкінці 1918 року в журналі "Куранты".

Вдруге російські більшовики почали окупацію українських територій в кінці 1918 — на початку 1919 року. Так постала Українська Соціалістична Радянська Республіка. Нова влада зайнялася націоналізацією київських музеїв: Богдана і Варвари Ханенків, а також Київським художньо-промисловим і науковим музеями. За офіційною версією, з фондів вилучали предмети, які не мали культурної цінності. Насправді ж до Росії вивозили коштовні речі.

У грудні 1919 року в Сумах більшовики розграбували і знищили частину багатої колекції відомого колекціонера Оскара Гансена. Тоді зникли деякі зразки порцеляни виробництва Межигірської, Корецької, Баранівської та Волокитинської фабрик. У 1921 році більшовики узаконили вилучення у населення коштовних цінностей. На початку 1920-х під приводом голоду із церков та монастирів почали забирати всі речі із вмістом золота, срібла та діамантів.

У квітні 1922 року спеціальна комісія відвідала Києво-Печерську лавру і вилучила предмети великої історичної цінності. Серед них — дари гетьманів Богдана Хмельницького й Івана Мазепи, російських імператорів та імператриць Анни Іоанівни, Катерини ІІ, Павла І, Олександра І і фельдмаршала Павла Рум’янцева-Задунайського. Частину цих пам’яток продали за кордон. Близько 10 000 — опинилися у Збройній палаті московського Кремля.

Продаж предметів за кордон

Уже на початку 1920‑х років група українських дослідників та пам’яткоохоронців почали переписку із Московським музейним фондом та ленінградським "Антикваріатом". Останній був спеціальною організацією, створеною в СРСР, куди звозили всі найцінніші твори мистецтва, що знаходили в маєтках, палацах, приватних колекціях, музеях, церквах та монастирях. Їх оцінювали і вирішували, які можна найдорожче продати за кордон. "Антикваріат" у різні періоди мав різні назви. 

Одним із українських дослідників, які почали переписку із Москвою, був Федір Ернст. За словами дослідника Сергія Білоконя, влітку 1922 року Ернст їздив у відрядження до Петрограда з метою придбання творів Георгія Нарбута й інших творів мистецтва, книг та видань. На той час було зрозуміло, що вилучені церковні цінності, які нібито йшли на допомогу голодуючим, насправді осідали в "Антикваріатах". 

Зі слів самого Федора Ернста: "Конфіскація церковних цінностей, переведена у Совєцькій Україні під час голоду 1922 року, в результаті напруженої роботи й величезних зусиль невеличкої купки музейних робітників м. Києва (фактично — трьох людей) — збагатила наші музеї (Всеукраїнський Історичний ім. Шевченка та Лаврський, який відтоді лише почав організовуватись) колекцією з не менш як 5 000 старих виробів з цінних металів".

На жаль, багато картин, які повертали музеї та "Антикваріати" Москви й Ленінграда, були копіями. Оригінали залишили у Росії. Дослідження переданих робіт тривають дотепер. 

14 березня 1928 року між Народним комісаріатом освіти УСРР і Українським державним торгом було укладено угоду про право на продаж предметів за кордон. Ці речі спеціально відбирали з українських музеїв. Окремим пунктом в угоді зазначили, що цінні твори мистецтва й старовини вивозити не будуть. Відбирати артефакти призначили українських музейників і науковців. Серед них — Федір Ернст. Він та його колеги спробували перешкодити вилученню предметів історичної та культурної цінності. Уповноважені з відбору надавали для продажу речі, які не мали важливого значення.

Про те, як часто і в яких кількостях забирали коштовні речі з київських монастирів та музеїв, розповів Федір Ернст у своїх щоденниках. Тільки у травні 1928-го детально оглядали Лавру, Картинну Галерею, Історичний музей. 

На жаль, уже влітку 1928 року українських науковців відсторонили. Повноваження на відбір для продажу музейних предметів з України отримав Ленінградський державний торг, чиї експерти почали відбирати лише найкращі та найцінніші твори мистецтва. 

У вересні 1930 року Федора Ернста звільнили з посади інспектора охорони пам’яток. Підставою став офіційний донос, переданий до Наркомосу УСРР: "НКО проводить політичну лінію в напрямку звільнення пам’яток культури культового характеру від релігійних громад. Незважаючи на певні вказівки НКО, Київська інспектура за підсумками її роботи додержувалася протилежного напрямку: підносить клопотання про передачу релігійним громадам у користування низки пам’яток, не виконує розпоряджень щодо відповідальності релігійних громад".

Успіхи Паритетної комісії

Важливу роль у поверненні з Росії до України культурних пам’яток відіграла Паритетна комісія. Вона працювала у 1928—1932 роках. Її членами були працівники музеїв Києва, Москви та Ленінграда. Федір Ернст представляв Всеукраїнський історичний музей імені Тараса Шевченка.

Її робота відбувалася у декілька сесій. На першій українська сторона визначила предмети, які хотіла б повернути з російських музеїв: таких було близько двох тисяч. На наступній російська сторона розглянула ці вимоги. У результаті Ермітаж, Збройна палата, Третьяковська галерея та Історичний музей у Москві повернули низку цінностей: частину колекції Богдана і Варвари Ханенків, 15 малярських робіт Тараса Шевченка, 600 українських п’єс, старі запорізькі прапори, гетьманські клейноди, роботи Георгія Нарбута.

А ще — скарб ХІ—ХІІ століття, знайдений на території Михайлівського монастиря під час розкопок 1906 року, портрет Жуковського роботи Карла Брюллова, твори Левицького, Рєпіна, Крамського, Світославського, Боровиковського, Трутовського, Яненка, Лагоди-Шишкіної, Тропініна, Лосенка, а також погруддя Шевченка авторства Каменського.

Однією з вимог української сторони було повернення скарбів княжої доби, вивезені з Михайлівського монастиря. Також у списку були речі з бесарабських розкопок, портрети, краєвиди українських міст художника Михайла Сажина та окремі архітектурні креслення. Частину цих вимог російська сторона задовільнила.

Сам Федір Ернст, радіючи успіхам української сторони, писав: "Остаточно вирішена передача Україні всіх запорізьких клейнодів, прапорів, гармат тощо, що розподілені були між Палатою зброї в Кремлі в Москві та відділом зброї Державного Ермітажу в Ленінграді. Весь цей матеріал українська делегація в Паритетній комісії та Укрнаука вважають справедливим зосередити в Дніпропетровському державному музеї разом з картиною Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові»".

Це лише невеликий перелік того, що вдалося повернути в Україну завдяки роботі Федора Ернста. Але він недовго був членом Паритетної комісії. 1930 року його відсторонили.

Зачистка пам’яткоохоронців

Федір Ернст продовжував пам’яткоохоронну роботу, хоча і розумів увесь ризик своєї діяльності. Адже на той час вже почали фабрикувати справи проти музейних працівників. Зокрема тих, хто захищав культурні цінності.

Вранці 23 жовтня 1932 року Ернст вийшов з дому до видавництва, але по дорозі агенти ГПУ схопили його і заарештували. Через три дні перевезли спецконвоєм до Харкова. Керував арештом заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ Мойсей Чердак.

На початку 1930‑х років у Харкові тривали суди проти українських науковців, дослідників і пам’яткоохоронців. Це були ті, хто відмовився співпрацювати з радянською владою. Однією зі сфабрикованих справ була про контрреволюційну організацію музейних працівників, яку нібито ініціював Ернст. 29 травня 1934 року — вирок: три роки виправних робіт у селищі ПовенціКарелія.

Після закінчення терміну Федір Ернст хотів повернутися до Києва. Проте побувати в рідному місті йому більше не судилося. За законодавством Радянського Союзу, людина із судимістю не мала право на проживання у європейській частині держави.

Очевидно, що діяльність дослідника зі збереження українських культурних цінностей була небезпечною для радянської влади. Тому Федора Ернста розглядали як особливо небезпечного злочинця. 

Хоча йому й заборонили повертатися до Києва, проте ніхто не міг заборонити продовжувати займатися улюбленою музейною справою. З 17 жовтня 1936 року до 22 травня 1937 року він очолював Музей будівництва каналу Москва–Волга Дмітровського табору в місті Дмітров. 

А з 1 серпня 1937 року до 26 червня 1938 року працював на посаді заступника директора з наукової роботи Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті. В грудні 1937 року Федір Ернст став членом Спілки радянських художників. З 1 липня 1938 року музейника прийняли на роботу до Башкирського державного художнього музею.

З початком Другої світової війни Федір Ернст знову пережив переслідування й арешт: на той час уже за своє німецьке походження. У 1942 році його розстріляли. Цей факт довго замовчували. Коли Тамара Ернст після закінчення війни почала шукати інформацію про свого чоловіка, то отримала повідомлення, що він помер 17 серпня 1949 року. Лише 1989 року, після неодноразового наполягання діячів української науки та культури, Федора Ернста реабілітували.