Останні дні Георгія Нарбута

<p>Портрет Георгія Нарбута, автор Борис Кустодієв, 1914 рік</p>

"Під цією брамою й померти можна"

На початку 1917 року Георгій Нарбут – один із найзатребуваніших художників Санкт-Петербурга. Однак після Лютневої революції та початку національних рухів уродженець Чернігівської губернії вирішив перебратися на батьківщину. Вже в березні він оселився у Києві. Винаймав квартиру в Георгіївському провулку.

"Провулок мого святого. Близько Георгієвська церква. А головне – вікна квартири впираються в стіну Софії Київської, майже в браму Заборовського. Під цією брамою й померти можна", – пояснював вибір помешкання архівістові Якову Жадановичу.

Квартира – справді розкішна. Мистецтвознавець Георгій Лукомський так описував кімнату художника: "Карельські "ампірні" – кріпосні – меблі з Полтавщини стояли вздовж стін. Диван – дивом дивуватися! – і де це він зумів такий диван дістати дивоглядний – довгий-предовгий, і стрункий, і стильний. При тім гарнітур цілий – і крісла, і стільці, все одно до одного. А по стінах – своїх речей він не любив вішати – старі портрети, рисунки приятелів по "Миру искусства". Але особливо вартісні були курйозні провінційні портрети "баринь", купця якогось із медаллю на шиї і панночки тендітної, з блакитними стрічками. Полиці повні були скелець, порцеляни. А книг теж було багато, і всі з мистецтва, дорогі. Та ще й з автографами – від друзів!".

<p>Автопортрет Георгія Нарбута з його Alter ego - Лупою Грабуздовим, від імені якого Нарбут разом із друзями писав фейлетони</p>

Наприкінці 1917 року відкрили Українську академію мистецтв. Першим ректором обрали Георгія Нарбута. Замовлень не бракувало – і приватних, і державних. Для тільки-но проголошеної Української Народної Республіки розробляв проєкти грошових знаків, поштових марок і акцизних паперів. Коли владу перебрав гетьман Павло Скоропадський, митець створив герб Української Держави. Його основа – козак із мушкетом, символ Війська Запорозького. До малюнка додав брошуру, у якій пояснив його історію і значення, регламентував використання.

Товариство для обраних

У квартирі Георгія Нарбута регулярно гостювали представники мистецьких "вершків" тогочасного Києва: письменники Павло Тичина, Михайль Семенко, Микола Зеров; композитори Пилип Козицький, Яків Степовий; режисер Лесь Курбас; мистецтвознавець Федір Ернст. Поступово тут сформувалось щось подібне до таємного товариства з обмеженою кількістю членів. Охочий до різноманітних церемоній і костюмованих дійств господар розробив його конституцію, знак і план дій.

"Нарбутові все це було до вподоби, — згадував один з учасників гуртка Юхим Михайлів. – Найбільшого патосу дійшов, коли порушено було питання емблеми гуртка. Очі його з золотавим відблиском загорілись творчим вогником. Хутко пересунувши стільця до великого круглого столу, на якому стояли розкриті коробочки з аквареллю й скляні дзбаночки гуаші, не припиняючи жвавого обговорення справи, він скомпонував емблему в кількох варіантах. Дев’ять стріл, згідно з числом членів-фундаторів, розміщені в колі і скеровані вістрям до центру – як символ прагнення й прямування кожного члена гуртка до свого кола "дев’ятки".

Якось Нарбут придбав на Подолі перстень, прикрашений сердоліковою печаткою із силуетом млина. На ньому було вигравіювано девіз: "Бог моя надежда. Он мне помогает. Грабуздов". Художник придумав цьому Грабуздову ім’я – Лупа Юдич. Намалював його портрет і створив "Діаріуш" – фіктивний щоденник, у який від його імені записував веселі історії, іноді досить сміливі у своїй провокативності.

Наприклад, у фейлетоні "Обід з предопродкомдивом" описав маразматичне застілля з більшовицьким випинком: "Мішин витягнувся в струнку, вип’ятив груди й стояв, як заворожений, закатавши помутнілі очі, з блаженною усмішкою на червоному й спітнілому обличчі. Скрипка замовкла. Предопродкомдив відразу якось розм’як і, звернувшись до вундеркінда, гикаючи пробубонів: "Таваріщь вундервуд! Сиґрай комуністу… пахаронний марш". І вундеркінд заграв".

Іноді Лупа Грабуздов проявляв поетичні вміння – писав пародії на тогочасних авторів і дотепні епіграми. Наприклад, про Павла Тичину відгукувався так:

Навколо – комуна,
А космос – в душі,
Че-ка ж над ухом:
– Бреши,
А пиши!

Академія на горищі

На початку 1919 року Київ захопили більшовики. Будинок Академії мистецтв зайняв Всеукраїнський комітет образотворчих мистецтв – ВуКомИзИс, який очолював Петро Дадикін. Заняття доводилося проводити по професорських квартирах. Нарбут відповів на це карикатурою в "Діаріуші". На ній Дадикін будує дворовий нужник, підписаний ВуКоЗлод – Всеукраїнський комітет злодіїв.

Влітку до міста ввійшли вояки Добровольчої армії. "Відтепер і назавжди Київ повертається до складу єдиної і неподільної Росії", – інформували розклеєні на будинках оголошення.

"Тут уже Нарбут зовсім засмутився, – описував той момент Лукомський. – Як українця, який працював при Скоропадському, його переслідували. Як бувшого при Директорії працівника – теж. Як виконуючого замовлення радянської влади – також, ще більше".

Академію остаточно ліквідували. Навчання так-сяк продовжували в помешканні Нарбута. За кошти меценатів він купив кілька квартир і технічних приміщень на горищі свого будинку. Там облаштували майстерні, бібліотеку та канцелярію.

"Це був справжній курятник, – згадував мистецтвознавець Федір Ернст.– Стелю устилали диктом, щоб під час дощу не так хлестала вода. Майстерні відділяли від проходу великими полотнами – творами професорів. Все це мало відповідало значінню, яке Нарбут надавав Академії. Але цим кроком він врятував її від неминучої загибелі".

Мольберт біля ліжка

Те літо принесло Георгієві Нарбуту ще одну біду. Повертаючись з вечірки в Михайла Бойчука, він та його товариш випили води із придорожньої криниці. Обидва захворіли на тиф. За кілька місяців організм подолав інфекцію. Але хвороба дала ускладнення – запалення печінки. Від осени художник майже не вставав з ліжка. Поряд з допомогою учнів облаштував мольберт. Продовжував працювати.

У творах того періоду він усе частіше повертався до давно минулого: рідна Нарбутівка, ґанок батьківського будинку, церква в селі Хохлівка, де вінчався з першою дружиною. Водночас з’являлися похмурі образи: покинуті парки, руїни, обеліски. Реальність перемежовувалася з вимислом.

Прикутий до ліжка, він і далі активно навчав студентів. Архітектор Василь Кричевський описував: "Я застав у нього в майстерні учнів, що копіювали зразки шрифтів і друкарських окрас XVII–XVIII віків у побільшеному масштабі. Побачивши якось за такою роботою студента Кирнарського, я похвалив його, сказавши, що це дуже дисциплінує руку й око, про що я знаю з власного досвіду".

"Вдивляюсь – а темно"

Кінець 1919 року – і вкотре зміна влади. До Києва повернулися більшовики. Вони відновили офіційний статус Академії, почали працювати видавництва. У Нарбута знову з’явилася робота й замовлення. Виконав кілька обкладинок для журналу "Мистецтво", оправу для "Антології римської поезії", яку впорядкував його товариш Микола Зеров.

Працювати допомагали учні. Разом із Лесем Лозовським виконав плакат з анонсом виставки, присвяченої творчості Тараса Шевченка. Дата народження обидвох – Шевченка і Нарбута – 9 березня. У 1920 році Георгію Івановичу виповнилося 34. Жодних урочистостей із цього приводу не відбулося.

Зате 27 березня відзначили 89-річний "ювілей" Лупи Грабуздова. Із властивою йому ретельністю художник підготував програму та аксесуари. Виготовив медальйон із силуетом ювіляра на золотому тлі. Намалював наклейки для пляшок: "Солодуха ректорська", "Пузівочка заяча", "Спотикач грабуздівський". Склав меню "Вечері нарочитої". Там серед іншого була й "Печінка нарбутівська" – такий от чорний гумор.

Однак хвороба прогресувала. Звістку про те, що Київ опинився в руках польсько-української армії, Нарбут зустрів у лікарні. Йому зробили операцію, але покращення не настало. 23 травня 1920 року він вимовив свої останні слова:

– Як незвично, вдивляюсь – а темно…