Заборонений путівник по Києву 1930 року Федора Ернста

14:34, 8 листопада 2023

карта

14 листопада 1918 року гетьман Павло Скоропадський ініціював відкриття Української академії наук. Її перше десятиліття минуло вже в іншій державі та в передчутті великих "чисток" серед української наукової спільноти. Восени 1928-го на нараді Президії Всеукраїнської академії наук ухвалили видання провідника по Києву, його околицях та по установах ВУАН. Книжка мала містити малюнки, схеми, маршрути та короткий нарис про розвиток науки в Україні. 

Видання побачило світ завдяки редактору Федору Ернсту1891–1942. До книжки увійшли 340 статей, з них 243 написавчастково у співавторстві сам Ернст. Решту текстів до провідника уклали видатні науковці 1920—1930-х років. Серед них — Василь Базилевич, Петро Курінний, Всеволод Зуммер, Михайло Рудинський, Олекса Новицький, Микола Макаренко, Євгенія Спаська.

Перший наклад провідника по Києву вийшов 1931 року та одразу отримав розгромну рецензію від провладної "професури". "Не такий потрібен провідник київському пролетаріятові. Нам потрібні провідники по Києву для того, щоб висвітлити ганебну ролю Києва, його попів, його художників, його учбових закладів у минулому, коли Київ був справді релігійним, чорносотенним агітпунктом всесвітнього значення. Нам потрібні марксистські, безвірницькі провідники по Києву, щоб остаточно добити рештки релігійности серед трудящих, показавши гидоту київських "святинь" та підсилити серед трудящих ентузіязм соціялістичного будівництва", — написав агент НКВС і "професор" Сергій Львович у виданні "Войовничий безвірник".

Агресивний відгук переконливо свідчив, що Ернстові вдалося витримати науковий підхід та не перетворитися на ідеологічний рупор, попри формальне використання вже перейменованих назв вулиць та памʼяток (скажімо, Володимирський собор в путівнику вже фігурує як Музей антирелігійної пропаганди). У 1950-х "Провідник" помістили у спецхрани бібліотек, для ознайомлення був необхідний спеціальний дозвіл. 

Федір Ернст зафіксував памʼятки Києва, які неможливо побачити тепер, як-от Братський Богоявленський та Військово-Микільський монастирі. Або ті споруди, які були відбудовані "з нуля" — Михайлівський Золотоверхий монастир, Собор Успіння Пресвятої БогородиціПирогощі, Велику церкву Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печерської Лаври. Путівник веде читача, наче машина часу, митрополичим садом Софійського монастиря, крізь Браму Заборовського, до балкончика, з якого оглядав місто Георгій Нарбут.

"Провідник" перевидали 2022 року у Видавництві Олександра Савчука. Публікуємо фрагменти, які підготував кандидат філософських наук, співробітник Харківського національного університету імені В. Каразіна, видавець Олександр Савчук, до дня народження редактора, мистецтвознавця та охоронця української культурної спадщини Федора Ернста.

Ernst-PORTRET_kolir

Федір Ернст (1891–1942)

Фото: надав Олесандр Савчук

Федір Ернст народився 9 листопада 1891 року в Києві. Був учнем Глухівської гімназії1900–1909, студентом Берлінського1909–1910 та Київського1910–1914 університетів, найважливіший фаховий досвід здобув в колі Миколи Біляшівського, Дмитра Дорошенка, Григорія Павлуцького.

Розквіт таланту Федора Ернста припадає на перші десятиліття совєцької влади. Тоді став професором Археологічного та Художнього інститутів в Києві, членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї, Музею мистецтв ВУАНнині – Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. У 1922—1933 роках — співробітник Всеукраїнського історичного музеї імені Тараса Шевченка.

Особливо важливою діяльністю науковця стало головування в Київській крайовій інспектурі охорони памʼяток матеріальної культури, яка діяла з 1926 до 1930 року. З 1929-го був членом паритетної Комісії з обміну культурними цінностями між РРФСР та УРСР. Саме Ернстові завдячуємо поверненням "Української абетки" Григорія Нарбута, десятки творів українських митців він намагався приховати від вивезення в Росію. 

Був двічі заарештований ГПУ у 1933 році за сфабрикованими справами, а 9 травня 1934-го засуджений до трьох років виправних робіт на будівництві Біломор-Балтійського каналу. Після закінчення терміну йому відмовили в поверненні до Києва. У 1937-му Федір Ернст став заступником директора Казахської національної галереї, а у 1938—1941 роках обіймав посаду заступника директора Башкирського художнього музею. 16 липня 1941 року Ернста заарештували втретє в місті Уфі за звинуваченням — "німецький шпигун".  28 жовтня 1942 року його розстріляли.

Золота брамаавтор усіх уривків – Федір Ернст

За давнім київським літописом, великий князь Ярослав Мудрий, поширивши границі київської твердині-акрополя, зміцнив цю частину Києва валами й брамами, серед яких найголовнішою, в найбільш небезпечному для Києва місці (з заходу, де було рівне, без глибоких ярів поле) була велика мурована Золота Брама.

Назва ця наслідує назву костянтинопільської Золотої брами, що побудував Теодосій Великий у памʼять своєї перемоги над Максимом. Коло 1037 року будова вже була закінчена.

zv6-1

Золоті ворота, 1930-ті роки

Фото: kyivpastfuture.com.ua

Являла вона собою прямокутню башту з центральним вʼїздом у першому поверсі, з півциркульним (коробовим) склепінням над ним, і церквою на другому поверсі, яка закінчувалась банеюподібна будова збереглася у Лаврі — т. зв. Троєцька брама XII ст.. Будова складена була з міцної, майже квадратової форми цегли й бутового каміння (наметнів), що привозилося до Києва водою. Безпосередньо до стін брами тулилися високі земляні вали складної системи й деревʼяні стіни над ними. В такім вигляді Золота Брама відгравала видатну ролю в політичнім і військовім житті Києва, захищаючи підступи до його основної твердині. З нею звʼязана й польська легенда про меч-щербець Болеслава II Хороброго, яким останній року 1068 нібито вдарив по Золотій Брамі. За прикладом Києва, в свою чергу, пішло в Росії місто Володимир на Клязьмі, що також побудувало собі "золоту браму". Коли облягали Київ Батиєві татари, у 1240 році, Золота Брама могла потерпіти, проте прорвалися татари через іншу браму — "Лядську" (на розі нинішньої вул. Короленка [нині вул. Володимирська] та Софійської вулиці). Значіння головного вʼїзду до Києва брама зберігала й далі за литовських часів. Можливо, ще в дуже ранню добуXIII–XIV ст. вʼїзну арку звужено й знижено кладкою, що дуже нагадує "князівську", але не такою міцною. Охоронялася брама за литовських часів слабо, литовський замок перейшов від міста Володимира й Ярослава далі на гору Кисилівку (кладовище Флорівського манастиря). Через Золоту Браму вʼїхав до Києва 1648 року як тріюмфатор у боротьбі з Польщею Богдан Хмельницький…

Ernst2

"Київ: Провідник" (за редакцією Федора Ернста)

Фото: savchook.com

Брама Заборовського

BramaZaborovskogo20

Брама Заборовського, початок ХХ століття

Фото: wikipedia.org

Мурована огорожа колишнього Софійського манастиря, вздовж якої йде сучасний Георгіївський завулок, утворює в однім місці уступ з великою, мальовничою брамою. Ця брама стоїть проти західнього фасаду колишнього митрополичого будинку в садибі Софійського собору. У XVIII столітті, коли до Старого Києва вʼїздили через Золоту браму, вона правила за головний підʼїзд до митрополичого будинку. Відповідно до цього митрополит Рафаїл Заборовський, будуючи у 1740-х роках огорожу й браму, доручив коло 1746 року спорудження останньої видатному архітектові Ґеоргу Шеделеві. Прикрашена внизу складною барокковою системою колон та пілястрів, двома арками та пишним фронтоном з хвилястими лініями волют, брама особливо відзначається розкішним ліпленням, яке вщерть заповнює все поле її фасадної стіни розводами аканту, театральними масками, овальними картушами з коронами та полумʼяним серцем герб Заборовського, серце, за недавніх часів обсипалось, розетками тощо. По боках брами Заборовський спорудив бокові офіцини, які оточували двір, але їх зламано ще в 1822—23 роках. Колишній парадний двір перетворився згодом у захований від людського ока — митрополичий сад; браму замуровано, і з забудовою Старого Києва вона опинилася в глухому завулкові.

Колишня Київська ратуша

3.Горельєф

Горельєф архістратига Михаїла з фасаду ратуші. Музей історії Києва

Фото: wikipedia.org

На колишнім ярмарковім майдані, більше-менше посередині між теперішнім контрактовим будинком та так званим Самсонівським фонтаном раніше був центр київського міського самоврядування на магдебурзькому праві — тут стояв будинок т. зв. ратуші або магістрату. Право на самоврядування київське міщанство дістало ще в першій половині XV ст. від литовського князя Витовта. Повне т. зв. магдебурзьке право, що ним з часів середньовіччя користувалося багато міст Німеччини, Польщі й України, й за яким місто набуло право на власне управління, суд та зменшені податки, Київ здобув року 1499. За цим правом Києвом керував магістрат, що складався з 12 виборних членів; з них половина керувала міським господарством, а половина — судом. Члени першої колегії звалися "райцями", пізніше "ратманами", другої — "лавниками". На чолі магістрату стояв війтнімецьке Vogt, на чолі лавників — бурмістернімецьке Burgemeister. У XVI й XVII ст. будинок ратуші ще був деревʼяний, високий, двоповерховий, з вежею, що закінчувалася шпилем та флюгером. На майдані перед ним тоді, звичаєм середньовічних міст, був фонтан; воду до нього провадили деревʼяними довбаними рурами з джерел із-під гори. Близько 1697 року збудували муровану ратушу в вигляді довгастого двоповерхового будинку, з високим, по-барокковому, заломленим дахом; головний фасад, звернутий до фонтану, мав великі сходи з аркатурою, над якою стояла мідяна статуя Теміди. З цього балькону вечорами грала міська музика. Бічні фасади прикрашені були барокковими фронтонами. Найкращою окрасою будови була висока чотириповерхова вежа, що закінчувалася банею й високим шпилем угорі. З балькону навколо четвертого поверху, на сході сонця, навколо півдня й на заході сонця грали сурмачі. Тут був годинник (дзеґар) з циферблятами на чотири боки, і з південного боку велике метальове зображення "патрона міста", архангела Михайла. Усередині будинку були залі для урочистих відправ — "судова" й "скарбова", прикрашені портретами, дзеркалами, люстрами, меблями й двома "ковчегами", де переховувалися грамоти на міські права та привілеї. У цих залях бували прийоми й балі; тут таки у 1798—99 рр. відбувалися перші контракти. По інших приміщеннях містилися управи всіх київських цехів (було їх 15) та інші міські урядництва. У складах містилася зброя (гармати, списи, тощо), якою озброювалося київське міщанство під час воєнної небезпеки або урочистих церемоній.

Звʼязані з "маґдебурґією" церемонії відбувалися щороку 1 серпня й 6 січня, а так само під час особливих свят, завітань до Києва "високих" гостей, похоронів адміністрації тощо. Здебільшого від ратушу в напрямку до міського собору Успіння вишиковувалися всі 15 цехів міщан в урочистім одягу, зброї й з корогвами. "Почесні"тобто найзаможніші міщани складали кінну міліцію й звалися "товариством золотої корогви". Під час похоронних процесій цехи несли кожен окрему порожню труну ("кенотаф"), укриту "оксамитом" або "іпоклітом", і корогвицього звичаю додержували аж до 1900 року. За ефектною зовнішністю цих церемоній ховалася, звичайно, сумна дійсність — жорстока експлуатація мас незаможніх ремісників й здебільшого злочиннє господарювання верхівки.

Стародавній будинок ратуші не зберігся. Він обгорів під час великої пожежі Подолу 1811 року, але міг би був стояти ще дуже довго. Проте, коли переплановували Поділ після пожежі, визнано, що будинок заважає; ратушу розібрали, а з її цегли збудували теперішній контрактовий будинок1817 рік.

Схожі матеріали

сео Теліга

Серце з любови та криці

мозаїка сео

Київський Дмитро Солунський. Українська мозаїка з Третьяковської галереї

холодний яр сео

Останній бій холодноярців

щорс сео

Пам’ятник Миколі Щорсу у Києві. Історія скандального монумента

хрещатик сео

Міста війни: яких збитків зазнала Україна під час Другої світової

Halyna_Pahytiak.jpg

Київ об’єднав Україну

600.jpg

Вільні для Бога, гидкі для наці

Пуща_Сео.jpg

ЗаПущений спокій

6.jpg

Сергій Єкельчик: “При нацистській окупації кияни використовували ті ж самі стратегії виживання, що й при радянській”