"Саркофаг Ярослава Мудрого". Найди(а)вніший мармуровий артефакт України

Звідки взявся "київський саркофаг"?

Ідеться про так званий "саркофаг Ярослава Мудрого". Вчені знають, що він не є саркофагом відповідно до загальновідомого значення цього слова. Давньогрецьке σαρκοφάγος перекладають як "той, що пожирає м’ясо". Саркофаги виготовляли з порід троадського вапняку, у яких тіло повністю розчинялося за сорок днів. Пізніше слово використовували на позначення гробниць, у яких ховали тіла заможних чи видатних людей у некрополях римських міст.

Науковці допускають, що у саркофагові ніколи не зберігали останків київського князя, волею якого завершилося будівництво Софії Київської. Декоративне оздоблення стінок і двоскатного віка артоб’єкта описано доволі прискіпливо. Та чомусь не аналізували сенсу його зображень і не порівнювали з іншими поховальними гробницями, зокрема з Десятинної церкви, та рельєфними зображеннями у декоруванні Софійського собору. Що вже казати про пошук аналогічних елементів (розет, плетінок, нахилених кипарисів) у музеях світу. Ця копітка робота ще чекає свого дослідника.

Більшість наявних науково-популярних статей в українському медіапросторі присвячено таємничим решткам, знайденим і дослідженим у різний час. Науковці розмаїтими методами визначали, чи вони відповідають анатомічним подробицям Ярослава Мудрого та його дружини Інгігерди. Натомість майже не викликає зацікавлення сама проблема існування та збереження у храмі впродовж тисячоліття 6-тонного артефакту з цінного мармуру. Цю гірську породу від найдавніших часів видобували греки на острові Проконесссучасна назва — Мармара в Мармуровому морі.

Немає і приблизної реконструкції того, звідки, за чиї кошти і в який спосіб цей артефакт чи то Х–ХІ, чи VII століття, оздоблений константинопольськими або ж малоазійськими майстрами, потрапив у внутрішній простір Софії Київської під час чи після будівництва. Також невідомо, як саме саркофаг переміщали в різних частинах храму.

Якщо припустити, що велетенська мармурова скриня була у складі "корсунських трофеїв" Володимира Святославовича після облоги Херсонеса, особистого хрещення та одруження у 988 році з Анною, сестрою візантійського імператора, то правдоподібною є гіпотеза, що саме в ній везли мощі святих. Зокрема рештки (голову) Климента І, четвертого Папи Римського, учня апостола Павла. За легендою, їх разом з останками Фоки, учня святого, брати Кирило і Мефодій залишили в Херсонесі на місці набуття 860 року. Відомо, що "солунські брати" частину отриманих у чудесний спосіб мощів відокремили, щоб повезти до Моравії, а відтак до Риму. Там за них отримали право перекладати Біблію давньослов’янською мовою, щоб служити літургію у храмах на слов’янських землях. На це їм дав дозвіл папа Адріан ІІ, поклавши частини отриманих мощів Климента І у римську базиліку, яка донині називається Базилікою святого Климента.

Ушанування мощів

У розкішно ілюстрованому виданні "Менології Василія ІІ" (місяцеслові), створеному в Константинополі приблизно 1000 року за повелінням імператора, брата дружини Володимира Святославовича, є сцена чудесного отримання цих мощів. На мініатюрі добре видно раку, де лежать мощі святого. За формою вона напрочуд подібна на наш київський "саркофаг Ярослава Мудрого". Щоправда, меншого розміру й темніша, що натякає на кипарисове дерево. Але раку декоровано великими хрестами й розетами, типологічно схожими на ті, що є на київському артефакті.

Зображення у "Менології" може свідчити про важливість епізоду знайдення мощів для Василія ІІ і користь від виготовлення в Константинополі коштовного "саркофагу" з мармурової брили або переробки давнішого виробу як подарунка майбутньому свояку, чоловікові сестри Анни. Принизливе віддання порфірородної сестри за "варвара" (який тоді був жонатий і мав дітей) набувало іншого значення. Не Володимир примусив, а імператор Василій ІІ завдяки віднайденим у Криму мощам допоміг відкинути поганство, охрестити численний народ.

Мощі Климента Римського в руках візантійського імператора стали своєрідним політичним аргументом у діалозі з папським Римом і княжою Руссю. А мармурова скриня, у якій могла зберігатися дерев’яна рака з головою святого, була престижною ознакою долучення київської культури до римської (Константинополь — "другий Рим") системи поховань. Чи збереження святинь?

Із літопису відомо, що після повернення з Херсонеса Володимир поклав мощі святого Климента Римського у Десятинній церкві чи біля неї, де вони стали одним з аргументів хрещення киян. Новонавернених активно переконували про апостольство саме Климента Римського, зберігаючи його голову, основну частину мощів. Анонімне "Слово на оновлення Десятинної церкви" порівнює Климента з "церковним сонцем", стверджуючи, що із принесенням святих мощів до Києва місто наповнилося благодаттю і стало найславнішим з усіх на Русі.

Чому настільки важлива частина мощів Климента Римського зберігалась у мармуровому "саркофазі" з такими параметрами й декором?

Знаки й символи мармурового артефакту

Скриня завдовжки 2,5 метра, завширшки 1,2 метра й заввишки 1,23 метра умовно нагадує давньогрецький храм із двоскатним дахом, але без чітко означеного фронтону. На ній немає жодного антропоморфного зображення; найбільше неглибоких рельєфів великих, середніх і малих хрестів (15) і дерев різного розміру (16). Є зображення хрестів, що процвітають, хрестів, оповитих виноградними лозами або довгими пагонами із серцеподібним листком. Зображення дерев чітко ідентифікують як кипарис із нахиленим вершком. Є і зображення чотирьох дерев, що абрисами гілок радше схожі на тополі чи платани. У давніх греків і римлян кипарис присвячували Аїду/Плутону, вважали деревом печалі й садили біля некрополів і окремих поховань. Ромеї-християни переосмислили його як дерево, з якого Ной зробив ковчег. Тож кипарис став символом вічного життя. Із його дуже твердої деревини робили натільні хрести й на кипарисових дошках писали ікони.

На "саркофагові" бачимо, як христограми, розету у вінку, зображення двох риб і чотирьох невеликих пташок (не павичів, бо з короткими хвостами) вписано в кола, прямокутники і квадрати. Це саме ті форми, які використовуватимуть у багатій орнаментиці фрескових розписів, мозаїк і рельєфних шиферних плит, що збереглись у парапетах другого поверху Софійського собору. Плити виготовляли з рожевого пірофілітового сланцю, так званого овруцького шиферу, як і більшість саркофагів, знайдених у некрополях біля київських храмів Х–ХІІІ століть. Із цього ж каменю створили рельєфи із зображеннями озброєних святих на конях, що до 1936 року були на стінах Михайлівського Золотоверхого собору.

Варто порівняти орнаментальну плетінку на вікові скрині й шиферних плитах другого поверху собору. Вони подібні за принципами поєднання переплетення і вписування хрестоподібних елементів та солярних розет. Імовірно, рельєфи мармурової скрині були зразком якщо не наслідування, то інтерпретації вже київських скульпторів, які працювали з іншим матеріалом. Рельєфи мармурової домовини поєднано, щоб створити образ дому в раю — Царстві Божому, де святість є винагородою від Христа-Судді за мучеництво. Птахи співають у гіллі вічнозелених дерев, виноград обвиває хрест, що процвітає. Сонце вічно кружляє, славлячи проявлення Ісуса в літерах, знаках і символах.

Встановлення "саркофагу" у храмі

Невідомо, коли мармуровий артефакт разом із меншим, дерев’яним саркофагом із мощами Климента Римського перемістили з Десятинної церкви. Можливо, що й на першому етапі будівництва Софійського храму. Для цього, вочевидь, використовували силу коней або волів. Це було значно простіше, ніж доправити його через пороги Дніпра, а потім із лодій, що пристали в порту на Подолі, крутим узвозом перемістити на Старокиївські гори. Приблизна відстань, яку артефакт мав подолати від каменоломні острова Мармари до Києва, — дві тисячі кілометрів. Перепад висот від пристані Подолу до Старокиївської гори становить 185,1 метра.

Можливо, це зробив іще Володимир, знаючи, що у Венеції для мощів святого Марка побудували собор, перша конструкція якого нагадує план Софії Київської. А можливо, це була справа рук Ярослава Володимировича, за якого відбувалося декорування інтер’єру Софії Київської, а також розпочалось активне створення власних перекладів і рукописних книг у скрипторіях. Він розумів, що в ансамблі Софії всі елементи декорування мають поєднуватись ідеологічно й естетично.

Храм споруджували до розділення Церков. І "римське" до 1054 року означало зв’язок і з "другим Римом", тобто імператором та патріархатом Константинополя, і з Римом першим, а відповідно, і римськими папами. Тому в Софії Київській було вміщено символічні портрети Климента Римського: мозаїчний у "Святительському чині" головного вівтаря собору і фресковий — безпосередньо під княжим портретом у центральній наві. А мармуровий артефакт, подарунок імператора, став частиною інтер’єру. Інше питання — де первісно його було розташовано. Хтось вирішив, що в нього замість мощів святого треба покласти тіло спочилого у Вишгороді київського князя. У Лаврентіївському списку "Повісті врем’яних літ"1377 рік читаємо: "І, принісши, положили його в раці мармуровій у церкві святої Софії". Показово, що літописці (ченці чи переписувачі) вважали, що в домовині вже не було інших решток тіл. Австрійський дипломат Еріх Лясота 1594 року згадував: "У красивій білій гробниці з алебастру князь Ярослав, син Володимира, разом зі своєю дружиною". Тобто до ХVI століття вже сформувалася легенда про "саркофаг Ярослава Мудрого з дружиною".

Симптоматично, що смерть Ярослава Володимировича і початок великого розколу церков — "схизми" — збігаються в часі. Софійський собор із мармуровим саркофагом залишаються пам’яткою єднання, у якій в ансамблі мозаїк, фресок, рельєфів співіснували папський Рим, імператорський Константинополь, Херсонес хрещення і Київ як премудрість зустрічі культур.

А куди поділися мощі, тобто голова Климента Римського? Є згадки, що частину мощів Климента передали французькому єпископові Шалона. Він приїхав у складі посольства сватати Анну Ярославну за Анрі І, короля Франції. За дорученням короля, єпископ розшукував саме ці мощі. Знаємо, що решту мощів зберігали ченці в Києво-Печерській лаврі, хоча невідомо, хто віддав їх із Софії. Але це вже інша заплутана історія.