Храм, який постав із попелу. Історія Михайлівського монастиря у Києві

Перстеник від хвороб

"Соборна церква Михайлівського монастиря відома також як Золотоверха: від золочених бань, що здавна її вінчають. Нині їх сім, усі вони покриті червоним листовим золотом", — 1888 року захоплено описував Михайло Захарченко, інспектор Інституту шляхетних дівчат.

Названий на честь небесного захисника Києва Михайлівський монастир був місцем поховання київських князів і митрополичою резиденцією. Тут зберігали мощі святої великомучениці Варвари, що їх привезла перед шлюбом із князем Святополком Ізяславичем дочка візантійського імператора Олексія I Комніна. Саме за правління цього князя, онука Ярослава Мудрого, у 1108—1113 роках звели головний храм обителі. У XVII столітті за кошти гетьмана Богдана Хмельницького дерев’яний дах замінили на бляшаний. Головну браму визолотили. Ще через століття за сприяння Івана Мазепи церкву перебудували в бароковому стилі. Від початкової споруди залишилася тільки головна баня, частина стін і вівтарні абсиди. Натомість сам монастир значно розширили: з’явилися дзвіниця, трапезна, друкарня. Оновлену Михайлівську церкву перетворили на собор.

На початку XX століття монастир щороку відвідувало приблизно 100 тисяч осіб — більшу увагу паломників у місті привертала хіба що Києво-Печерська лавра. Прочани дюжинами масово скуповували так звані перстеники святої Варвари — найпопулярніший київський сувенір. Перед богослужінням їх клали до срібної раки або на таріль біля гробниці. Вважали, так перстеники набувають чудодійної сили, стають оберегами від хвороб і епідемій.

Радянська влада 1922 року замкнула обитель. Головні коштовності конфіскувала Комісія з вилучення церковних цінностей. Все це безслідно зникло. Ченцям наказали покинути територію, у келіях і монастирській гостинниці облаштували студентські гуртожитки. Року 1927 влада дозволила студентському клубу забрати для своїх потреб один із храмів колишнього монастиря — домову Миколаївську церкву. Пояснювали це тим, що її "зовсім не використовують вже протягом 1,5 року".

Непотрібні стіни

Собор діяв щонайменше до 1930 року. Тогорічний "Київ. Провідник" інформував: "Іконостас Михайлівського монастиря найінтересніший у Києві. У монастирі зберігають так звані мощі святої Варвари". Виданий через два роки путівник теж цілком доброзичливо згадав монастир: "У ньому збережено давній храм із нескінченними переробленнями та цікавими мозаїками XII століття".

У 1932 році над схилами Дніпра вирішили створити грандіозний Парк культури й відпочинку — подібний до того, що кілька років тому почав діяти в Москві. Він мав простягатися від Михайлівської площі до Маріїнського парку. Газета "Пролетарська правда" повідомляла: "Визнати за цілком доцільне й вельми потрібне створення спілчанського Парку культури й відпочинку, для якого в Києві є всі можливості. Негайно розпочати організаційно-підготовчу роботу, розраховуючи на те, щоб вже протягом цього року якусь частину робіт за планом було виконано".

Ідею обговорювали на нараді представників громадськости, науковців, митців, працівників музеїв, викладачів вишів тощо. Після доповідей профспілкового функціонера й урядовця міськради слово взяв кінорежисер Олександр Довженко. Він озвучив те, про що йшлося ініціаторам проєкту, проте вони не наважувалися це ословити:

— Розв’язуючи проблему будівництва парку культури, Михайлівський монастир попроситься "піти". Він оджив свій вік. Абсолютно неприпустимо навіть думати, що ці стіни кому-небудь потрібні.

Голодного 1933-го почали демонтовувати мозаїки та барельєфи собору. Не всі підтримували позицію Довженка. Мистецтвознавець і археолог Микола Макаренко підготував для Української академії наук записку про світове значення пам’ятки. Копії поширив серед колег. "Ті, хто слухав і читав цю записку, розповідали, що вона була написана гостро, з їдкою насмішкою і різким повчальним тоном", — пригадував архівіст Володимир Міяковський.

Однак академію ці аргументи не зацікавили. Записку передали урядові. Професорові почали погрожувати. Тоді він надіслав велику телеграму Йосипові Сталіну. Відповідь не забарилася — Макаренка арештували. Звинуватили в належності до контрреволюційної організації, заслали на три роки до Казані. Потім ув’язнили вдруге за тим самим звинуваченням і запроторили ще на три роки до колонії в Томську. Там закинули йому участь у "кадетсько-монархічній повстанській організації" та розстріляли.

Також долею собору опікувалися член-кореспондент Академії наук СРСР Дмитро Айналов і академік архітектури Григорій Котов. "Стародавню будову можна легко вписати в комплекс тепер запроєктованих споруд, — переконували вони в доповідній записці. — Ми зі свого боку готові всіляко сприяти й допомогти ув’язати її з новими будівлями". Підсумок так само невтішний: Айналова ув’язнили.

Вибух о дев’ятій вечора

Ідея парку втратила актуальність вже на початку 1934 року. Тоді столицю Української РСР вирішено перенести з Харкова до Києва. Президія ВУЦВК оголосила конкурс на архітектурний проєкт Урядового центру з величезною площею для парадів і будинками для урядово-партійних установ. Цей комплекс мав поглинути Софійську та Михайлівську площі.

Один з учасників конкурсу, киянин Йосип Каракіс, спробував довести, що не обов’язково нищити стародавню обитель, щоб створити Урядовий центр. У його проєкті всі споруди монастиря залишалися на своєму місці. Однак перемогла інша пропозиція — Йосипа Ланґбарда з Ленінграда. Він запропонував звести на місці храму помпезний будинок уряду УРСР.

Ще до оголошення результатів собор обстежили спеціалісти Інституту матеріальної культури. Висновок: "Будівля не становить історичної цінності. Первісна споруда XII століття не збереглася, наявний храм зведений пізніше, у барокові часи". Ленінградські фахівці заходитися знімати візантійські мозаїки. Поспішали, щоб встигнути до запланованої дати руйнування стін. Насправді такий поспіх був штучним — конкурс подовжили на рік. Найціннішу частину демонтованого вивезли до Росії під приводом експонування на виставці про "Слово о полку Ігоревім". Насправді такої виставки не було, проте реліквії не повернули. Іншу частину передали до Софійського собору. 

Тоді ж почали розбирати дзвіницю, мури з Економічною брамою, архієрейський будинок, споруди господарського подвір’я. Коли знімали позолочену мідну покривлю бань собору, загадково зникли срібні царські врата ХІХ століття, іконостас і срібна рака з мощами святої Варвари завважки 32 кілограми. Обдерта будівля сиротливо очікувала смертного вироку.

14 серпня 1937 року територію монастиря оточили енкаведисти. Газета "Більшовик" описувала: "Будівельна управа вирішила висадити в повітря Михайлівський монастир. У різних місцях собору заклали приблизно 2,5 тисячі зарядів амоналу. До кожного заряду провели електричні проводи. О дев’ятій вечора інженери Антонов і Кетнер увімкнули розмикач. Почувся невеликої сили вибух — і уся величезна споруда осіла всередину. Підривні роботи провадила одеська контора експедитування підводних робіт особливого призначення". Протягом ночі в руїнах копирсалися чекісти з ліхтариками, вишуковуючи для себе цінності.

Проєкт за фотографіями

Ані парку не заклали, ані урядового будинку не звели. "Першу ластівку" Урядового центру — будинок ЦК КП(б)У, нині МЗС України, — архітектурна спільнота розкритикувала. Проєкт Ланґбарда поставили на паузу, невдовзі вибухнула війна. Спорожніла територія перетворилася на закинутий пустир. Хлопчаки тут ганяли м’яча, мешканці сусідніх будинків вигулювали песиків. Повернути із забуття Михайлівський собор першим запропонував реставратор Петро Барановський. У 1960-х йому вдалося відновити пам’ятку домонгольської доби — церкву П’ятниці в Чернігові, зруйновану під час Другої світової війни. Проте з київським храмом ситуація була іншою. По-перше, його знищення не можна було пояснити людям як звірство німецьких окупантів. По-друге, на ділянку поклав око Володимир Цибулько, перший секретар Київського обкому компартії.

До ідеї відбудування повернулися незадовго до відновлення Незалежности України. Проєкт замовили творчій майстерні, яку очолював Юрій Лосицький. Виявилося, що жодна архітектурна документація щодо будівлі не збереглася. А в кресленнях, які зробили перед руйнуванням студенти Художнього інституту, багато неточностей. Лосицький запропонував оригінальний хід — скласти проєкт за фотографіями першої третини XX століття. Він знав, що частину з них зробили з 12-го ярусу дзвіниці. Це допомогло визначити відмітки висот. Далі виготовили комп’ютерні зображення.

Вирішили відновлювати будівлю в бароковому стилі XVIII століття. Додали нові елементи: багаторівневе брукування подвір’я з цегли та граніту, два водорозбірні ківорії, стилізовані під старовину, і цегляну огорожу з металевими ґратами з боку Дніпра. Стіни помалювали небесним кольором –— такими вони постають на зображеннях початку XX століття. Будували швидко. У травні 1997 року, до Дня Києва, відновили монастирський мур з Економічною брамою. Через рік — дзвіницю. Ще через пів року Михайлівський Золотоверхий собор офіційно відкрили. Мистецьке оформлення інтер’єрів закінчили до Великодня 2001 року.