"Це голос Довженка". Юрій Шаповал про справу кінорежисера з архівів радянських спецслужб

09:27, 25 листопада 2021

1920.jpg

"Це клондайк!" – не шкодує компліментів на адресу справи-формуляра "Запорожець" професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал. Він дослідив її одним із перших. Фактично, це чотиритомна біографія Олександра Довженка, яку, щоправда, написали чекісти. Та від неї могло не залишитися і сліду. Бо ж не становить оперативної та історичної цінності. Принаймні так 1989 року подумало двоє офіцерів, майор Полянський та підполковник Подобний, вирішивши її знищити. На щастя, про це дізнався хтось із їхніх керівників – і навіть покепкував з них: "Во дают!", "Ну и рыбачок!". На довідці щодо знищення залишилися коментарі, у яких підполковника іронічно прозвали "мистецтвознавцем", а посаду майора з "оперуполномоченный" змінили на "оперидиот". У підсумку ці документи з архіву КДБ УРСР було врятовано. Сьогодні справа розсекречена і зберігається в архіві СБУ

андр.jpg

Едуард Андрющенко

історик, журналіст

– Коли і як Ви вперше дізналися про справу-формуляр "Запорожець"?

– Ознайомився з нею ще на початку 1990-х. Тоді Службу безпеки України очолював Євген Марчук, а його помічник – В’ячеслав Попик, за фахом журналіст, – працював у прес-службі. Саме він першим розповів про неї і показав мені цю справу. Її не можна було фотографувати чи копіювати, бо мала гриф "таємно", але я її гортав.

– Формально – це порушення з боку СБУ?

– Так. Але тоді була купа таких порушень. Вдруге я побачив цю справу, коли почалася демократизація в архівах – це було вже, мабуть, з приходом Володимира В’ятровича (Очолював архів СБУ у 2008–2010 роках. – Ред.), або трохи раніше. І все одно справи не відкривали буквально донедавна, тому що боялися. Боялися, бо не знали, що з нею робити. Оперативні справи – це взагалі небезпечна річ. У них – видатні люди – "не пам’ятники". Це стосується і Олександра Довженка, і, наприклад, Михайла Грушевського.

фото_12.JPG

Юрій Шаповал

Фото: Олексій Філіппов

– У справах-формулярах зазвичай не вказують справжніх імен агентів. Проте деяких із них все ж вдається встановити. Чи знаємо ми тих, хто доносив на Довженка?

– Так, деяких я вирахував. Серед них були і відомі постаті. Наприклад, Микола Бажан доносив на Довженка під псевдонімом "Уманський", Юрій Смолич – "Стріла". Це і оператор-постановник Довженкових фільмів Юрій Єкельчик, художник Микола Глущенко, поет і драматург Кость Герасименко, який працював на Київській кінофабриці.

14.jpg

Фрагмент доносу агента "Могилевського" на Олександра Довженка

Фото: ГДА СБУ

Криптонім "Сорбонін" мав земляк Довженка й відомий діяч Української автокефальної православної церкви, протодиякон Василь Потієнко, якого ще з 1920-х завербували чекісти. Усіх не називатиму… Проте наголошу: переважно це були близькі до режисера люди. 

– Які конкретно компромати передавали чекістам?

– Багато хто зі співробітників Київської кіностудії знав: Довженко – петлюрівець. І це не давало їм спокою. Ну як же так – петлюрівець і водночас є лауреатом всесоюзних премій, його шанують, йому платять високу зарплату? І тому ці люди намагалися зловити Довженка на якихось дрібницях. 

Наприклад, знімали фільм "Земля", у якому є сцена з яблуками. І Довженко сказав: "Цю сцену ми не можемо залишати, це фальшиво знято". Бо яблука в кадрі виглядають як бутафорські, а потрібні красивіші, виразніші. Але навколо зима, яблук немає. Довелося їхати за ними на Кавказ. Привезли звідти, купивши втридорога. Довженко перезняв сцену повністю. І це стало предметом доносу, мовляв, він витрачає державні кошти через власні захцянки.

Щодо повідомлень, наприклад, Бажана, то їх важко назвати класичними доносами. Чекісти просили його охарактеризувати творчість Довженка, дати йому оцінку як людині. Між іншим, і Бажан, і Смолич дали вельми точні та адекватні характеристики.

– Зазвичай у подібних справах можна помітити, що інтерес чекістів до об’єкта, і, відповідно, інтенсивність розробки, то вщухає, то зростає. Чи є така динаміка у справі "Запорожець"?

– Так, інтенсивність залежала від ситуації у країні. Можна виокремити декілька етапів, коли Довженком цікавилися більше, ніж зазвичай.

Перший етап – початок 1930-х, коли почалося розкуркулення і мала відбутися перша хвиля "великого терору". Тоді чекісти засилали агентів у Сосницю на Чернігівщині, рідне село Довженка. Вони хотіли з’ясувати, що режисер робив під час революції, де був. Довженкові односельці (звісно, не всі) чекістам розповіли, що він був у війську УНР.

1.jpg

Олександр Довженко

Фото: Музей Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка

Другий період тривав наприкінці 1930-х і вже під час війни. Це була особлива фаза – стежили за всіма українськими письменниками, незалежно від отриманих нагород, і за Довженком також. У 1938 році виготовили стандартні довідки на їхні арешти. Залишалось тільки їх усіх похапати. 

У 1940 році особисто Лаврентій Берія, тоді нарком внутрішніх справ СРСР, раптом дав вказівку розробити новий оперативний план щодо Довженка. Видається, це було пов’язано з тим, що режисер на теренах анексованої Західної України знімав пропагандистське кіно про "возз’єднання". Приводом для зацікавленості особою Довженка стали його слова, що після вересня 1939-го галицькі українці "будуть такі, як ми – сірі, нещасні, залякані".

Ще одна фаза почалася 1944-го, коли Довженка розкритикував Сталін за сценарій "Україна в огні". Тоді його не лише в чекістських документах, а й у пресі оголосили українським націоналістом – і посилили стеження.

– Чому, попри достатню кількість компромату, Довженка не репресували?

– Тому що він був під політичним "омофором" Сталіна.

– А чому Сталін став його покровителем? Це було щире захоплення його творчістю чи якийсь прагматичний розрахунок? 

– Сталін одного разу проговорився, коли дивився Довженків "Аероград". Це дуже своєрідна кінострічка – там реальна картинка переходить в театр абсурду, а візуалізація спростовує сам зміст того, про що йдеться. Отож Сталін подивився і каже: "Ну, ви знаєте, він же романтик. В принципі він правильно робить". "Романтик" – в сенсі "придурок", який може собі дозволяти фантазії, але фантазії у "правильному" напрямку. Абсурд "Аерограду" не шкодить формуванню міфу про нездоланну обороноздатність СРСР? Не шкодить! Так і не треба чіпати Довженка.

Справа-формуляр несподівано відкрила метод самого Довженка. Ось він в одній із розмов переконує, що писати треба не про те, що існує, а про те, як повинно бути. Завдання митця, мовляв, у тому, щоб "бажана правда" була зроблена настільки художньо переконливо, щоб глядачі сприймали так, "як воно є", а не лише так, як "повинно було би бути".

"Аероград" і став такою "бажаною правдою". До того ж Сталін дуже добре знав, що Довженко буде знімати все, що йому скажуть. Усі ж фільми після "Землі" були фактично держзамовленням, і повоєнний "Мічурін", якого він вимучив, і "Щорс", якого знімав чотири роки.

Коли Довженко переїхав до Москви, у нього стався певний "зсув". Вони із дружиною Юлією Солнцевою отримали квартиру в дуже хорошому місці – у знаменитій висотці із зіркою на набережній. Одне з вікон Довженко закрив портретом Сталіна, тільки обличчям всередину. І так було до його смерті. Є згадки, що Сталін з Довженком гуляли вночі Москвою. З ким ще він міг так пройтися? 

3.jpg

Олександр Довженко з Юлією Солнцевою

Фото: Музей Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка

– А як Довженко сприймав таку увагу з боку влади?

Мене дивує, коли пишуть, що він страждав від того, що мусив спілкуватися з можновладцями, мовляв, це був "птах у золотій клітці". Та він сам прагнув до контактів із вождями, шукав тих контактів! Наприклад, із Микитою Хрущовим, який потім його перший зрадив. Хрущов прочитав "Україну в огні" та сказав: "Друкуйте, Олександре Петровичу, чудовий твір". І перший потім його "довбав", коли Сталін 1944 року розкритикував цю кіноповість. При цьому із справи-формуляра дізнаємось, що Хрущов дорікав Довженкові, що той нібито дописав і не прочитав йому тих фрагментів, які не сподобались Сталінові.

Довженко любив вплив, любив середовище радянської політичної верхівки – справа-формуляр це підтверджує. 

Але водночас є і зовсім інші речі – Довженко розповідав анекдоти про Сталіна, називав його "педерастом", а його маму – "повією". Тоді, на початку 1932 року, він приїхав з Кавказу і мав такий настрій. Він був людиною з абсолютно нестійкою психікою. За такі розмови будь-кого саджали без жодних роздумів. Утім Довженкові все це зійшло з рук, його не чіпали. 

2.jpg

Олександр Довженко (другий зліва) і Микита Хрущов (четвертий зліва), 1943–1944 роки

– Чи знав Сталін про ці анекдоти й образливі висловлювання? 

– Мені важко сказати. Річ у тім, що на деяких документах є позначки, що доповідали особисто Сталіну. Але як було насправді, ми уже не з’ясуємо. Однак те, що про це знали нагорі – це стовідсотково, адже Довженко був неординарним "клієнтом" ГПУ, а потім і НКВС. 

– А про що доповідали особисто Сталіну?

– Насамперед те, що стосувалося знімання. Сталін особисто читав та правив сценарії "Аерограду" та "Щорса". Останній фільм довелося навіть переробляти. Для Довженка – це була страшна криза, бо він бачив, що робить фальш.

Так само Сталін вивчав все, що стосувалося кіноповісті "Україна у вогні". Довженко там зобразив українців, і Сталін йому казав: "А где же русские? Где остальные национальности?". А режисер відповів: "Та я ж про Україну пишу". І його тоді визнали націоналістом.

– Близькість режисера до "батька народів" давала відчуття абсолютної безпеки? Чи він все одно боявся, розуміючи, що милість вождя може різко змінитися на гнів?

– Зі справи-формуляра дізнаємося, що лише у 1939 році Довженко почав долати страх, а до того ночами прислухався до кроків на сходах...

– А чи підозрював Довженко когось зі стукачів?

– На моє переконання, здогадувався. Проте він мав своєрідногоий щит – його дружина Юлія Солнцева. Вона його прагнула ізолювати, "відсепаровувала" від тих людей, які хотіли до нього наблизитись, кого він хотів підтримувати. Потрапити до них додому, щоб поспілкуватись, було важко. У документах зафіксовано, що вона, як "відьма", "на мітлі літає", всіх роздивляється: "той нехай зайде", "той – ніколи в житті". Думаю, це через те, що вона знала, яким він буває різким і необережним, тобто якоюсь мірою берегла його.

Узагалі складається враження, що саме Солнцева – справжній господар у хаті, а Довженко – як у тому анекдоті: "–Чого ти під столом сидиш? – Де хочу, там і сиджу". Саме Солнцева стримувала Довженка від повернення в Україну, де його б "з’їли". У Москві, переконувала вона чоловіка, якщо не дадуть знімати кіно, писатимеш сценарії чи малюватимеш карикатури. Тобто вона суттєво впливала на нього.

2-3.jpg

Фрагмент постанови про відкриття справи-формуляра "Запорожець"

– Солнцева – росіянка, уродженка Москви. Як вона сприймала українську культуру, до якої належав її чоловік?

– Вона була українофобкою. Із чоловіком розмовляла лише російською, і взагалі з презирством ставилася до всього українського. Коли вона приїхала сюди, то вже була всесоюзною зіркою, а Україну сприймала як провінцію. Дехто каже, що її теж завербували, хоча я не знайшов цьому жодних підтверджень. Та якщо це справді так, то Довженко їй довіряв беззастережно. Не думаю, що він хотів би з нею сваритись.

– Ви згадали про українофобію Юлії Солнцевої. Доводилося чути, що Довженко у цій справі постає перед нами як юдофоб…

– Він дійсно дозволяв собі антиєврейські висловлювання. Деякі речі лунали дуже серйозно. Наприклад, Микола Бажан стверджував, що в розмові з ним про Бабин Яр Довженко заявляв: "Правильно, що тих євреїв розстріляли, бо стільки зла вони зробили", і Солнцева його у цьому підтримувала. 

Навколо цих фраз серед дослідників є чимало дискусій. На мою думку, Довженко не був класичним юдофобом чи антисемітом. Він, наприклад, багато років товаришував з кінорежисером Лазарем Бодіком.

Проте до нього на Київську кінофабрику, яку він очолював, почали надсилати кураторів. Це були здебільшого євреї, наприклад, Михаїл Ромм. Вони не сприймали один одного. І ось це єврейське середовище – тоді надзвичайно потужне серед кінематографістів – його весь час гальмувало. Вони висували Довженкові якісь звинувачення і по-різному шкодили.

Ще один приклад: відомий радянський поет Михаїл Шейнкман, відомий під псевдонімом "Свєтлов", дорікав Довженку: "Вы хороший художественный руководитель студии и режиссёр, но Вы заражены национализмом". Запитання: звідки в автора вірша "Гренада" право давати такі оцінки? Зрозуміло, це було образливо для митця такого рівня, як Довженко. І саме ця образа була підставою для таких антиєврейських висловлювань.

– Ця справа якось змінила Ваші уявлення про Довженка? 

– Для мене було дуже важливо побачити, що Довженко таки не сприймав радянського ладу. На ту мить я вже читав щоденник Довженка і наче був готовий до цього, але не до такої міри. Наприклад, радянську демократію він дослівно оцінював як "найбільшу брехню і фальш, які коли-небудь знало людство", а комунізм і фашизм він називав "філософськими братами".

Також я ніколи не думав, що його настільки масштабно "обклали" агентами. До того ж, серед них були люди, які його знали роками – не рік, не два, не три, а роками, себто він не боявся бути відвертим із ними. Це для мене стало відкриттям. 

І врешті ця справа – голос Довженка. У ній я бачу не ікону, а абсолютно реальну, живу людину, із перевагами і вадами, з плюсами і мінусами. Для мене – це важливо. А знаєте чому? Тому що дуже багато "байкарів", які вміють розповідати про Довженка так "красиво", що ви ніколи не зрозумієте, яким він був насправді.

Коли у "Дзеркалі тижня" опублікували мою статтю про Довженка, один кінорежисер написав мені, що Довженко у нас – "остання барикада", і ту ми дискредитуємо. Хоча я лише за те, щоб мати адекватне уявлення про людину. Є особистість митця, а є його твори. І твори живуть окремо. Треба навчитися розрізняти це.

Схожі матеріали

600.jpg

Дзиґа. Обертання та падіння