"Культ російського імперіалізму". Уривок із книги про Михайла Демковича-Добрянського

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року набула особливої актуальності проблема українсько-російських відносин в історичній перспективі. Михайло Добрянський був одним з небагатьох вчених у діаспорі, який вирішив неупереджено простежити питання відносин між українцями і росіянами упродовж століть. Історик небезпідставно вважав, що майбутня доля України як окремої, самостійної держави залежала від того, чи вдасться розв’язати проблему "Росія−Україна". Для вирішення цього завдання потрібні наукові дослідження українсько-російських стосунків. На базі цих досліджень політики вже незалежної України мали би будувати відносини з північним сусідом. В умовах радянського тоталітаризму неможливо було проводити об’єктивні наукові дослідження на тему українсько-російських відносин. Керівною партією СРСР були встановлені два догматичні погляди на цю тему: 1) український народ, який унаслідок польсько-литовської експансії на Схід було відірвано від єдиної древнєруської народності, нічого іншого не прагнув, як тільки возз’єднання з народом російським, ця мета була здійснена у Переяславі 1654 року; 2) після Переяслава український народ не бажає нічого іншого — тільки на віки вічно залишитися в єдності зі своїм старшим братом.

Тематика боротьби з російським імперіалізмом були однією з ключових у публіцистичній спадщині Михайла Добрянського. Автор вважав, що українцям у вільному світі варто було більше уваги приділяти питанням майбутнього України, зокрема її стосункам з Росією та Польщею. Публіцист закликав українців більше цікавитися історією своїх сусідів та не брати приклад з росіян, у яких є "ніби вроджена хвороба: нездібність об’єктивно пізнати українську справу, а ще менше здібности її позитивно оцінити (винятки, очевидно, є, але тут вони тільки підтверджують загальне явище)"Добрянський, М. 1989, с. 119.

Про істотні об’єктивні відмінності між російським та українським народами написано багато визнаних наукових праць і ще більше зібрано фольклорного матеріалу, передовсім українського. Продовжуючи традицію "великоцарської" історіографії, російські історики звертали і далі звертають головну увагу на опрацювання великодержавницьких концепцій, на історію "збирання руських земель", на популяризацію імперських міфів. Ще на початку ХХ століття російський історик Костянтин Кавелін1818-1885 скаржився, що "про губернії тепер цілком російські вже не можна нічого узнати, що стосується їхніх етнографічних початків". За радянського періоду ця справа анітрохи не покращилася, радше навпаки. Великодержавні шовіністи не тільки спотворюють і "зачищають" фольклор сучасних народів, а й повністю гальмують усі процеси, що стосуються формування українського, білоруського та інших народів колишньої імперії. Михайло Добрянський завжди наголошував, що етнопсихологічні типи українців і росіян зовсім різні: "Ми й росіяни — два окремі народи. Цим я ні трохи не хочу казати, що наш уклад життя кращий чи гірший за російський. Прочитайте у Віссаріона Белінського його рефлексії з поїздки в Україну" [Добрянський, М. 1989, с. 119].

Для перемоги над російським імперіалізмом українцям насамперед варто зміцнити свої ідейні позиції, перевірити всі основні положення української національної свідомості. Михайло Добрянський радив збагачувати цю свідомість скарбами української державницької думки, розпорошеної у тисячах історичних документів, що були загублені у часі. "Рятуйте пам’ять нації, — закликали діаспору українці з УРСР, — бо це те, що нам тут хочуть знищити". На думку Михайла Добрянського, нова українська національна свідомість мала б стати більш інклюзивною — для того, щоб притягати до себе представників інших національностей, що живуть в Україні і хотіли б на цій землі разом з етнічними українцями мати спільну Батьківщину.

У пошуках "іншої Росії" Михайло Добрянський звертав увагу на постать російського письменника Алєксандра Солженіцина, якого помилково вважав виразником поглядів демократичної частини російського суспільства. Дискутував із Добрянським редактор Зенон Пеленський, який називав Солженіцина таким же російським великодержавником, як і кремлівські очільники: "Він "московський шовініст". Михайло Добрянський піддавав критиці обидві ці тези. Він сприймав погляди російського дисидента крізь призму творчості останнього: "Бо будь-який інший підхід, наприклад судити письменника з того, чого він не написав, і приписувати йому думки, яких він не висловлював і, можливо, взагалі їх не має, — такий підхід доводить до непорозумінь". Читаючи твори Алжксандра Солженіцина, публіцист не побачив у них ознак ненависті до українського народу чи вивищення росіян над іншими національностями. У романі "Архіпелаг ГУЛАГ"Париж, 1973 Солженіцин писав: "Перемоги потрібні урядам, а поразки потрібні народові. Після перемог хочеться ще перемог, а після поразки хочеться свободи — і зазвичай її досягають… Полтавська перемога була нещастям для Росії. Вона потягнула за собою два сторіччя великих напружень, спустошень, несвободи і нових і нових воєн…"Добрянський, М. 1974, с. 1.

Зенон Пеленський у статті "Гуманізм московського великодержавника" критикував Алєксандра Солженіцина за його "Лист вождям Радянського Союзу". Проте, на думку Михайла Добрянського, російський дисидент висловив у цьому листі ключову тезу про те, що центр державності майбутньої Росії має бути перенесений на північ та необхідно припинити експансію на південь: "Це перший раз росіянин з великим моральним авторитетом проголошує концепцію, яка суперечить усім видам російського імперіалізму. Упродовж століть головний напрям цього імперіалізму йшов на південь, спершу це було "збирання Руських Земель", щоб здобути Київську Русь, потім щоб опанувати північний берег Чорного моря і мати базу для здобуття Константинополя. Тепер цей імперіалізм іде ще далі на південь". Солженіцин закликав зосередитись на етнічних землях Росії та облишити розширення територій. Недоречним, вважав Михайло Добрянський, було порівняння Алєксандра Солженіцина з російським громадсько-політичним діячем початку ХХ століття Петром Струве. Останній був відомий своїми різкими шовіністичними та антиукраїнськими публікаціями та як прихильник руху Російської імперії на південні рубежі.

Для західної аудиторії часів Холодної війни Алєксандр Солженіцин був і залишається насамперед автором книги "Архіпелаг ГУЛАГ" та низки інших творів, у яких він викривав антигуманну суть радянського тоталітаризму. У рецензії до англійського видання В. Л. Вебб написав: "Жити сьогодні і не знати цього твору означає бути невігласом в історії та упускати визначальний елемент знання теперішньої доби". Іронія полягала в тому, що, як визнавав сам Солженіцин, головна ідея книжки (що "справжній утілений соціалізм" — це варварська брехня, тоталітарна диктатура, яка ґрунтувалася на рабській праці і масових убивствах) звучала аж ніяк не вперше. Ще перед "Архипелагом" Захід побачив, зокрема, книгу Євгенії Гінзбург "Крутий маршрут"Джадт, Т. 2021, с. 609.

Варто відзначити, що погляди Михайла Добрянського на персону Алєксандра Солженіцина були доволі ідеалістичні, хоча на той часпочаток 1970-х років не позбавлені сенсу. Проте відразу після розпаду СРСР погляди радянського дисидента на Україну змінилися. Менш ніж за тиждень після того, як Верховна Рада Україна проголосила Акт незалежності України, Алєксандр Солженіцин написав у листі до російського президента Бориса Єльцина: "Розлогий Південь теперішньої УРСР (Новоросія) і багато місць Лівобережжя ніколи не належали до історичної України, не кажучи вже про дику примху Хрущова з Кримом. І якщо у Львові та Києві врешті валять пам’ятники Лєніну, то чому тримаються як за священні — за лєнінські фальшиві кордони, прокреслені після громадянської війни з тактичних міркувань тієї хвилини?.. Я з тим і поспішаю, щоб просити Вас: захистити інтереси тих багатьох мільйонів, котрі зовсім не бажають від нас відокремлюватись". Бачимо, що поряд із Солженіциним-антирадянщиком завжди існував Солженіцин-імперіаліст, якому кортіло кроїти мапу світу на основі російської імперської міфології.

Публіцист Максим Віхров слушно відзначав, що в умовах повномасштабної війни Росії проти України спадок Алєксандра Солженіцина є навіть більш небезпечним, ніж сучасна кремлівська пропаганда. Постать Солженіцина ще й досі залишається на Заході авторитетною. Інтелектуали, зачаровані образом нобеліата, борця з радянським тоталітаризмом, зазвичай не звертають уваги на те, що власні погляди Алєксандра Солженіцина були не менш геноцидальні, ніж погляди творців ГУЛАГуВіхров, М..

Міркування Михайла Демковича-Добрянського щодо колективної відповідальності росіян за численні злочини в Україні були доволі непопулярними у середовищі української еміграції. Особливо дискусійними вони видаються після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року. Публіцист писав: "Колективна відповідальність російського народу? Не хочу бути "адвокатом диявола", але мушу виступити проти небезпечної думки — застосовувати цей принцип супроти будь-якого народу. Наша національна справа чиста і свята. Для її оборони треба чистої етики. Така етика це наша велика зброя… сьогодні кожному ясно, що з усіх моральних систем єдине християнська модель забезпечує людське життя в межах народу і співжиття в міжнародних стосунках з сусідами"Добрянський, М. 1976, с. 4. Автор вважав, що теза про колективну відповідальність всього російського народу лише дискредитувала українська справу в очах чужинців.

На початку 1990-х років відомий український поет та публіцист Юрій Покальчук дав позитивну оцінку книзі Михайла Добрянського "Україна і Росія", зокрема тому, що автор "прихильно ставився до російського народу, російської культури, водночас називаючи все своїми іменами". Самого ж Юрія Покальчука вразила теза про те, що "Холодна війна — це давній метод російського імперіалізму, бо впровадив її ще московський князь Іван ІІІ, який саме такою тактикою "холодної війни" здобув Новгород"Покальчук, Ю. 1992, с. 3. Михайло Добрянський засуджував традиційну для української діаспори русофобію, звертаючи увагу на те, що вороже ставлення до росіян з боку українців відштовхувало іноземців від співчуття українській визвольній справі. У листі до мовознавця Юрія Шевельова публіцист підкреслював, що проблема русифікації України має бути об’єктивно і науково опрацьована: "Я довідався, що Ви дістали від "Сучасності" замовлення написати історію русифікації. Я дуже зрадів, бо віддавна відчуваю потребу наукового трактату про русифікацію України. А коли я недавно переглянув книжку "Росийщення України", то вважаю, що наукової праці на цю тему ще більше потрібно"ЛННБУ, ф. 298, оп. 2, спр. 287, 7. У листі йдеться про відому в діаспорі працю Романа Смаль-Стоцького "Українська мова в совєтській Україні"Нью-Йорк, 1969. На думку Михайла Добрянського, згадана книга принесла українській справі багато шкоди: "Колись в Радіо Свобода говорив мені один американець, наш приятель, про книжку Романа Смаль-Стоцького: Вона вам більше шкодить, ніж помагає (чому ?), бо вона "Violently antirussian". Інший американець: ви (українці) витворюєте враження, що ненависть росіян — це єдина сила, яка тримає вас разом як націю"ЛННБУ, ф. 298, оп. 2, спр. 287, 4. Юрій Шевельов погоджувався зі своїм колегою, критикуючи американське НТШ за перевидання цієї праці: "Я цілком згідний з Вашою оцінкою праці Романа Стоцького. Це скандальна поява, і вона тільки компромітує автора й видавців. Що її перевидало НТШ, не говорить на користь видавців"ЛННБУ, ф. 298, оп. 2, спр. 718, 5. Обидва вчені вважали, що українській визвольній справі не йшли на користь ані русофільство, ані емоційна русофобія.

З огляду на актуалізацію проблеми "хороших росіян" у сучасній Україні слушними видаються роздуми Михайла Добрянського про "культ імперіалізму" в Росії: "Є шляхетні росіяни, для яких не існує факту російського імперіалізму. Нездатність бачити цей факт є характерною рисою російської історіографії. Російські історики, які визнають цей факт, — просто винятки. Такий тон задав патріарх сучасної російської історичної науки Микола Карамзін, який у своїх творах прославляв російську імперію, а отже, й імперіалізм, що підноситься до рівня месіанства. Ніна Верховенська у книзі англійською мовою "Вічна Росія"Нью-Йорк, 1944 писала: "Героєм цієї книги є Росія, не совєтська, ані царська… вічна Росія, що існувала впродовж віків… Ця героїчна Росія мала багато ворогів". У ХІХ столітті імперія Романових вела п’ятнадцять зовнішніх і три внутрішні війни. Зовнішні війни забрали понад 67 років, на мир припало 32 роки і 9 місяців" Демкович-Добрянський, М. 1993, с. 77. Знаковою книгою на тему російських загарбань Михайло Добрянський вважав англомовну працю Тараса Гунчака "Російський імперіалізм: від Івана Великого до Революції". Публіцист закликав українців придбати цю важливу книгу: "В нашому суспільстві повинна діяти тенденція: масово купувати кожну нашій справі корисну книжку, яка появляється в чужинецькому видавництві. Довести, щоб чужі видавці знали, що добра книжка про Україну їм завжди оплатиться"Добрянський, М., 1976, с. 2. Така порада Михайла Добрянського не втрачає актуальності й сьогодні.

Михайло Демкович-Добрянський визнавав, що його книга "Україна і Росія" була "недосконалою", проте з головним своїм завданням вона справляється, доносячи правду про суть російського імперіалізму та його небезпеки для українського народу.