"Три дні в Харкові минули як сон". Спогади Юрія Шевельова

Коли я вже лаштувався вирушати до Києва на конгрес Міжнародної асоціації україністів, я одержав запрошення приїхати з двох інших українських міст — Харкова і Львова. Я вибрав Харків. Був мотив черговости — харківське запрошення прийшло раніше. Був мотив біографічного зв’язку. Харків — місто мого дитинства й молодости, я прожив там від 1914 до 1943 року, там я пройшов початкову і середню школу, університетщо тоді функціонував під доброзвучною назвою ХППО — Харківський Педагогічний Інститут Професійної Освіти, там починалася моя викладацька праця — спершу в Газетному Технікумі, потім в Інституті журналістики, потім в Університетіякий на той час став просто університетом, там почалася моя наукова праця, в аспірантурі й поза нею, там я дістав папірець, що я кандидат філологічних наук, і другий, що я доцент. І, нарешті, був ще мотив корисности — кожний з еміграції їде до Львова. Україна, так виглядає існує на осі Львів-Київ. Судити з маршрутів українських емігрантів, Харків — пасинок, а не справжній син (а вже там Одеса чи Дніпропетровське взагалі чи існує). Я вважав за корисне й доцільне принаймні розтягнути цю вісь з заходу до сходу щоб вона стала Львів-Київ-Харків.

Як на Европу — Харків — молоде місто. В Америці він пишався б своєю старовинністю. Але то ж Америка! Його засновано десь 1654 року в пруді відвойовування й хліборобського опанування Дикого Поля. Власне, прудів цих було два, і саме тут вони зустрічалися — український з заходу і російський з півночі. У сімнадцятому сторіччі запанував український. Старовини відтоді збереглося не надто багато, але Покровський собор-монастир і Успенський (до цього собору добудовано в першій половині дев’ятнадцятого століття величну ампірну дзвінницю, але за нею сама церква зберігає свій стиль козацького барокко). Третю бароккову церкву Різдвяну, на Конторській вулиці висаджено в повітря в тридцятих роках нашого сторіччя. Недвозначно говорять про український характер тогочасного Харкова назви вулиць і міських дільниць — Чоботарська, Коцарська, Гончарівка… Я сам мав честь жити на такій "цеховій" вулиці — Римарській, хоч ні одного лимаря там у нашому столітті вже не було.

Адміністративна верхівка міста була з самого початку російська, і можна думати, що вже під кінець вісімнадцятого навколишні поміщики, які зимою з’їздилися мовно були зрусифіковані. Приселилося й чимало купців з Росії. Але справді поважна загроза русифікації прийшла з упромисловленням Східньої України від сімдесятих років минулого сторіччя. Харків став тоді входовою брамою до Донбасу і осадником великих заводів. Українські селяни не радо йшли до шахт і заводів (тільки геть пізніше бич колективізації і голоду погнав їх масово на промислові підприємства). Так сталося, що індустріалізація в цій частині України стала синонімом русифікації. Так від кінця вісімнадцятого століття, а особливо від більш-менш 1870 років Харків став полем бою двох культур і двох мов. Глибинно, в коренях у припливі свіжих сил із села Харків лишався українським, на поверхню пнялися поруч українських пагонів російські.

Коло виходу з харківського аеропорту на мене чекала невеличка делегація. Вони прийшли з блакитно-жовтим прапором, принесли хлібину гостинности на вишиваному рушнику. Не думаю, що я заслужив на це — я ж не політик. Але приємно мені було — Харків зустрічав мене своїм справжнім, глибинним, дружнім обличчям. Вони раділи моїй появі, але також сподівалися на допомогу якої вони потребують, як повітря. Усій Україні важко дихати без закордонних зв’язків українських і неукраїнських. 

Три дні в Харкові минули як сон. Сон сповнений мало не божевільного сновидіння. Ми оглядали мистецький музей. Відвідали щойно започаткований літературний музей, який уже багато зібрав, а далеко більший апетит має на дальше поповнення й поширення. Були в редакції харківського літературного місячника "Прапор". І звичайно, університет, моя alma mater і центр культурно-визвольного руху. Але характеристично — ні висока адміністрація, ні місцеві партійні газети, — ні поготів партійні органи міста моїх відвідин не помітили.

В університеті я зробив доповідь. Вона не вийшла вдала. Я привіз дві готові, на їхній вибір, — про Григорія Сковороду і про Миколу ГеМикола Ге — український живописець та його зв’язок з Шевченком. Але історичні теми, академічні методи не промовляли до їхнього серця. Вони зажадали іншої, — Розкажіть про самого себе, ми ж так мало знаємо.

Читати лекцію про самого себе — завдання важке й невдячне. Доповідь треба було читати експронтом, а я був смертельно стомлений від вражень і пересувань. Але було багато запитань, усних і письмових. Чимала авдиторія. Вона була менша, ніж упорядники сподівалися, бо один курс був мобілізований на "збиральну кампанію".

Ну і звичайно ми просто їздили по місту. Ми — це мої провідники-гостителі і я. Харків розрісся несамовито. Те, що було Харковом у мої дні, — тепер не більше як третина міста. В щоденній мові так і кажуть — Старий Харків. Як на моє вухо, внутрішньо суперечна назва. Таж увесь Харків молодий, це ж не Америка. Але ні, тепер він уже старий. Новий Харків архітектурно мало цікавий, але, мабуть більше пристосований до вимог нового часу. Побував я і в своєму старому помешканні, в будинку "Саламандра". Було нас тоді напхано там чотири родини. Тепер- три. І то поступ. А вулиця моя така, як і була, пройшла воєнну руїну і шал перебудов неушкоджена. Тільки при північному її кінці — свіжозбудована нова опера. Недалеко від старої, ця буде тепер оперетою. А старий колись "Березіль", він і далі там таки, тільки й далі, вже від 1933 року не "Березіль", а казенний театр ім. Шевченка. Весняний цей місяць, виходить, не пасує до нових часів.

"Старий Харків" став якимсь меншим, вулиці вужчими, будинки сірішими. А може це я став старіший? Нове місто розбудовується, бігають по двох лініях поїзди метро, споруджується третя, місто повне життя і руху. Але враження сірости походить либонь з одноманітности й утилітарної стандартности. Старий Харків був теж не є конкурентом Римові або Парижу, але все таки він був різноманітний у своїх нашаруваннях імперського ампіру на козацьке барокко, індустріальних велетнів на ампір, конструктивізму на індустріальний стиль межі дев’ятнадцятого і двадцятого сторіччя. З вражень триденного перебування важко сказати де душа міста. Але здається мені, що воно скоріше в "старому Харкові" хоч і посірілому. А от, коли говоримо про душу, маленький і трохи може сентиментальний епізод, що — хто знає, — може полегшить відповідь на запитання. Може він і трохи суб’єктивний, але хай читач сам судить.

Час наглив і ми найняли таксі, щоб проїхатися різними районами міста, новими й старими. Мій університетський колега сів ззаду, а я коло водія. Спочатку колега оповідав мені про місця й будинки, що миготіли повз вікна автомобіля, потім чимраз частіше втручався шофер. Він знав місто чудово, хоч і не був старий. Парубок говорив по-російськи, а ми по-українськи. Помалу шофер став і собі вставляти українські слова. Ми б назвали це суржиком. Для нього це був місток до української мови. Коли наш рейс закінчився парубійкова мова була вже на добру чверть українська. На прощання він простягнув мені руку, а потім заклопотався:

— Ні, я мушу щось вам подарувати, так не можна просто розійтися.

Єдине, що він знайшов у себе в авті, був атляс автошляхів Харківщини. Можете уявити собі шофера таксі в Нью-Йорку або Чикаго який тисне вам руку й щось дарує на пам’ять? І я відчув: Харків і далі має українське серце.