Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 9.

10:00, 27 серпня 2021

dilo.jpg

“Локальна історія” продовжує публікацію циклу матеріалів Галактіона Чіпки (псевдо Романа Купчинського), написаних у 1936 році після подорожі автора найколоритнішими місцями галицького краю.

У першій частині йшлося про початок вояжу та курорт Черче.

У другій частині –  про мандри на маршруті від Черче до Яремче галицькими дорогами. 

У третій частині – про перебування на віллі Товариства письменників і журналістів (ТОПІЖу), Камінь Довбуша, товариство “тритонів” та ловлю карпатських пстругів.

У четвертій частині – про пошуки столиці Гуцульщини та перебування у селі Жаб’є. 

У п’ятій частині – про візити до Криворівні, Косова, неіснуючої сьогодні Москалівки та "старозавітної" корчми. 

У шостій частині – про подорож до гуцульського Яворова, що досі вважається столицею ліжникарства. 

У сьомій частині – про вояж до “українського Мерано” – саме так у міжвоєнній Галичині називали тодішній курорт Заліщики. 

У восьмій частині – про мандрівку околицями річки Збруч до Фортеці Святої Трійці в селі Окопи на Тернопільщині.

У сьогоднішній частині Галактіон Чіпка розпочне… шлях додому. Але повертатиметься до Львова іншим маршрутом – не через Гуцульщину, а подільські терени в сторону Черче. Нині буде йти мова про поїздку від Озерян на Борщівщині до мальовничих Підгайців. І про наочні приклади полонізації українського населення Галичини наприкінці 1930-х років. 

Оригінальний правопис тексту зберегли. Статтю розшукав Павло Артимишин.

чіпка.jpg

Галактіон Чіпка (Роман Купчинський)

письменник, журналіст, композитор

ПОВОРОТНА ДОРОГА

Козачівка була останнім пунктом нашої поїздки. Звідси дорога – кудиб не йшла – вела нас уже до дому. 

“Іншим путем повернули” – як співається в коляді. Чортків, Бучач, Монастириська, Підгайці, Бережани і –  знову Черче. Бо Черче, то так як бувало коршма при дорозі: чи сюди, чи туди, а вступити треба... 

3.jpg
Сільська вулиця в Озерянах Борщівського повіту Тернопільського воєводства (тепер Чортківського району Борщівської міської громади Тернопільської області), 1938 рік Фото: nac.gov.pl

Надивившись на велике цвинтарище за Збручем (і по цвинтарищі часом людина перейде, чи корова пасеться!), ми вирушили в свояси. З одного боку раді, що відпічнем від вічного гуркоту мотору, з другого – немов зажурені, що все на світі мусить мати свій довший чи коротший кінець. Наша дорога матиме коротший, бо вже і Читачі напевно знудились моєю переґрінацією per pedes Fordorum. 

Перелечу на крилах бензинового пеґаза через міста, місточка і села, спинюючись коло одної церкви, одного нагробника, одної вивіски, одної цегольні і одного знайомого. Потім відпічнемо в Черчі, послухаємо капітальних ревелєрсів, а я поїду ше на свято Лепких до Жукова. От і все...

ЦЕРКВА В ОЗЕРЯНАХ

Всі села в цілім нашім світі мають свої амбіції. Тільки ці амбіції не йдуть у тім самім напрямі. Одно хоче бути найкраще, друге найкраще вбране, третє хоче мати найбільшу читальню, четверте районівку, пяте це, шесте те, А Озеряни сказали: “Хочемо мати найбільшу церкву!”. І мають. Проєктував її інж. О. Пежанський і трохи боявся, що зробив занадто модерний проєкт. Та озерянці подивились і махнули головами: “Трохи вона ніби інакша, але такої ніде ми не виділи і – головне – велика!”. 

Церква справді велика і модерна, але архитектурно звязана з нашою бувальщиною. Відбиваються в ній виразно візантійські ремінісценції, які мені – ворогові модерних “скринь” – спеціально подобаються. 

1.jpg
Церква у селі Озеряни Борщівського повіту Тернопільського воєводства (тепер Чортківського району Борщівської міської громади Тернопільської області), 1938 рік Фото: nac.gov.pl

Місцевий священник показує нам нутро церкви і оповідає про свої проєкти. В середині ще румовище, але вже швидко діждуться озерянці скінчення свого нового храму, бо не жалують на це ні трудів ні грошей. Де як де, але на чорноземнім Поділлі мусимо мати репрезентаційні церкви, бо поруч стареньких храмів Божих ростуть як гриби косцюлки, з високими вежами, червоними дахами і білими стінами. Дотого мусять наші церковні комітети дбайливо підбирати місця під нові церкви, бо густо-часто гарна і велика церква ховається від людського ока у видолинку, я зате костел видно здалеку. 

Покидаючи мури церкви зітхав я ще до одного: Коби ще Ковжун і Осінчук розмалювали її як слід, а будуть мати озерянці чим хвалитися.

НАПИС НА ГРОБІ

Не знаю, чи є де на світі вимовний напис на гробі, як в однім подільськім селі якого назви на жаль не памятаю і – думаю –  не треба конче. Станули ми поглянути на каплицю, цікаву своєю архитектурою. Мій товариш має слабість до фотоґрафій, то й увесь час прицілювався “лайкою” до каплички. А я, за той час, оглядав нагробники, чи вірніше відчитував написи. 

2.jpg
Костел у селі Озеряни Борщівського повіту Тернопільського воєводства (тепер Чортківського району Борщівської міської громади Тернопільської області), 1938 рік Фото: nac.gov.pl

Ще трохи і був би вийшов з цвинтаря без ніякого спомину і – ясно – був би не писав про нього. Але кинув ще раз оком і знайшов правдивий брилянт: 

“Tu spoczywa
Paraska Hryb
Z Zajacuf
Lit 36
I Tadeusz lit 5”.

 Яка цікава, яка повчаюча історія! 

Була собі дівчина Парашка Заяць. Трапився їй хлопець-латинник, на назвище... Гриб, вона вийшла за нього, швидко померла, а по ній помер її синок Тадеуш. Чоловік поставив над ними нагробник, а що був латинник, то дав польський напис, а тому що був Гриб, то дав так як умів. 

Чи може бути більш проречисте свідоцтво польонізаційного процесу на нашім Поділлі!? Парашка Заяць виходить за якогось там Павла Гриба, мають сина Гриба, але вже Тадеуша, а внук їх буде вже Ксавери Ґжибовскі... Коня з нарядом тому, хто догадається, з яких батьків той шляхтич походить!

ВИВІСКА НА КРАМНИЦІ

Як відомо, кожна крамниця має вивіску, але рідко котра задержить око прохожого. Всі вони на одно копито, а комплєтний брак ориґінальности напевно шкодить купецькій справі. 

4.jpg
Листівка Ринкової площі у місті Підгайці Тернопільського воєводства (тепер в Тернопільському районі Тернопільської області), початок XX століття Фото: shtetlroutes.eu

Зрозумів це один купець у незначнім місточку і дав собі вивіску направду цікаву: 

“Salomon Kern
Poleca towary:
Kolonialne
Korzenne
Kosmetyczne
Czekoladowe
Tudziez
Nawozy sztuczne”.

 Вивіска гарна, а головне – велика і під “навози штучне” аж проситься, щоби дописати: “ораз натуральне”. 

Дивлячись на капітальний підбір товарів, пригадав я собі ще одну вивіску, тим разом далеко звідтіль, у Перемишлі. На так званім „жидівськім місті" довгий час пишалася така таблиця: 

"Dr. Jonatan Weinberg
Lekarz chorób wewnetrznych zewnętrznych
i obskórnych".

Коли хто з П. Т. Читачів здвигне раменами і скаже: “Це вже переборщене!” – служу доказами. На першу вивіску – знимкою, а на другу – свідками.

6.jpg
Листівка з костелом у місті Підгайці Тернопільського воєводства (тепер в Тернопільському районі Тернопільської області), 1906 рік Фото: polona.pl

СІЛЬСЬКА ЦЕГОЛЬНЯ

Знову нічого надзвичайного, якби не розмова з цегольниками. 

Переїздимо через одно село і мій товариш, що цікавиться всякими будовами, а тим самим і матеріялом до будов – спинився коло одної цегольні. Виробляють там цеглу і тільки сушать її на сонці, а не випалюють. 

– Дай Боже щастя! 

– Дай Боже, дякую, дай Боже й вам. 

– Ви не випалюєте цегли? 

– Ні, прошу пана. Тільки сушимо. 

– І вона добра до будови? 

– Всі так будують. Добра. 

– А як ви її робите? 

Селянин почав пояснювати: скільки піску дають, скільки глини, як виробляють, як сушать. 

Нарешті все нам було ясно і ми пустились іти до авта. 

– Перепрашаю пана, – затримав мого товариша селянин. – Звідки ви так красно вмієте по нашому говорити? 

– Бо ми такіж українці як і ви. 

– Жартуйте здорові! А то що!? –  і показав на авто. 

Був час, коли дехто зпоза Львова не вірив, що “Маслосоюз” розвозить продукти автом. Нині вже село в те повірило. Але що можуть українці мати особове авто – в те покищо тяжко селові повірити і тому так дивується, коли хтось із авта “красно, по нашому” заговорить. Відки так навчився?! 

Вийшов, зачуваю, тепер закон, що всі, хто має тисячу золотих плати, мусить мати своє авто. З одної сторони той закон прикрий (для мене ще довго ні!), але з другої дуже для нас добрий. В самім Львові зявиться парусот українських авт і село вже не буде дивуватися. Зате неодим з нас здивується, коли дізнається, хто зі знайомих... мусить купувати авто!.

7.jpg
Залізничний вокзал у місті Підгайці Тернопільського воєводства (тепер в Тернопільському районі Тернопільської області), 1915 рік Фото: polona.pl

“ДОБРО У КОГО Є ГОСПОДА!”

 Скільки разів пригадувались мені ці Шевченкові слова, і ще тепер пригадуються! Бувало на війні, йдемо в ночі дебрами-лісами, ноги перемокли, тіло продряхло, очі клеяться до сну... А там, у далині, блимає тепле, привітне світло. Чийсь дім... Ех! “Добро у кого є господа!”.

По війні слова поета набрали в мене зовсім іншого значіння. Мешкав я в старій, затухлій, багатолюдній і дуже дітвористій камениці. Нераз, вертаючи домів, думав я про те, як то довго прийдеться дзвонити на сторожа, як то пес одного сусіда загавкає на мене і побудить цілу хату, як то сусідка клясти буде на “пізних панів”, як то я буду скрипіти сходами аж на третій поверх. Тоді кожна хатка, що стояла собі сама, в городці, з власною брамою і.., власним ключем викликувала в мені заздре зітхання: “Добро у кого є господа!...”. 

Заїхали ми в мале подільське містечко. (Назви не подаю, бо підгайчани образились би, що я їх місто називаю містечком і то малим!). Сонце вже давно зайшло і давно злинула на подільські ниви темна, літна ніч. 

– Треба десь переночувати! – сказав мій товариш журливим голосом. 

— Але де? – відповів я неменш журливо. –  Тутешні готелі зовсім до нас не всміхаються, а як і всміхаються, то нещиро, бо хто може робити це щиро, коли його тне блощиця! 

– Так, так! –  покивав головою мій товариш. – Але може б хоч у якій шопі?!...

– Шопа також до когось належить!...

І тоді ми оба зітхнули: “Добро у кого є господа“ – тим разом у малім подільськім містечку. 

– Коби хоч знайомі! – почав по хвилі товариш. 

– Знайомих маю, але чи нас переночують? Може не мають де... Зрештою спробуєм. 

– А чи той знайомий... фактично знайомий? 

– Фактично, бо з війни. Неодну пригоду пережили, неодну годину перебалакали. 

– А коли з війни, то напевно знайомий! 

– І по війні з ним кілька разів стрічався. 

– Тим ліпше. 

— І на весіллі в нього був... 

— Кароль, завертайте! Ідемо до знайомого. 

8.jpg
Церква у місті Підгайці Тернопільського воєводства (тепер в Тернопільському районі Тернопільської області), 1909 рік Фото: polona.pl

В Парижі, Берліні, чи іншім Ню Йорку не пішлоб нам так легко – як у місточку, що має назви вулиць тільки від паради. Здається навіть сам найстарший возій збаранів би, колиб хто йому подав назву вулиці, а не назвище мешканця.

Тому ми так легко трапили спитавши двох-трьох стрічних людей і за часок сиділи в привітній хаті, в доброго знайомого, згадуючи старе, розповідаючи та слухаючи нове. 

Мій знайомий був трохи в клопоті, бо його дружина виїхала і тому спіжарня була пуста. Але від чого ці всі припаси, що забрали ми зі Львова! Швидко з’явилося на столі аж кілька страв, коли враховувати в те консерви, хліб, сіль, огірки та чай. Не диво, що підчас і після такого пиру ще довго-довго в ніч балакали про всячину.

ПІДГАЙЦІ

Скільки споминів, скільки згадок з часів великої війни! Тут стояв корпус Гоффмана, що мав у своїм складі полк У.С.С. Нераз і не два балували ми снігами з Соснова, чи бездонним болотом з Вівся до “столиці”, щоб подивитися на місто, посидіти в ресторані, чи побачити кращу половину людства, репрезентовану щоправда дуже слабо, але все таки репрезентовану.

Приїздили до Підгаєць і відпоручники “Боєвої Управи” з Відня, а один – що вскочив саме на атаку російських літаків і ще скорше вискочив як ускочив –  діждався великої поеми в “Бомбі”, гумористичнім журналі УСС. 

Памятаю уривок: 

...“Муж оний зїхал в они страни,
Не знят страхом кервавой брани,
Ревом пушок, воздушной навіґації
І той той трудной переґрінації.
Он вище ставит отчизну
Над зацну жизнь свою!
Но як враг-москвич то узнал,
Же он в Подгайци-город завитал,
Пронял його страшенний, бісов жах.
Веліл з ковчегов воздушних на прах
Розбити город вшиток в пух,
Чтоб жив не бил там дух!...”.

Минулося. “Воздушні ковчеги” не розбили в пух города і він нині майже такий самий, як тому двацять років, хіба, що має два нові тротуари, три нові камениці, а не має команди корпусу, ґен. Гоффмана і шефа штабу полк. Лямезана, якому Стрільці неодну прикрість приписували. 

9.jpg
Костел у місті Підгайці Тернопільського воєводства (тепер в Тернопільському районі Тернопільської області), 1915 рік Фото: picryl.com

А ще мають Підгайці гарний “Народний Дім” і цікаву стару церкву. Першого за війни ще не було, а другої я тоді не вмів подивляти. 

Коло “Народнього Дому” кипить робота. Мури вже накриті дахом, але треба ще багато праці, щоб він став домом.

Д-р Стецюк спроваджує нас по будові, дає пояснення, розказує перипетії. 

– А звернули ви увагу на наших робітників? –  питає нас. 

– Або що? 

–  Це все добровольці. Студенти, міщани, панночки... Працюють задармо – національним шарварком. 

Пішли ми, поглянули і направду аж серце радується. Великий гурт молоді копає землю, насипає на вози, мостить подвіря камінням. Мій товариш зафіксував це все на пластинці свого апарату. Нехай на віки зістанеться памятка про спільне і згідне діло підгайчан. 

Від “Народнього Дому” недалеко до церкви. Але хоч би як далеко –  варт піти, подивитись. Церква, кажуть, з ХІV. століття і має під банею голосниці ніби якась дзвіниця. Віє від її мурів подихом давно минулих століть і... віялоб з усіх сторін, якби не електричні лямпи, причіплені над дверима, що так пасують до них, як квітка до кожуха. Випадалоб серіозно подумати над тим, якби ці лямпи закрити від людського ока, коли вже не можна зовсім їх викинути. 

10.jpg
Медична карета в центрі міста Підгайці Тернопільського воєводства (тепер в Тернопільському районі Тернопільської області), 1915 рік Фото: wikimedia.org

На жаль, не було часу поглянути на цікаву церкву в середині. Але припускаю, що є там багато цікавого, попри... штучні квіти довкола образів, що є правдивою образою навіть дуже скромного естетичного смаку. Коли їх там нема – прошу вибачення, я стільки тих “прикрас” стрічав по наших гарних церквах, шо не уявляю собі і підгаєцької церкви без них. Якась “штучноквітова” манія! Навіть на хоругвах пишаються зелені, бурачкові чи жовті рожі. Аж очі болять... 

Коли цих пару рядків про жахливість штучного хабаззя поможе хоч у одній церкві – я щедро нагороджений. 

(Продовження буде.)

Віддруковано з: Діло. 1936. Ч. 253. 8 листопада. С. 5–6.; Діло. 1936. Ч. 256. 12 листопада. С. 5–6.

Схожі матеріали

07 photo-Копировать.jpeg

Софія Яблонська. У китайському заїзді. Стаття за 1934 рік.

gimnazija.jpg

Богдан Лепкий "Матура"

Nestanychi_Ivan Dik_008.jpg

Пімста Ґнипика на Зелені Свята. Гумореска з газети "Діло" за 1930 рік

3_131_0_-_418_27280730.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 1

lesia ukrainka .jpg

Леся Українка про свято Купала

9.jpg

У самбірській тюрмі. Спогади в'язня, котрий вижив у червні 1941 року

4.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 2

jaremche 1200-630.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 3

9.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 4