Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 7

МЕРАН

Ані в гадці мені, Ш. Читачі, пробиратися крізь провалля Карпат, мчатись долинами Закарпаття і пуштами Угорщини, дертися горами Австрії, щоби заїхати до Мерану. Маємо ми свій Меран і до нього не треба переїздити через три держави. Снятин, Городенка, Устєчко, Торське і вже Меран. Іншими словами –  Заліщики. 

Лежить це містечко в ярі Дністра, має багато морелевих садів і вічну надію на каналізацію, славиться приємним кліматом і прикрою атмосферою (особливо, коли є душно!), стягає щороку велику скількість “варшавістів” і шкіру з кожного, хто приїде та уладжує прогульки на румунський бік і “свєнта вінобраня”. Кажуть, що в Заліщиках дуже тепло. В 1928. році, коли всюди в Галичині мороз доходив до 35°–, у Заліщиках було тільки 34° і... вітер. В літі бувають дні такі горячі, що нагадують Жовкву, а навіть Перемишль з тією ріжницею, що тоді вітер не хоче повіяти і до соняшної жари долучується ще своєрідний аромат самого містечка. Тоді дехто пріє, дехто мліє, а всі кажуть: “Меран!”... 

Заїхали ми до нашого Мерану в пізний вечір і пристанули коло моста, безпомічні як сирітки, не знаючи, куди податися, щоб захопити якусь кватиру на нічліг. 

Але від чого знайомства! Піду, думаю, спитаю у пп. Долинських, де тут є який пансіон, а вони певно скажуть: “Чого вам шукати поночі за пансіоном?! От переночуйте в нас!”. Я буду випрошуватися, мовляв – не хочу робити клопоту, але знаю: вони будуть настоювати і –  справа буде дефінітивно полагоджена. Йота в йоту так сталося. 

Тому – як хто спитає мене, чи Заліщики дорога місцевість – можу йому говорити тільки на підставі чужого досвіду, бо на підставі свого сказав би: нічліг, вечера, снідання – за дурно, а решта не знаю, бо виїхав.

МЕНЕ ЗАГНУЛИ

Правду сказати, не тільки мене, але і всіх бувших та теперішніх спортовців і то там, де я не сподівався і то так, що аж стидно признаватися. 

За вечерою йшла розмова про це та про те. 

Знаючи господаря дому як великого прихильника спорту, повів я розмову на копаний мяч, плавання, ситківку, лещета і тим подібне. 

– Я колись досить добре грав у мяч – кажу. 

– В котрім році? – спитав д-р Долинський. 

– У 1911, 12... 

– А я рівно двацять літ скорше... На лещетах їздите? 

– Маю лещета, але... не дуже. 

– Шкода, гарний спорт. В 1890. році я в Кракові їздив дуже багато. 

Ех!, думаю собі, чекайте пане доктор, спробую вас взяти з іншого боку. 

– Я мав дуже гарні висліди в диску. Навіть здобув мистецтво Галичини. 

– Гарно – відповідає. – А які? 

– 32 метри. 

– Ну. Це не таке дуже. 

– А в кулі 10 метрів. 

– Середно... 

– А в скоку в гору 1.56 метра. 

<p>Свято збирання винограду у Заліщиках Тернопільського воєводства, 1930-ті роки</p>

Господар погладив сивий вус і легко посміхнувся... 

– І це був рекорд? 

— О, ні. Рекорд був далеко більший. 

– Ну? 

– Щось пять чи шість центиметрів. 

– А теперішній? 

– Щось, чи не 1 м. 65 цм. 

Господар похилив голову, подумав і пішов до бібліотечної шафи. 

Хвилину нишпорив між книжками, врешті витягнув плік журналів. 

– О, “Пшеводнік Гімнастични” з грудня 1891! – сказав, вибираючи один зошит. Зараз вам щось покажу. 

І показав. 

В хроніці стояло чорне на білім: “Студент медицини Маріян Долинський скочив у Кракові клясичним стилем 1 метер 70 центиметрів'”. 

<p>Лікар Мар'ян Долинський, 1920-1930-ті роки.</p>

Я очам своїм не вірив. У 1891 році досі непобитий рекорд. 

– Пане доктор, це ж чудовий рекорд. 

– Ну, ні. Це не був ніякий рекорд. Це тільки перше місце. Коли вже ніхто крім мене вище не скочив, то на тім і скінчилося. А ще одно: ми тоді скакали без крутійства – підтягаючи ноги під себе, а не перекидаючи їх боком. 

А за скоком угору йшло ще інше диво: той сам медик перескакував через чотири коні і робив над ними “сальтоморталє”. 

Ясна річ, що після того я старався змінити тему розмови і вже не хвалився своїми осягами ні не хвалив чужих. 

Зате потім неодна думка настирливо тиснулася в голову. А між ними: чому досі нема ніде занотованих цих осягів першого великого українського спортовця?

ДВІ ПЛЯЖІ

Є в Заліщиках аж дві пляжі: до річних і до соняшних купелів, Одна з них на ліво від моста,  друга – на право, перша на піску під тінистими вербами, чи чимсь дуже подібним – друга під каменистим берегом на отвертім місці. 

Коли липневе сонце смажить людей як вогонь солонину – народ шукає тіни і перша пляжа аж кишить. Колиж прийде серпень і проміння вже тільки підігрівають громадянина – більшість літників на другій пляжі. 

Пишу літників, а думаю літничок, бо в Заліщиках так як у Косові, чи іншій Ворохті, перевага жіноцтва просто подавляюча. 

Поява якогось мужеського роду, навіть почвароватого, викликує і тут сензацію, а лиця аж усміхаються на думку, що врешті є перед ким спрезентувати свій новий купелевий костюм чи свою відновлену церу. 

Приїзший народ – це переважно люди півночі, що перебубнивши поїздом кількасот кільометрів на південь, уважають Заліщики вже недалеко коло Африки. Так собі спершу уявляють і мешканців Заліщиччини та дивуються, що їх шкіра зовсім не чорна. Зате їх самих, коли побули місяць у Заліщиках, безпечно можна вважати за мешканок коли не Абісинії, то бодай... Палестини. 

Щодо цього другого краю, то білька частина заліщицьких і загалом літничок не потребує аж опалюватися, щоби стати подібними до його мешканок. 

Ми цілий ясний і теплий ранок просиділи на пляжі, оглядаючи... чудову околицю Дністра, бо направду, крім крикливих костюмів населення пляжі не представляло для ока нічого цікавого. Адже навіть Бальзак не любив побальзаківського віку, а бальзаківський. хоч і признавав, то не в кожнім випадку. 

(Продовження буде).

Віддруковано з: Діло. 1936. Ч. 241. 25 жовтня. С. 5–6.