Провідник "молодих націоналістів". Спогад про Степана Охримовича

<p>Степан Охримович (1905-1931)</p>

Невдача визвольних змагань рр. 1917−21 принесла українському народові нову руїну. Нові чотири окупанти знову розчвертували Україну і кожний по-своєму і на свій лад добивав її. Зокрема Західня Україна переживала важкі часи під польською займанщиною. Настав догідний час для всякого т. зв. "хрунівства", тобто для коляборантів з ворогом. На політичну арену виходять з одного боку вислужники Польщі (ІльківМикола Ільків (1890−1940) − греко-католицький священик українського походження, політичний діяч, депутат Сейму Республіки Польща, головний греко-католицький Капелан Війська Польського, жертва Катинського розстрілу, ТвердохлібСидір Твердохліб (1886−1922) − поет і перекладач, громадсько-політичний діяч. 14 жовтня 1922 року в Кам'янці Струмиловій члени УВО Іван Пасіка та Садовський, з допомогою В. Дзіковського, здійснили замах на С. Твердохліба), а з другого боку народжується нове русофільство, орієнтація на Москву, або т. зв. "радянофільство."

На переломі 1925−1926 років збирається невеличкий гурт ідейних студентів і творять "ГРУПУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ МОЛОДІ", що згодом перейменовується на "СОЮЗ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ МОЛОДІ".

Кожної неділі, вранці, збираються члени того гурта в Академічному Домі і вони завзято, часто аж пристрасно, дискутують, шукають відповіді на пекучо-невідкладні питання, намічують нові шляхи, як добути волю. Цей, зразу малий гурт ідейних студентів, стає згодом поважним чинником, співтворцем самостійницького соборного націоналістичного руху на Західніх Землях України. В першому ряді того гурту стає молодий студент, нащадок заслуженого роду Охримовичів — СТЕПАН ОХРИМОВИЧ.

Його зовнішній вигляд викликував прихильність до нього. Гарний, чепурний молодець, середнього росту, дещо похилий вперед, буйна, кучерява, набік причесана чуприна, високе розумне чоло, бистрі, а при цьому лагідні очі, коротко стрижені вуси. Таким його бачу, цю пристійну, симпатичного вигляду молоду людину. В родинному домі дістав він не лише належну освіту, але також засвоїв високоякісні і моральні принципи, що лягли в основу його світогляду. 

Особливе зацікавлення виявляв він до філософії, соціології й історії. Головним предметом його університетських студій було вивчення української мови й літератури. До кожної проблеми він підходив уважливо, вивчав її до основ, після чого робив вірні заключення. При тому всьому його ціхувала надзвичайна скромність, що є атрибутом тільки великих людей. Тож не дивно, що доля заставила його бути духовим і справжнім провідником того першого гурту "молодих націоналістів".

У своїх рефератах він звертав увагу на те, що український націоналістичний рух є своєрідний, що він нічим не подібний до подібних із назви рухів у інших народів, що джерело і корінь українського націоналізму лежать глибоко в духовості українського народу. Такі й подібні його думки спонукували його друзів розроблювати питання українського націоналізму, а сам Степан Охримович став співтворцем оформлення ідеології українського націоналізму.

Тож стало зовсім зрозумілим, що саме Степан Охримович зі своїми найближчими співтоваришами були делегатами на Перший Націоналістичний Конгрес, що відбувся в 1929 р. за кордоном.

І хоча справам теоретичного розпрацювання ідеології українського націоналізму Ст. Охримович присвятив найбільше уваги, то зумів він знайти ще час і на практичне примінення ідей українського націоналізму у щоденному і громадському житті. Мав він і тут досвід, бо вже молодим гімназистом працював активним членом і здібним організатором у Пласті, Просвіті, Соколі і т. д. Під кінець 1927 року він підготовив разом зі своїми друзями виступ їхнього гурту на Загальних Зборах Студентської Громади, де піднято гасло за оздоровлення відносин у студентському організованому житті. Його думки перемогли на зборах.

Академічний Дім при вул. Супінськогонині вул. М. Коцюбинського у Львові став тоді "кузнею українського націоналізму", як це неоднократно наголошували польські прокуратори в часі політичних процесів. Тут, в Академічному Домі, відбувалися часто "ідеологічні сходини", на яких розпрацьовувано питання українського націоналізму, тут переводилися теоретичні і практичні курси, тут відбувалися завзяті дискусії, тут проводжувано політичні віча. Показалося, що не всі, які приходили до Союзу, мали змогу по середніх школах набути вимаганих прикмет, тому Степан Охримович задумав і, при співпраці своїх друзів, зорганізував Студентську Секцію при Т-ві Наукових Викладів ім. Петра Могили. Ця установа стала зразковою школою для кожного майбутнього члена Союзу Українських Націоналістів. Він, найчастіше сам, підготовляв для членів Секції реферати, забирав голос в дискусії, а що найважливіше, заставляв своїх молодих друзів самим працювати над собою, добувати потрібного досвіду в т. зв. органічному секторі і підпільній заправі.

Вплив Степана Охримовича на товаришів став важливий: в кожній складній справі вони респектували його думку та його авторитет. В 1928 році українські політичні партії в Галичині йшли спільно до виборів послів до польського сейму. Вони старалися втягнути у свою акцію також студентську молодь. У зв'язку з тим виникла посеред молоді різниця думок. Та різниця зарисувалася так далеко, що почав грозити розлам серед організованих вже кругів націоналістичної молоді. Відбувалися гарячі дискусії, завзяті переконування, намови і т. д. Тоді то, Степан Охримович, розуміючи повагу хвилі, уважав, що ніяк не можна допустити до розламу. Він, в особистій зустрічі з кожним із провідних членів СУНМ зумів його переконати, що націоналістична організація виконає своє завдання тільки тоді, коли наша організація буде сильна, а головними елементами будуть: дисципліна і респект до власного проводу. Завдяки його тактові не дійшло тоді до поважніших розходжень чи розламу. 

Коли думками повертаюся у наш родинний край, тоді пригадую, що Степан у гурті решти молодших моїх братів і сестер був неначе духовим провідником та останньою інстанцією у всіх спірних питаннях, що їх несло життя. Ми вважали його ходячою енциклопедією і ніколи не було в нас сумніву, що є речі, на які він міг би не дати нам задовільної відповіді. Крім того він був наче тим добрим духом, що мимохіть сповняв нас своєю добротою та ідейністю.

Подібно як у родині, так само в школі всі його дуже шанували та любили. Його визначність в науці у шкільних роках, а при тому велика скромність і привітність з’єднували йому друзів. Він мав для кожного щиру усмішку та готовність помогти, чим треба. В гімназійних роках віддав себе всеціло для праці в Пласті, читальні "Просвіти" та в Сокільських гніздах. Під час ферій мандрував з пластунами по Карпатах або таборував на Соколі, біля Підлютого, де в першому році таборування був одним із тих піонерів, що будували перші курені гуцульського стилю на Соколі. На селі підготовляв аматорські вистави, концерти, давав виклади. Організував сільських хлопців і дівчат у ряди Сокільства, а завершенням цього був величавий здвиг у Стрию в 1929 році.

Загал селян і сільської та робітничої молоді з цілого повіту ставився до нього з винятковою пошаною та запалювався тим вогнем ідейности, яким він горів.

Отже нічого дивного, що я, маючи такого брата, плекала в своїй душі ще більшу любов до нього і до всього, що він робив, що писав та чим жив. Так дуже хотілося мені піти його слідом та бути хоч трошки до нього подібною. Це поєднання доброї, скромної вдачі, кришталево чистого характеру та глибокої, постійної ідейности давало цей образ сильної духовости, що впливає на оточення.

З виїздом Степана на студії до Львова мій контакт із ним зосередився на листуванні. Чи це була порада мені, як тодішній пластовій курінній, як найкраще підготовити свято в честь Лесі Українки, чи матеріяли про княгиню Ольгу, патронку нашого куреня, чи просто лист із запитом, що нового вдома, завжди його листи були для мене окремим переживанням, бо з них так і відчувалось його сильну особистість.

Крім діяльности в студентських товариствах у Львові, він також працював у науковій ділянці, а саме в НТШ, як асистент проф. В. Сімовича, та в Українському Національному Музеї під проводом проф. І. Свєнціцького. Але з тієї праці, яку він так дуже любив як також із студій мусів скоро зрезигнувати та віддати себе всеціло праці в підпіллі, яка згодом спричинила часті арештування. Під час побачень з ним у в’язниці в Стрию чи в Бригідках у Львові, я бачила його зрівноважену поставу та гідність (з якою навіть в’язнична сторожа мусіла числитися), а заразом велику віру у краще майбутнє України.

Однак тактика та методи поліційної польської держави були неперебірчиві і ця система знищила його фізично дуже скоро.

Він згас як метеор на 26-му році свого життя, повного посвяти для визвольної ідеї. За два тижні після того, як його хворого, з гарячкою звільнили з в’язниці, — він помер.

Його похорон у селі Завадові, біля Стрия, був маніфестаційно-жалобним здвигом цілого повіту. Прийшли всі ті, що його знали, а знали його і старі і молоді, і пластуни і соколи, і просвітяни і друзі з підпілля. На домовину поклали пластовий капелюх, хустину та терновий вінок.

З того часу рік-річно на Великдень з’їздилися з усіх сторін повіту тисячі людей на Панахиду, незважаючи на те, що на роздоріжжях поза селом стояли поліційні стійки та розганяли людей.

Він мав сильний духовий вплив на тих, що з ним співпрацювали і цей вплив діяв на них і по його скоропостижній смерті.