Анатоль Курдидик "Їду до Черча!". Стаття з газети "Діло" за 1934 рік

Ви чуєте чар цього заголовку? Знаєте, шо таке сказати собі: «Їду!» і справді їхати? І що таке Черче, мрія всіх хворих і здорових? 

З самої насолоди від цього слова вже можна занедужати.

Про Черче я мріяв відколи тільки завилося перше сонце і перша закохана пара на моїй вулиці, на якій м. ін. нема ще, завдяки дбайливій опіці маґістрату, ні одної ліхтарні. 

Це слово переслідувало мене. Минулого року був я у цій роскішній оселі на закінченні сезону. коли черчанські акації, лавочки і травники зівали вже смутком старої цанни, що багато-багато пережила. Нас було ледви кілька осіб, дощ сіяв безупину, але в Черчі ніхто цього не бере під увагу. 

Черче не барометер, щоби з дощу летіло вниз. Палатка гордо пишалася серед квітників, березових альтан та лавочок, а вечором у ній зі струн скрипки випаровував дир. Льоньо такі мельодії, що зникала непогода, розсівалася перспектива повороту до Львова, пропадала вся наша дійсність з її кучерявими проблємами і спіральними лініями політики. Душа купалася у настрої краще, як у день тіло в боровині. Тоді останні паралітики і видужанці злазилися потихоньки десь з усіх кутків Черча до Палатки і на кожному обличчі було життя, кожного знайомого чи незнайомого зустрічав усміх – Черче було великою родиною, а щороку молодший директор (той сам) був добрим вуйком, що дбає про вигоду і гумор своїх земляків. Йому секундував добре дир. Бовванко і дир. Бігус і ця «трійця» робила з Черча справжній небесний передпокій. Вечорі тягнулися поза північ, північ поза досвіт, а коли ми йшли спати – сідав на наші ліжка шум черчанських ясенів і шептав нам, ніби стара няня, казку про усміхи людської долі, що на три літні місяці їздить до Черча й обсипує всіх у ньому своїми дарами: хворих здоровлям, сумних – усміхом, тужливих – сповненими мріями, спрагнених – повною чаркою кохання, а здорових і сильних усіми роскошами здоровля й сили. 

У день дир. Льоньо сумнів і не міг собі найти місця. «Фамілія» розїздилася і що дня маліла на одну-дві особи, яких під брамою прощали всі як дорогих, всі від директора до кельнера з Палатки включно. Пустіли кімнати, алєї – і дир. Льоньові пустіло серце, не могло собі найти місця. 

На другий рік до побачення! – стискалися всі руки щирим, соняшним привітом.

На другий рік! 

Їду. Черче вбило мені щось, ніби цвяшок у серце, що муляє, що під весняне сонце пече і не дає спокою. Я ще не паралітик, ані хворий на нирки і не спрагнений еротики, тихої, сільської, вечірно-української, – але проте чую, як прошибає мене втіха, коли в кишені намацую білєт па завтра і 30 зол. готівкою, що вистануть на тиждень... може і довше.

Тамтого року я закінчував, цього року розпічну сезон. Знаю, що не буде там замріяних професорових, тужливих меценасових, смотриків з досвідом, від якого наші бабки могли би багато навчитись і вас, кохані мужатки, що маєте ґіхтподагра і ревматизм у ногах до хвилини, коли з воза по дорозі зі стадії Потік-Черче побачите Палатку. Знаю, що не буде Галактіонів Чіпок, що прострілюють в зимі сотнями заяців, а в літі сотнями жіночих сердець, вас, старих вояків з «Молодої Громади», що ще сьогодні у кожній стрічній на дорозі бачить ворога, вас, директори, що цілий божий рік порпаєтесь у маслах, бриндзях, цикоріях, пастах й інших гірчицях, вас, сальонові льви і пантери, що в коханні називайте себе соловейками і мишками і вас, джентельмени-елєґанти, що тільки й маєте спочинку від запротестованих векслів, що в Черчі. Бракуватиме вас у Черчі – але не мені. Я люблю Черче, коли воно ще не арена сміху, танку і кохання, а тоді, коли воно таке тихе, як хата моєї матері, коли всі у ньому такі щирі і добрі, як вічно всміхнений директор та аранжер. 

Їду до Черча, як до хати матері. Щоби на тиждень но чути доказів і протидоказів, не мусіти міркувати, хто має рацію в організації Жіночого Конґресу, не дускутувати на тему рабінатських статтей у «Перемозі», не бачити наших усіх королів преси, тузів політики і лицарів абсурду, не читати заяв, спростувань і наклепів, не дошукуватись ліній і не обсервувати загальної дволичности, вочісвітности, компліментарностн та провокації на мінімальну, більшу і велику масштаб. За тиждень залишу у Черчі всі міязми, що десь там внутрі душі й тіла назбиралися від цього всього і вернусь не людиною, що дивиться на життя крізь льоґіку, аналізу і хемію, а крізь свіже серце, свіжий ум і свіжу думку.

Нині сильна воля і кільканадять золотих можуть переродити людину до самого ґрунту. Але мусить вона знати, що з ними зробити, так, як я!

Взято із: Курдидик А. Їду до Черча. Діло. 1934. 3 травня. С. 4-5.