Тіні Івана Миколайчука

08:00, 14 червня 2021

800-1.jpg

Іван Миколайчук був не актором – він був артистом. У чому, запитаєте, різниця? Вона проста. Актор є профі, він усе знає про акторство, на нього завжди можна покластись – спрацює як швейцарський годинник. Одначе окрім ролей про нього мало що можна сказати – не-ці-ка-вий, поза сценою і поза камерою. З таких не запалюються зірки і не народжуються легенди. Вони виникають тільки тоді, коли йдеться про артистів. Про Артиста!

300.jpg

Сергій Тримбач

кінокритик, кінознавець, кіносценарист. Чинний голова Національної спілки кінематографістів України

Артист – то інше. Сказати, що він живе мистецтвом – означає нічого не сказати. Швидше, мистецтво живе в ньому. А сам він живе у полі, значно ширшому, аніж прекрасне і нібито всеосяжне мистецтво. Його проблема в тому, аби себе зберегти. Зберегтися у мистецтві, у річищі своєї спеціалізації, ремесла – тут вистачить самодисципліни і певної прихильності муз. А от як зберегтися у полі власне буттєвому – це вже питання, і дуже серйозне.

Bez-nazwy-12.jpg
Афіша до кінофільму, художник – Микола Хомов. Фото: dovzhenkocentre.org

“Нічого витрачати плівку невідомо на кого”

Іван Миколайчук прийшов у кіно через ворота кіностудії імені Олександра Довженка разом зі своїм учителем Віктором Івченком. Той привів його, аби студента взяли в картину “Тіні забутих предків”. На головну роль! Доволі нахабно, чи не так? Уже затверджено професійного актора Геннадія Юхтіна, а тут – студент-другокурсник.

За легендою, режисер фільму Сергій Параджанов з поваги до Івченка дав команду зробити пробу, одначе без нього. Вже йдучи зі студії, прошепотів на вухо операторові Юрію Іллєнку:

Bez-nazwy-13.jpg
Іван Миколайчук під зйомок фільму "Тіні забутих предків", 1964 рік Фото: dovzhenkocentre.org

– Плівку в апарат не заряджай. Нічого її витрачати невідомо на кого.

Іллєнко так і зробив. Студенту належало проказати невеличкий монолог з епізоду різдвяного свята. Звісно, хвилювався. Звісно, мав підозріння, що ніхто його тут всерйоз не сприймає. Зблід страшенно…

Одначе внутрішній підігрів додав енергетики. Він заговорив, а потому помолився Богу, перехрестився. Отут Іллєнка і пробило: Іван справді молився, а не професійно хрестив лоба й грудну твердь, скріплену гудзиками. У тому містерійному світі гуцулів він був своїм. Він чув язичницьких духів, викликав їх. І понад те – молився. Молився, увійшовши в енергетичний коридор, що єднав його з невидимими силами. Вони є, є, є! – але тільки для тих, чия суб’єктивність (по цей бік Буття) є чимось реальним.

Карпатська сила

Мистецтво – лиш один із секторів, епізодів грандіозної вистави на ймення Життя. Для багатьох професіоналів життя є тільки матеріалом для самовираження, для комунікації з навколишнім світом.

Подібну філософію сповідував й Іван Миколайчук. Не технікою акторською вразив він Іллєнка, а потім і Параджанова, а тим запасом вітальної сили, яка була в ньому.

“В одну мить він перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського, – оповідав уже потім постановник “Тіней”. – Він перелив у наші зурбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів. Його маленька хата серед буковинського села у витканих мамою чорних з червоними трояндами килимах увійшла назавжди в наші душі. В день похорону його батька в тій хаті нам усім подарували тайстри – торбини, які щоразу нагадують нам про його щедру землю”

І це все належало зберегти. От тільки як, у який спосіб? Як зберегти душу?

А що, власне, приніс Іван Миколайчук у фільм, який став загальновизнаним світовим шедевром? “Карпатську силу”? Так. Тільки що ж воно таке, ота сила? І як і у що перетворилась вона у фільмовому тілі?

image-asset.jpeg
Лариса Кадочникова Фото: discover.ua

Колись, у своєму “Уявному інтерв’ю”, спробував дати відповідь на подібні питання Юрій Іллєнко. Акторську роботу Івана Миколайчука та Лариси Кадочникової у “Тінях” він вважав “несподіваним новаторством”. Чому? Бо доти “виконавство в кіно розвивалось здебільшого як явище привілейоване, відсторонене від інших категорій виразності фільму, як якась річ в собі”.

fullsize.jpg
Іван Миколайчук kino-teatr.ua

Роль як поетика

Справді, в американському кіно освітлювач усе світло зосереджує на акторові. Він є царем (чи вона – царицею), він (вона) – у фокусі. Решта – лишень тло, на “підтанцьовках”. У “Тінях” естетика іншого штибу.

“Актор не ставив перед собою завдання створити повнокровний, психологічно точно виявлений, емоційно місткий характер поза самими глибинними взаємодіями з усім арсеналом виразних засобів фільму”, – продовжував Іллєнко.

І наводив приклад епізоду, де Юра Мольфар убиває Івана Палійчука. “Згадаймо ритми, темп, колористичні трансформації, музичне вирішення епізоду. В якій гармонії з усіма цими елементами кіномистецтва перебуває мистецтво актора”.

А ще така констатація: 

“Роль не приноситься у фільм як пай, своя частка в колективній творчості. Роль проростає з поетики фільму, не існує поза цією поетикою. Вона сама і є його поетика”

Тим самим кіно поверталось до завоювань свого “німого” періоду. Коли домінувала пластика, коли акторські засоби виразності “грали” у суголоссі з іншими засобами. І от знову на екрані постав народ у своїх синкретичних характеристиках, через відтворення обрядових дійств. Так воно і в “Тінях” – смерть, похорон, дитячі ігри, різдвяні свята, і знову смерть, а потому весілля… У містичних формах, закарбованих, відібраних століттями. А у фіналі – знаменитий епізод: мертве тіло Івана Палійчука підстрибує в такт односельцям. Вони випили за помин душі та й спогадали про свою – колективну і відтак безсмертну.

Bez-nazwy-23.jpg
Кадри з фільму “Тіні забутих предків” Фото: ukrinform.ua

Надто часто помирав він перед камерою

Марічка Миколайчук, дружина Артиста, на зйомки таких епізодів і покладає відповідальність за ранню смерть чоловіка. Мовляв, надто часто помирав він перед камерою – і тим смерть накликав. Накликав і таки прикликав: прийшла, не забарилась.

Скажімо, у фільмі “Перевірте свої годинники” Миколайчук грав Поета, який гине на війні. Він попросив, аби епізод похорону зіграли “по-справжньому”, як воно в житті. Сам ліг у домовину. Її забили гвіздками і опустили на вірьовках. Ще й ритуальною землицею присипали. Потому витягли нагору, одкрили гріб.

“Іван був блідий, яко смерть, – переповідав те Ілляшенко. – Я запитав його: ну що, Іване, ще дублик? Не треба, відповів…”

Смерть цікавила Артиста як прояв самого Життя. Він і спробував зіграти-перебути її вияви поза кадром, поза оком кінокамери. Власне, саме це – випроявлення невидимого – і цікавило Миколайчука у першу чергу. Ніякою технікою акторською, ніякими мистецькими інструментами те невидиме не ухопити. Смерть є не просто незримою – ніхто ще не зміг полишити свідчення про перебування в її чреві, її лоні. А Миколайчук намагався дістатися і її берега. Дістався.

Душу при тім зберіг. Бо ж інакше не сталось його явлення народу, не зреалізувалась легенда, а чи й міф про героя, який саме життя своє кладе в основу народного майбуття. Не випадково ж паралельно “Тіням” знявся у ролі Тараса Шевченка у фільмі “Сон” Володимира Денисенка. Пророком бути на екранному полотні…

Одного разу Миколайчук оповів мені, як плакав, узрівши свій крупний план на великому екрані. Такий красень – і плакав від тієї візуальної рефлексії. Не пізнав у своєму лику Шевченка? Чи самого себе, душу свою? Чи передчував, що душа та не надовго прилетіла на землю?

Bez-nazwy-33.jpg
Іван Миколайчук у ролі Тараса Шевченка у фільмі “Сон”. Фото: ukrinform.ua

Заборонені ролі

Смерть там була і ще в одному вимірі. “Перевірте свої годинники” завершити не вдалось – заборонили рішенням партійного ЦК. Та що там – просто знищили. Спакували плівку, тоді ще горючу, у металеві діжки і підпалили.

“Сон” заборонили так само, після нетривалого прокату. “Тіні” з часом спіткала та ж доля. І “Білий птах з чорною ознакою” Юрія Іллєнка – за сценарієм, написаним разом з Миколайчуком. Партійні бонзи боялись чогось незрозумілого, містичного. Та ще й від українського кореня, від дерева, пагіння якого вони завзято нищили.

Поза прокатом опинилася і “Пропала грамота” Бориса Івченка. Там Миколайчук зіграв свою, напевно, найпопулярнішу роль – козака Василя. За велінням великого Гоголя він прошкує до цариці у самий Санкт-Петербург. І виглядає так, що цариця стає персонажем дешевого театру маріонеток – поруч живого і веселого Василя. Це й не сподобалось. Так, царі були “класово чуждими” комуністичному ладові. Але ж імперія є імперією. Повагу до її очільників ніхто не відміняв.

Bez-nazwy-41.jpg
Кадр з фільму “Вавилон ХХ”. Джерело: 24tv

На додачу рішенням квазіукраїнського ЦК 1974-го затаврували українське поетичне кіно, чільним символом якого був Миколайчук. Кілька літ полетіли у прірву. Нічого, вибрався. Через 6 років постав режисерський дебют Миколайчука, фільм “Вавилон ХХ” за романом Василя Земляка “Лебедина зграя”. В основі – розпад Російської імперії на початку ХХ століття. Заступник голови Держкіно СРСР Павльонок одразу наказав фільм з такою “вавілонячою” назвою до столиці не везти. Стрічку трохи посікли, доповівши, що ідеологічна правка “сдєлана”. І фільм потроху пішов.

Хоча… Уже після смерті Миколайчука його удова Марія Євгенівна показала мені вітальну листівку, адресовану постановнику “Вавилона”. На білому тлі було намальовано домовину. А під нею – погроза: за те, що говориш про розпад СССР, буде тобі те саме, що й Василеві Землякові. Письменник несподівано помер 1977-го за доволі загадкових обставин – після операції. Рівно через 10 років пішов з життя і Миколайчук. Ще через 4 роки почив у бозі і СССР.

“Вавилон” був жестом і вчинком одважним. Він поновив роботу на містерійному, фантазійному матеріалі. Він, зрештою, став чинником порятунку українського кіно, знаком його ворожбитських нахилів.

Bez-nazwy-4.jpg
Кадр з фільму “Вавилон ХХ” Джерело: hromadske.ua

Відродження традиції

Сам Миколайчук у “Вавилоні” зіграв роль сільського філософа Фабіана.

“Народний філософ – це якраз та людина, яка не може і не хоче нічому заважати, – пояснював. – Він багато в чому справедливо покладається на те, що здорове єство народу так чи інакше вбере в себе соки революції, перейде в нову якість. Філософ – закономірне породження народного середовища. Персоніфікований дух його, котрий споглядає, осмислює самого себе у цілісності світу”

Сам Миколайчук і був таким філософом. Філософом, якому не властивий тиск на життя – те, що покладалось в основу методу соцреалізму установка на формотворчий вплив мистецтва. Народ – він і народжує таку філософію. Ніяк не агресивну, не войовничу, але глибоку, пов’язану з ритмами самої природи…

Bez-nazwy-45.jpg
Іван Миколайчук Джерело: radiosvoboda.org

По смерті Миколайчука домінує інша філософія. Та, яка живе своїми власними клопотами. Життя там не виглядає чимось по-справжньому цікавим. І кіно тепер в моді більше таке собі, суто “професійне”. Кіно авторське стало заледве не синонімом чогось далекого від фахового. Такого, що задовольняє базові інстинкти й потреби масового глядача.

Івана Миколайчука нині ніяк не назвеш героєм-символом. Швидше чимось учорашнім і навіть архаїчним. Це так, коли мислити масштабами сьогоднішнього малого часу. Тільки є ще час більший, і він уже твориться, разом з новим простором. В останніх фільмів молодих українських режисерів прозирає новий погляд на світ, який воскрешає великі традиції в кіно – Миколайчукові традиції.

Схожі матеріали

600.jpg

Chornobyl Files або як розповідати про українську історію Західній аудиторії

600-.jpg

Екранні “двійники” Петлюри

600-+.jpg

Як у 30-х роках ХХ століття знімали кіно у Верховині

Camera 2-1200х600-05.jpg

Українські підлітки зняли короткометражки про своїх бабусь та дідусів. Показуємо сім найцікавіших

800.jpg

Кіно без гепіенду. Історія акторки Віри Холодної

image (1).webp

Довженко-Центр просить не переводити його під управління Держкіно

Пропала_грамота_-_кінотеатральний_плакат.jpg

Фільм “Пропала грамота” оцифрували у 4K та виклали на YouTube

Мамай

Другий українських фільмів-претендент на “Оскар” став доступний для перегляду онлайн

600+--.jpg

“Хто за нас, встаньте в знак протесту”!