Як у 30-х роках ХХ століття знімали кіно у Верховині

Про що кіно?

У “Марійці-невірниці” ідеться про життя у Верховині в 30-х рр. ХХ ст., коли Закарпаття ще було у складі Чехословаччини. У центрі фільму — сімейна драма родини Бірчаків. Молода дружина Марійка зрадила свого чоловіка, доки той рубав у горах ліс. Попри це, Петро Бірчак нібито пробачив дружині, але за першої-ліпшої нагоди втопив суперника під час сплаву бокорів (плотів) річкою Тереблею. Зрадлива Марійка смертю коханця особливо не переймалася, подружжя Бірчаків звело собі нову хату й жило далі, наче нічого й не сталося…

Кінострічка – знахідка для етнологів та культурних антропологів. Народні звичаї, говірка, строї, танці, пісні – все в кадрі автентичне. Без зайвої фольклоризації зображене національне та економічне розшарування громади. Представник кожної нації має певну соціальну роль. Єврейські шинкарі та крамарі енергійно провадять гешефти. Їхні жінки ще не є діловими партнерками, та їхній голос усе ж гучніший, ніж полохливих русинок. На фоні худорлявих євреїв у чорних костюмах виокремлюються постаті кремезніших русинів у білих і пухнастих вовняних строях. Владу уособлюють чехи – жандарми й урядовці. Їхні ролі – епізодичні, але напрочуд промовисті. Під супровід верховинських музик чеський вояк крутить коломийку – і необачно топчеться важким чоботом по босих ногах молодої верховинки. Чеська критика після виходу фільму на екрани так і зауважила: соціальний конфлікт на Підкарпатській Русі зображений на користь русинів. Бо чого ще очікувати від трьох митців із соціалістичними поглядами?!

Життя без сентиментів

“Марійка-невірниця” і справді є результатом творчого експерименту трьох митців: письменника Івана Ольбрахта, сценариста Карела Нового та режисера Владислава Ванчури. Завдяки режисерським рішенням реальність сприймається як документальна стрічка. Для 30-х рр. минулого століття такий кінопроект був новаторським. Достовірність, прагнення до точності деталей, відсутність декорацій, знімання природи, залучення непрофесійних акторів та використання діалектного мовлення – за комплексне використання цих прийомів Ванчуру назвали “передвісником неореалізму в кінематографі Центральної Європи”.

Головні ролі режисер довірив верховинцям, яких дібрав Іван Ольбрахт. В одному епізоді письменник навіть зіграв самого себе – чеського туриста, який приїхав у гори. Більшість акторів-аматорів не вміла ні писати, ні читати, тому тексти ролей вчили на слух. Новаторським у стрічці стало і використання автентичної мови. По-іншому, мабуть, не могло й бути: верховинці не володіли чеською, євреї — також. Відповідно, чеські службовці не знали добре ні літературної мови, ні говірки місцевих жителів, ні їдишу. До музичного супроводу сцени проводів лісорубів додали коломийки. Карпатські пейзажі, кадри з бурхливою Тереблею композиційно довершують розвиток драматичного сюжету.

 Кадри з фільму “Марійка-невірниця”
 

Господь забороняє кіно

Село Колочава, у якому знімали фільм, розташоване поряд iз долиною річки Мокрянки — місця з найбільшою кількістю опадів на Закарпатті. Для знімальної групи, що орендувала техніку і платила людям щодня добові, дощова погода могла означати фінансовий крах. Окрім цього, завадити могла ціла вервиця християнських та юдейських свят. Іван Ольбрахт час до часу виявляв розпач, бо “на один тиждень їх разом випадало цілих п’ять”. Саме у Верховині чеські митці вперше дізналися про дні, коли не можна брати до рук сокири, працювати на городі або прясти коноплі.

Найменше труднощів було з лісорубами. Дисципліна та спільна кухня нагадувала їм часи воєнної служби. “Гріла” й удвічі вища платня порівняно з тією, яку пропонувало лісове управління. Коли однієї неділі люди не пішли до церкви, священик мовив під час проповіді: “За 20 крон ще ніхто не відкупився від пекла, а гроші, зароблені в неділю, підуть на лікарів…”. Колочавські жінки кричали під вікнами режисера: “Не заважайте нам жити по-християнськи!”.

Юдеї теж протестували. “Стільки грошей немає в цілому світі”, — відповідали вони, коли творча група благала в єдиний погожий день за додатковий гонорар долучитися до участі у зніманні фільму. Іван Ольбрахт потім згадував: “Скільки було інтриг, сварок і криків у синагозі! Що з євреїв (у фільмі) будуть глузувати… А головне, що Господь узагалі суворо заборонив євреям зніматися в кіно”. Коли Іцко Коган, перевдягнувшись у верховинський одяг, подався на знімання з сокирою та пилкою за плечима на самісінький юдейський Новий рік, творчу групу перестрівали євреї з вигуками: “Не будете грати! Буде дощ!”. Та десять погожих днів, щоб закінчити знімання, у Верховині все ж настали.

“Гарна, як свята на іконі!”

Мало хто нині здогадується, але в Колочаві знімали німою камерою. “Ми не маємо в розпорядженні досконалої пересувної апаратури, — пояснював чеській пресі режисер Владислав Ванчура. — Ми змушені везти головних акторів до Праги, щоб записати діалоги. Вириваємо їх зі звичного оточення і дуже ризикуємо, адже ці люди надто вразливі”.

Закінчивши знімання у Колочаві, група продовжила роботу в павільйонах студії “Баррандов”. Паралельно з “Марійкою-невірницею” там знімали французького бойовика. Французькі кіноактори спочатку дивилися на верховинців з погордою, а потім визнали: такою грою, яку показали ці селяни, можуть пишатися визнані актори. Ніхто з колочавських артистів-аматорів їхати до столиці не відмовився: за день роботи у Празі їм платили 50 крон, окремо – за харчування і дорогу.

Зі спогадів Івана Ольбрахта дізнаємось, що дівчину на роль Марійки, було дуже складно вибрати. Творча група запрошувала дівчат із Колочави та з усіх навколишніх сіл — Синевира, Соймів, Волового, але жодна не підходила. Хтось прохопився, що бачив вродливу дівчину на виставі “Просвіти” у Верхньому Бистрому – гарну, як святу на іконі. Довелося йти… “Нашу майбутню Марійку (!!!) я знайшов високо в горах, у хатині, де не було нічого, вартого уваги, окрім її молодших братів та сестер”, — писав згодом Іван Ольбрахт. Батьків дівчини довго не вмовляли: багатодітна сім’я дорожила кожною копійкою. Верховинка не ходила до школи, тому тексти слів їй довелося вчити на слух. Як згадував письменник, у Празі навчилася не лише грамоти, а й користуватися столовими приборами і робити манікюр.

Повернувшись після знімання додому, Анця боялася вийти на вулицю. Сільські пліткарки розпустили чутки, наче дівчина не в кіно знімалася, а працювала в борделі у Кошицях. Іван Ольбрахт розпорядився виправити ситуацію: весь Верхній Бистрий завісили плакатами із зображенням Анці та газетними вирізками про нову зірку чеського кінематографа. У кіно верховинку більше не запрошували. Однак Анця вийшла заміж не за кого-небудь, а за художника Слабошпицького.

Майбутнє Закарпаття – українське!

20–30-ті роки минулого століття, після входження Закарпаття до складу Чехословаччини, вважають часом культурного прориву. Там з’явилися письменники, які писали живою народною мовою – Василь Ґренжа-Донський, Олександр Маркуш, Лука Дем’ян, Федор Потушняк. Загадковий мальовничий край відкрили для себе і чеські письменники Карел Чапек, Владислав Ванчура, Станіслав Костка Нейман, Ярослав Затлоукал. Та першим серед них називають Івана Ольбрахта. Чеський літературознавець Рудольф Гавел писав, що він “сказав чеському читачеві про Закарпаття більше, ніж усі державницькі газети й журнали”.

В останній частині збірки репортажів про Підкарпатську Русь “Земля без імені” Іван Ольбрахт заохочував закарпатських русинів боротися за свою національність, культуру і мову. У нарисі “Бій за культуру і мову” він шукав назву для населення Закарпаття, розмірковував про карпатські говірки, яких наслухався під час відвідин краю. Автор зробив висновок, що найближчими до закарпатських русинів є українці. Він відкрито закликав місцевих інтелектуалів і письменників не тільки творити, але й боротися за свою українську ідентичність.

“Майбутнє Закарпаття — за українським напрямком”, — підсумував у 1932 році Іван Ольбрахт. І не помилився. Чимало акторів-аматорів колочавського походження, які знялися у стрічці, 1938-го поповнили січові лави Карпатської України. Комендантом Січі в Колочаві був Микола Шимоня — один із лісорубів фільму. Пізніше, вже у сталінські часи, він був засуджений і перебував у таборі для політичних в’язнів. Микола Скира, який грав роль Марійчиного коханця Данила, гонораром за участь в “Марійці-невірниці” розрахувався за навчання в Ужгородській учительській семінарії. Пізніше вчителював у сусідньому з Колочавою селі Синевир, добровільно вступив до Карпатської Січі, після поразки був в’язнем угорського концтабору. Не пережив Другої світової режисер “Марійки-невірниці” Владислав Ванчура, який загинув у німецькому таборі. Іван Ольбрахт у чеській столиці дожив до поважного віку, проте обставини його смерті досі вважають загадковими.