Лижний рай на краю колишньої імперії

21:34, 15 січня 2021

Lyzhi.jpg

На початку ХХ століття зимову мандрівку в гори вважали справою відчайдухів. А вже в міжвоєнні роки у Карпатах було десятки лижних спусків і декілька трамплінів. Туристам пропонували і активний відпочинок, і екзотику – як-от відвідини гуцульського весілля. Потік охочих був таким великим, що на вихідні туди вирушали додаткові потяги

10a4736-170.jpg

Ірина Пустиннікова

журналістка

 Імператор – серед перших

Жителі закарпатського Воловця люблять переповідати легенду про тутешній лижний трамплін. Його начебто спорудили у 1850-х, вважали найкращим в Австрійській – пізніше Австро-Угорській – імперії. Року 1862 сюди покататися на лижах і зробити кілька стрибків навіть навідався імператор Франц Йосиф І у товаристві герцогів Шварценберґа та Естерґазі. Рештки трампліна збереглися досі.

Історія цікава, однак дуже сумнівна. Зводити масштабну споруду в середині ХІХ століття у місці, до якого після снігопадів навіть дістатися складно – зовсім нераціонально. Очевидно, фундаменти, які показують місцеві, залишилися після пізнішого трампліна. Він з’явився вже у міжвоєнні роки.

До кінця ХІХ століття зимові Карпати були порожніми. Дертися на недосяжні вершини по снігу вважали самогубством. 26 лютого 1897 року львів’яни Мар’ян Малачинський і Йосиф Шнайдер першими підкорили засніжений Хом’як – 1542 метри. Мали з собою по парі лиж і одній довгій палиці – дві у світі почнуть використовувати пізніше. Ще через два тижні вони піднялися на Говерлу. А у квітні 1900 року професор-хімік Львівського університету Тадей Смолуховський на лижах дістався вершини Близниці – 1883 метри.

20 лютого 1906 року четверо львівських студентів – 19-річні Роман Кордис, Макс Дудрик, Сигізмунд Клеменсевич і Юрій Маслянка – рушили на Добошанку в Горганах – 1754 метри. Усі – на лижах, у теплих хутряних куртках, Клеменсевич – в гуцульському сердаку. Щоб захищатися від вовків, взяли два старі револьвери. Також мали термометр – показував до мінус 17.

"Над нами вимальовувалися похмурі тіні широких вершин, – описував момент підкорення Роман Кордис. – Шум потоків, що спали під товстою ковдрою снігу, не досягав до нас. Жоден вітерець не каламутив тиші, лише тріск гілок, що палали. А над нами – пречисте, неправдоподібно яскраве від мільярду зорь небо. Найсильніша державна інституція не означала тут нічого. Гроші не мали вартости, а разом з ними не мала вартости вся загальна система товарів і послуг. Закон і влада закінчилися там, де почалася сніжна цілина".

Із тортом на вершину

Відтоді кожної зими хлопців тягнуло в засніжені гори. Наступного року четвірка підкорила Петрос і Пожижевську, 1908-го – Чивчин. До Першої світової війни численні ентузіасти на лижах піднялися на всі карпатські вершини – від Горган до Буковинських Карпат. Кожен хотів бути першим, мріяв побачити те, чого ніхто не бачив до нього – засніжений горизонт під ногами. Точніше, під лижами.

А далі все відбувалось за тим самим сценарієм, як і в інших гірських країнах – із поправкою на час. Бо Італія, Австрія та Велика Британія захворіли на гірський туризм ще у 1850-х. З’явилися товариства лижників, які щонеділі влаштовували вилазки в Карпати. Виникли спеціальні магазини, почали видавати літературу. У горах зводили колиби, щоб дорогою можна було комфортно переночувати.

На кожного члена експедиції припадало 15–16 кг багажу. Серед обов’язкового спорядження – сокири, барометр, аптечка, лопати й зовсім не кишенькового формату фотоапарат. Запасалися найкалорійнішими продуктами: солодощами – брали навіть торти, сухофруктами, вареними яйцями, твердими сирами, маслом і салом. Граничним терміном перебування в царстві снігу вважали шість днів. На довший період треба було більше їжі.

1_Зимовий відпочинок_new.jpg
Із книги "Zima i narty" (1913) видавництва Карпатського товариства лижників у Львові Усі ілюстрації надала авторка

Якщо на зворотній дорозі учасники вилазок потрапляли в село, то гуцули збігалися подивитися на них. Для селян ці відчайдухи були справжньою екзотикою. Особливо підозрілі горяни навіть викликали жандармів – мало хто горами бродить.

Після війни акценти змінилися. Усі вершини були підкорені, стати першопроходцем – нереально. Тому замість висоти пригодолюбителі сконцентрувалися на швидкості.

Новий рік під Говерлою

Року 1920 у Львові почало діяти туристичне бюро "Орбіс". Його засновниками були відомі банкіри та меценати. Фірму запланували як проєкт міжнародного масштабу з найвищими стандартами обслуговування. Через 8 років назву змінили на Польське туристичне бюро, ще через 5 – штаб-квартира переїхала до Варшави. Діяло 136 філій у країні та 19 за кордоном, було 500 співробітників, чотири готелі на 360 номерів.

Створили не один маршрут засніженими Карпатами. Наприклад, програма заходів на зиму 1936–1937 років виглядала так:

– грудень – екскурсії "Різдво на Чорногорі", "Різдво під Говерлою", "Переддень нового року в Бескидах", "Новий рік під Говерлою" тощо;

03_new.jpg
Відкриття притулку для туристів у "Заросляку", 1927 р.

– січень – "Потяг у незвідане" та поїздка на лижні курси до Славська;

– лютий – хокейний турнір у Ворохті, гуцульський марш "Шляхом ІІ бригади", тур "Знайомимося з Бескидами", відкриття гірськолижного трампліна в Бориславі.

До останньої декади березня охочі могли кататися на лижах на базі "Заросляк".

Представники "Орбісу" працювали на багатьох залізничних рейсах у напрямку Карпат.  Вони пропонували пасажирам короткочасні вилазки в гори – від дня до трьох. Клієнтів поселяли в найкращих пансіонатах Славська та Ворохти. На вибір були хокейний і біговий майданчики, гірські лижі, санки і скіджорінґ (лижника тягнули коні або собачі упряжки). Працювали ресторани й дансінґи (танцмайданчики), можна було санями поїхати на гуцульське весілля.

Конкуренти не дрімали. Ліга сприяння туризмові пропонувала своїм клієнтам 25 % знижки на залізничні квитки до Карпат. Вона видавала барвисті фотобуклети декількома мовами, утримувала пансіонат у Славську і базу на Тростяні, перебудовану з колишнього мисливського будиночка баронів Гредлів.

Lyzhi.jpg
Рекламний буклет 1930-х років

Гаряча вода та фортепіано

Гуцульщина вигідно вирізнялася від малопольських курортів дешевизною. Віддаленість від метрополій не лякала – через Львів залізниця пов’язувала околиці з усіма великими містами країни.

"За своїм географічним положенням Ворохта є одним з найважливіших початкових пунктів для мандрівок Східними Карпатами", – стверджували рекламні буклети. Звичайні поціновувачі покататися з гірки теж любили це місце: багато сонячних днів, нечасті вітри, довгі схили, а сніг лежав до весни.

Заможні зупинялися у "Скарбниці" біля залізничної станції. Там були великі кімнати з верандами, холодна та гаряча вода, туалети, їдальня. А ще – бібліотека, радіо і фортепіано. 1930 року тижневе перебування коштувало 42 злотих. Це майже утричі дорожче, аніж місячна оренда двокімнатної квартири з усіма вигодами у Львові. Окремо оплачували електрику і прислугу.

Не такі заможні вибирали пансіонати "Ада" – в центрі, "Світовид" – біля вокзалу або "Дануся" – над Прутом. Вода тут була тільки холодна, з розваг – радіо. Тиждень коштував 37,5 злотих. Хто хотів зупинитися в "синґлі" – номері для однієї особи – доплачував по злотому на добу. Зате електрика й обігрів вже входили в рахунок. Для дітей були передбачені знижки до 40 %.

Ближче до Говерли, на висоті 1600 метрів, вже тоді діяла база "Заросляк". Кімнати на 2–4 людини, зал для груп, душові й туалетні кімнати, електрика. Навіть телефон був. Працівник зустрічав гостей на вокзалі у Ворохті й віз до бази саньми. Послуга була безкоштовною, якщо турист зупинявся надовго. Ціни не кусалися: 3-денне перебування вартувало 16 злотих, а 10-денне – 51 злотий. Таксу підвищували напередодні Нового року та Різдва.

02_new.jpg
Газетна карикатура на жінок-лижниць, 1936 р.

До Яремча навідувалися новачки – до високих гір звідси далеко. Взимку в 3-тисячному містечку працювало два готелі та сім пансіонатів, діяли лижні курси. За 300 метрів від вокзалу туристів чекав пансіонат "Зіґмунтовка". В електрифікованих кімнатах палили грубки, на кожному поверсі був умивальник.

Сусідній Микуличин вабив низькими цінами, двома лижними трамплінами, довгими трасами на горі Ділок і гуцульським колоритом. Із Коломиї до Косова, Пістиня чи Яблунева туристів культурно везли автобусом. А ось в Жаб’є можна було потрапити тільки на санях. Все одно їхали – там майже гарантовано був сніг і хороші траси. Татарову залишалося тільки заздрити – вершини навколо села були вкриті лісом.

Намагався відродити колишню славу і Буркут, найперше карпатське "уздровисько". Полікуватися сюди, "на води", шляхтичі приїжджали ще від початку XVII століття. Року 1848 курорт спалили – австрійці боялися, що тут можуть ховатися угорські повстанці. Велику туристичну базу тут відкрили перед початком Другої світової. Війна не залишила від новобудови й сліду. Сьогодні це село-привид. Є тільки назва й занедбаний будинок лісництва.

04_new.jpg
Потяг до Карпат, 1937 р.

Поїзд "Лижі-бридж"

"В понеділок деякі професори ставили справу ясно: "Ага! Вчора мав час на Славське, то мусиш бути гарно підготовленим до сьогоднішньої лекції!". Але були і такі, котрі, помітивши обвітрені й обпалені гірським сонцем обличчя, тихцем запитували, яка була погода та про стан трас», – згадує свої студентські роки письменник Юліуш Шиґовський в автобіографічній книзі "Так все починалося".

Перші траси і трампліни на горах Погар та Ільза у Славську проклали в 1920-х. Підйомники теж були – на кілька кінських сил, у прямому сенсі цього словосполучення. Бідні коники ходили навколо великого колеса, обмотаного тросом, який тягнув сани. Залишки того примітивного агрегата можна було побачити ще по війні.

У 1930-х потік до Славська спраглих снігового адреналіну став настільки великим, що на вихідні сюди вирушали додаткові потяги. У народі їх називали "Лижі-бридж" – у бридж грали під час відлиг. У вагоні фліртували з дамами, курили піжонські трубки й обговорювали головне питання: чи буде сніг? А якщо буде, то як багато? Проводжальники на вокзалі бажали спортсменам "Гарного снігу".

Із собою брали алкоголь – казали, без нього неможливо з’їсти щедрої порції каші від тутешніх господинь. Вечорами танцювали під патефон. Перед сном лижі змащували пастою Universal або Haug. Руки від цього ставали жорсткими, тому панночкам допомагали спеціальні працівники.

Багатші лижники були непогано екіпіровані: не тільки спеціальні черевики, але й англійські светри, шотландські високі шкарпетки, канадські шалики. Біднішим було важливо одне – щоб взуття не промокало. Хто їздити не вмів, вчився на спеціальних курсах. Вони тривали два тижні. У Сянках за 3 злоті на день отримували заняття їзди й гімнастики, ночівлю в кімнаті на кілька людей і чотириразове харчування. Головна умова – пунктуально відвідувати заняття і не шуміти в нічний час.

05_new.jpg
У вагоні, 1937 р.

Гуцули-рятувальники

До пошуку тіл жертв нещасних випадків залучали їхніх товаришів, учнів лижних курсів, туристів, солдатів, прикордонників. 20 лютого 1933 року десь між Пожижевською та Брескулом біля Ворохти загинув під лавиною Генріх Гарапіх, граф де Зіхельбурґ. Це змусило владу задуматися над створенням служби порятунку. Перша така виникла того самого року на базі "Заросляк".

Наступний трагічний випадок стався у грудні 1936 року. Під Говерлою сніг накрив лікаря Лешека Хліпальського та студента Андрія Штайсінґа. На пошуки загиблих вирушила команда на чолі з Людвіґом Зембіцом. Мали з собою спеціально натреновану вівчарку. Знайти туристів живими не вдалося.

У березні 1937 року на базі "Заросляк" влаштували навчальний курс для майбутніх рятувальників. Його відвідувала 31 особа – лікарі, власники туристичних комплексів і місцеві жителі-гуцули. Невдовзі у Ворохті запрацювала Чорногірська швидка допомога. Вона мала три пункти – на Заросляку, під Смотричем та на Маришевській полонині. У приміщенні прикордонної застави в Шибеному розмістили аптечку та провели телефон.

Через рік служба здійснила першу експедицію. Кинулися на пошук туриста з Бялостока, якого поглинула лавина. Знайшли тільки понівечені рештки тіла. У наступній вилазці на схилах гори Гомул шукали цілу групу з 20 учнів лижної школи. Врятували 19.

Мобільності експедицій заважала відсутність доріг із твердим покриттям і велетенські відстані між селами. Тому в небезпечних місцях встановлювали знаки-попередження, патрулювали стежки. Коли Карпати перейшли до складу СРСР, колишні рятувальники послуговувались набутими знаннями й допомагали людям втікати через гори на Захід.

Якраз перша експедиція рятункової служби. На санчатах - турист з Бялостоку_new.jpg
Перша експедиція рятункової служби. На санчатах тіло туриста з Бялостока

Схожі матеріали

600.jpg

Як українські інтелектуали відпочивали в Карпатах понад 100 років тому