Ворохта. До гуцулів за всі гроші

У серці Верховини

розділ 1

До гуцулів за всі гроші

«У Ворохті, останній карпатській станції в Польщі, ми виходимо з поїзда, – писав швейцарський журналіст Ганс Цбінден у репортажі для газети Der Bund. – Стрункі гірські смереки з верхівками, схожими на витончені готичні башточки, що щільно приросли одна до одної на схилах гір, сміливо підіймаються вгору. Нарешті підходимо до вододілу над лісом. Під нами простягаються зубчасті яри, нескінченні тихі лісові глибини. З іншого боку височіють самотні й темні вершини Чорногори. Гарно сформовані куполоподібні вершини та хребти здіймаються вгору, як могутня мелодія землі. Ми в серці Верховини, гірської країни гуцулів».

Паровоз Краків-Ворохта прямує в Карпати, 1920–1930-ті роки

Усе почалося далекого 1893 року

Панорама Ворохти, 1930-ті роки

Через Ворохту проклали гілку Станіславів – Вороненко Транскарпатської залізниці. Переказували, колію будували італійські інженери, великі приборкувачі гірських ландшафтів. Історія не підкріплена фактами: на цьому відтинку працювало будівельне підприємство якогось Зембицького. Досі потяги з Івано-Франківська до Ділового їздять саме частиною Транскарпатської залізниці. А колись ця гілка тяглася до Рахова й далі, до Румунії. Фотогенічний віадук у Ворохті задумували зовсім іншим – це мав бути звичайний залізний міст. Та під час прокладання колій неподалік знайшли поклади якісного пісковику. Склепінчасті мости, які спроєктувало Товариство австрійських інженерів у Відні, виявилися дешевшими за металеві. Камінь із каменярень «Інженер Крауш і Ко» та «Ґорґани» використовували не лише на карпатські віадуки, а й експортували до Кракова та Відня.

(1)тепер це українська Ясіня

Село обростало санаторіями та готелями. Одним із перших був «Чорногірський дворик», який заснувало Коломийське відділення Татранського товариства. Починалося все зі скромної гуцульської хати – через два роки це вже була триповерхова споруда з балконами по всьому периметру. Туристів приваблювала здорова й дешева кухня, що пропонувала і повний пансіон, і тільки обіди чи вечері. Незабаром відкрили готелі «Клаппер» і «Ясна», будинки відпочинку та відомчі санаторії від «кас хворих» із різних міст. Вибагливіших туристів чекали вілли. Побудували кілька десятків пансіонатів.

Перспективи всього сезону запросто могли перекреслити кілька дощових днів. Kurjer Stanisławowski писав улітку 1907-го: «Давно вже на одному із найкрасивіших кліматичних курортів не було так сумно, як цього року. На всьому маршруті від Коломиї та Станіславова до угорського Керешмезе (1) немає кращої гірської місцевості, ніж Ворохта. Популярний куточок, що лежить чи не найвище у східних Бескидах над Прутом, в широкій долині, та все ж серед смерекових лісів, цього року сумний без меж. Барометр невесело прорікає гороскопи – сонця мало, а з ним і курортників небагато. Небо часто вкривають свинцеві хмари, що загрожують дощем, а за дощем йде пронизливий холод. І краще не буде».

Директор Станіславівської залізниці Юзеф Волкановський (посередині) на Святі Гуцульщини у Ворохті, 1933 рік

(2)у радянський час заклад називався «Гірське повітря»

У таких випадках туристичний бізнес міг розраховувати хіба що на хворих на сухоти, які приїжджали у спеціалізовану «Першу санаторію» Дрогобицької каси хворих поблизу джерела з мінеральною водою (2), та на групи школярів зі Станіславова, яких привозили сюди на канікули. Коли ж погода не викидала коників, Ворохту обирали ще й ті, кому хотілося втекти від міських натовпів, шуму та метушні.

750 метрів над рівнем моря, смереки навкруги – і дивовижні гуцули. Краса! Екзотика!

Трембітарі зустрічають мандрівників на залізничній станції, 1938 рік

Залізнична станція Ворохта, 1938 рік

Комунально-побутовий курорт

розділ 2

До гуцулів за всі гроші

Віадук у Ворохті після підриву російськими військовими під час Першої світової війни

          Перша світова жорстоко обійшлася з цією місциною. Віадук підірвали російські солдати. Його відбудували у 1925–1927 роках. Менше пощастило віллам і пансіонатам в альпійсько-тирольському стилі – дерев’яним із довгими балконами на кожному поверсі. Жодна подібна будівля воєнне лихоліття не пережила.

          Але процес продовжився у міжвоєнний період. Року 1927 Ворохта вийшла з підпорядкування Микуличина і стала самостійною ґміною. У 1930-х тут вже діяло 42 пансіонати, готелі, бази відпочинку, літній табір для дітей залізничників, 30 вілл і дві сотні гуцульських ґражд (3), які можна було орендувати. Заклади вигадливо називали: «Під Богородицею», «Золотий ріг», «Перлинка», «Варшав’янка», «Говерла», «Маскотка», «Сонячна», «Марія». Найбільшими були заклад працівників скарбниці на 200 гостей і Санаторію каси хворих – на 100. Працювали пошта й аптека, ресторани Левицької, Веселовського, Лянґера та «Лена». Якщо траплялася прикрість зі здоров’ям, можна було звернутися до сільського лікаря.

          Влітку з розваг пропонували танці, народні ігри, купання у Пруті, прогулянки в лісі та катання вузькоколійкою до станції Форещенки. Взимку до цього – ще лижі. Місцеві провідники водили туристів в одноденні походи на Кичеру (1249 метрів), Ребровач (Ребра, 1219 метрів), Ворохтенський (1327 метрів), Кукул (1540 метрів). Також влаштовували кількаденні походи Чорногорою. В околицях Станіславівський відділ Польського Татранського товариства промаркував понад 150 кілометрів стежок. На маршрутах сходжень на вершини облаштували схрони, де можна було переночувати.

(3)садиба українських горян

          Перша світова жорстоко обійшлася з цією місциною. Віадук підірвали російські солдати. Його відбудували у 1925–1927 роках. Менше пощастило віллам і пансіонатам в альпійсько-тирольському стилі – дерев’яним із довгими балконами на кожному поверсі. Жодна подібна будівля воєнне лихоліття не пережила.

          Але процес продовжився у міжвоєнний період. Року 1927 Ворохта вийшла з підпорядкування Микуличина і стала самостійною ґміною. У 1930-х тут вже діяло 42 пансіонати, готелі, бази відпочинку, літній табір для дітей залізничників, 30 вілл і дві сотні гуцульських ґражд (3), які можна було орендувати. Заклади вигадливо називали: «Під Богородицею», «Золотий ріг», «Перлинка», «Варшав’янка», «Говерла», «Маскотка», «Сонячна», «Марія». Найбільшими були заклад працівників скарбниці на 200 гостей і Санаторію каси хворих – на 100. Працювали пошта й аптека, ресторани Левицької, Веселовського, Лянґера та «Лена». Якщо траплялася прикрість зі здоров’ям, можна було звернутися до сільського лікаря.

          Влітку з розваг пропонували танці, народні ігри, купання у Пруті, прогулянки в лісі та катання вузькоколійкою до станції Форещенки. Взимку до цього – ще лижі. Місцеві провідники водили туристів в одноденні походи на Кичеру (1249 метрів), Ребровач (Ребра, 1219 метрів), Ворохтенський (1327 метрів), Кукул (1540 метрів). Також влаштовували кількаденні походи Чорногорою. В околицях Станіславівський відділ Польського Татранського товариства промаркував понад 150 кілометрів стежок. На маршрутах сходжень на вершини облаштували схрони, де можна було переночувати.

Віадук у Ворохті після підриву російськими військовими під час Першої світової війни

(3)садиба українських горян

Ворохта мала статус «комунально-побутового курорту» – так вказано у «Кліматичному акті про курорти та санаторно-курортне лікування». У його першій редакції 1922 року було описано три десятки місць Польщі. В оновленому документі 1938-го – вже понад 1000 курортів.

Найощадливіші буркотіли, що дешевше поїхати у швейцарські Альпи, ніж відпочивати у Ворохті. Формат All inclusive із триразовим харчуванням на добу можна було знайти від 4 злотих, хоча в середньому така послуга коштувала 10– 12 злотих. Винайняти хату на місяць – від 30 злотих..

Теперішня вулиця Данила Галицького у Ворохті, фото 1938 року

Подорож без зайвих клопотів

розділ 3

До гуцулів за всі гроші

План Ворохти з позначеними пансіонатами, 1930-ті роки

Власникам автомобілів путівники гарантували, що нещодавно відбудована траса Ворохта – Жаб’є – Коломия – найгарніша в Карпатах. Виданий у 1930-х «Ілюстрований путівник Станіславівським воєводством з картою» писав, що гілка Станіславів – Вороненко є найкрасивішою у всій Польщі: «Вона веде через ліси й по схилах гір над Прутом, до самої Ворохти. По дорозі перетинає потічки численними кам’яними склепінчастими мостами».

Рекламні буклети обіцяли подорож без зайвих клопотів: «Залізничне сполучення з долиною Пруту надзвичайно просте. Існують варіанти зручних сполучень з Варшавою, Львовом, Краковом, Лодзю та Познанню, як у літній, так і в зимовий сезон. На важливих станціях лінії Делятин – Вороненко є камери зберігання багажу, ресторани чи буфети, газетні кіоски Асоціації “Рух”». Всі залізничні станції на Гуцульщині зустрічали гостей великими орієнтувальними щитами з описами подорожей та картами.

План Ворохти з позначеними пансіонатами, 1930-ті роки

(4)cьогоднішні олімпійці стрибають в середньому вдесятеро далі.

А ще у Ворохті був трамплін – перший професійний у країні. Його відкрили на схилах гори Ребровач навесні 1922 року, на три роки раніше, ніж у Закопаному. Туристи бачили його з вікон потяга. Одразу після відкриття тут відбувся третій чемпіонат Польщі зі стрибків на лижах. Чемпіоном став 21-річний Олександр Розмус – стрибнув на 22 метри (4). Серед спортсменів були й жінки – 28-річна Ельжбета Зенкевич перемогла в категорії сеньйорів другого класу з результатом 12 метрів.

Змагання на трампліні у Ворохті, 17 лютого 1935 року

«Відкриття трампліна у Ворохті зібрало натовпи глядачів, переконаних, що вони стануть свідками разючих падінь і загибелі незчисленних сміливців, які замість крил, як Ікар, літали на дошках, прив’язаних до ніг. Стрибки на лижах тоді вважалися спортом для божевільних, майже самогубством», – писав публіцист Анджей Федорович.

           Але це «самогубство» було мегапопулярним серед молодих львів’ян і краків’ян. Року 1930 для них запустили зимовий спецпоїзд Краків – Ворохта. У народі його називали «Скі-Дансінґ-Бридж». Потяг вирушав із Кракова суботнього вечора, а недільного ранку прибував до Закопаного. Далі протягом 10 днів і ночей мандрував від курорту до курорту: Криниця, Ворохта, Яремче, Славське та Сянки.

           Дні пасажири проводили на карпатських схилах і на танцях. Вечорами грали у бридж і більярд або дивилися кіно у спеціально облаштованому вагоні. Ночами, доки потяг їхав, спали у своїх купе. Лижі перевозили у спеціальному багажному вагоні. Квиток на таку мандрівку коштував 200 злотих – середня місячна зарплата в ті часи. Люди з меншими статками їздили в гори простими потягами у вагонах третього класу, без місць для спання.

           У Ворохті не лише спускалися зі схилів та стрибали з трампліна. Фотохроніка фіксує лижників, які направляють віжками двійко коней – такий собі сніговий кіньсерфінґ.

Змагання зі стрибків з трампліна у Ворохті, 1938 рік

Лижник направляє віжками коня під час змагань у Ворохті, 1937 рік

Архітектурне розмаїття

розділ 4

До гуцулів за всі гроші

За місцевими здравницями можна було досліджувати архітектурну курортну моду Європи. Були споруди в популярному на схилі ХІХ століття історичному стилі. Йому на зміну прийшла сецесія. Будували дерев’яні вілли a la Закопане, «під Альпи», дехто з архітекторів стилізував свої проєкти під Гуцульщину чи «під Галичину». Більшість були зведені з дерева. У міжвоєнний період цей колишній ведмежий кут побачив функціоналізм та ар-деко. Особливо великих масштабів будівництво туристичних об’єктів набуло у 1929–1930 роках і після закінчення світової кризи 1936-го.

Пансіонат “Ада”

Над дерев’яною забудовою завжди висіла небезпека пожеж. Британський журналіст Бернард Чарльз Ньюман потрапив у Ворохту якраз під час такої катастрофи. Писав: «Горіла одна з хат. Жах ситуації збільшувало те, що всі довколишні будинки були дерев’яними. Достатньо було б легкого подуву вітру, щоб загорілося все село. На боротьбу зі стихією витратили напрочуд мало засобів. З’явилося чимало жінок та чоловіків з відрами, а річка була за 50 ярдів від будинку, що палав. Жінки працювали нарівні з чоловіками, скинувши свій найкращий одяг і залишившись лише у довгих сорочках. Пожежники-аматори діяли дуже енергійно. Хоч полум’я з околиць уже облизувало стіни, ланцюг людей працював із гарячковою енергією – і постійна подача води гасила жар навколишнього вогню».

Пансіонат “Дануся”

Панорама Ворохти, 1938 рік

У Другу світову війну були зруйновані модерністичні споруди санаторію працівників скарбниці, база коломийського туристичного товариства «Чорногора», санаторій католицьких священників, який у народі називали «Ксьонзівка», та будинок відпочинку українських вчителів «Оселя». Навіть за їхніми назвами можна зрозуміти, наскільки різні люди приїжджали відпочити до Ворохти.

Споруди, які пам’ятали колишню курортну славу, сьогодні стають все більшим раритетом. Скажімо, багатоповерховий дерев’яний пансіонат із кутовою вежею «Мела» у повоєнний час перетворили на житловий будинок. Він, порипуючи старими сходами, сяк-так дожив до 2005 року – вже у стані давно не ремонтованої розвалини, із якої довелося виселяти жителів. Покинута споруда швидко перетворювалася на руїну, аж поки 10 років тому новий власник не зніс її без жодних сентиментів. Комплекс літнього табору для дітей залізничників, зведений у міжвоєнний час, згорів 2006 року. Та це вже сучасна історія.

Cучасна ворохта