Про одну з московських пожеж

Це полотно не вважають чимось унікальним ані у творчості Айвазовського, ані в іконографії самої події. Зображати пожежу в Москві почали буквально від моменту входу до міста військ Наполеона. Наприкінці 1812 року у Франції активно поширювали гравюру анонімного французького автора, де сонячної вересневої днини частина жителів "древньої столиці" вітає війська під умовними міськими мурами. Акватинта прусського гравера Йогана Фрідріха Авґуста Клара 1813 року зображає непоруйноване місто, блакитне небо над яким — у велетенських чорно-червоних смерчах. 

Іван Айвазовський проживав у Москві на початку 1850-х. Власну версію пожежі він, ймовірно, написав під враженням від прогулянок набережною, а також вдивляючись у полотно Олексія Смірнова "Пожежа у Москві" 1813 року. Художник свідомо обрав не денний, а нічний варіант, максимально нагнітаючи вогняними ефектами розширену панораму міста. Наполеон з офіцерським почтом перебувають не на площі, а за кремлівськими мурами. Вони спостерігають за стихією у відносній безпеці, яку створює пасмо річки.

Як і Смірнов, Айвазовський не так цікавився психологічним станом героїв, як створював ефектний варіант московського апокаліпсису, натякаючи на фінал "високобрамного Іліону", тобто троянської фортеці. Ця асоціація у часи класичної освіти й романтичної любови до катастроф була цілком зрозумілою сучасникам. Приблизно як українцям 2014-го, коли з’явилося актуальне перетлумачення народної весільної пісні "Горіла сосна, палала".

Москва від часу свого заснування горіла регулярно — щотри-щочотири роки. Суцільно дерев’яна забудова та засухи сприяли цьому. Місто також палили татари, польські та українські війська. Однак не знищували дитинця: кремлівські мури з баштами, які звели флорентійці у ХV столітті, укривали мешканців палат і численні мистецькі артефакти. Серед особливо цінних і ретельно збережених — чимало вивезених із Київської Руси.

Всеохопне полум’я, що спалює старий світ, — актуальний для романтичного мистецтва міт про вічне оновлення. Айвазовський гіпертрофовано розширив панораму міста за кремлівськими вежами: ні 1850-го, ні сьогодні неможливо знайти точки, з якої він писав цей простір. Простір — не реальний, а мітологізований. Москва — не так "третій Рим", як "четверта Троя", а Наполеон зі своїм почтом у цьому просторі представлений чи не Енеєм, який мусив і рятуватись, і рятувати.

Опосередкованим підтвердженням того, що французький імператор саме так зрозумів натяк долі, є той факт, що з Москви він вивіз томик "Енеїди" Котляревського, першого видання 1798 року. Зацікавився він ним ще й тому, що у військах пруссько-австро-російської коаліції було кілька козацьких полків. У Тільзитському замиренні 1808 року імператор Олександр І познайомив Бонапарта із представниками "екзотичних" підрозділів. Серед них — і вусатими козаками, тоді ще вбраними у класичні жупани та взутими в чоботи. У кампанії 1812 року вони вже мали стандартний військовий однострій. Між іншим, до формування 5-го козацького полку долучився і полтавець Котляревський, який отримав за це чин майора. 

Чому саме картина Івана Айвазовського стала популярною навесні 2022 року як основа для візуалізації помсти українців за жахи російського вторгнення? 

Приблизно в той час активніше почали говорити про переприсвоєння художників, які працювали в Російській імперії, але мали стосунок до українства. Шукали імена, які можна повернути із суцільно російської медійної обгортки в українство. Твори Айвазовського досі затребувані на світових аукціонах, оскільки його вважають чи не найкращим мариністом за усю історію світового живопису, приблизно поряд із британцем Вільямом Тернером.

Полотно Айвазовського стає романтизованою підосновою до висловлення публічної позиції — Страшного суду над усіма "москалями", і, відповідно, пекельного, вогняного їх покарання. Українці, поширюючи в соцмережах меми із класичного мистецтва, не надто звертають увагу на контекст, у якому вони були створені. Для анонімних творців таких картинок вони спрямовані в майбутнє, а не є артефактом минулого. 

Щоб ввести Айвазовського в український мистецький контекст, згадують його сантимент до українства: картини "Чумаки в Малоросії" 1860-х чи "З весілля" 1891 року. Однак якщо уважно подивитись на них, стає зрозумілою одна неприємна істина. Для Айвазовського малороси були не більше ніж етнічною цікавинкою, обмеженими носіями сільської культури в дусі ранніх повістей Гоголя. Їм він приділяв значно менше уваги, ніж ефектам катастроф — від умовного "Всесвітнього потопу" й до "Синопського бою", написаного під час перебування на фронтах Кримської війни. 

Цікаво, що останньою, незавершеною картиною художника став "Вибух корабля" 1900 року. Зберігають її у Феодосійській картинній галереї. Здавалося, українці цілком могли би використати і це зображення, щоб візуалізувати потоплення фрегата "Москва". Однак ні: апропріація художньої спадщини в масовій свідомості відбувається не так швидко, як використання фото врятованих тварин. При створенні мемів спочатку відкидають контекст, потім місцерозташування артефакту, щоб врешті махнути рукою і на його повноцінне повернення в українську культуру. A la guerre comme à la guerre, що можна вільно перекласти як "згорів сарай, гори і хата".