Що таке концепція “Третього Риму”? Як Москва використовувала її останні 500 років

Нічим не спровоковане нахабне вторгнення Путіна в Україну посприяло дискусіям про 500-літню історію російської імперської агресії. Часто такі історії починаються з розповіді про концепцію “Третього Риму”, яку вперше у 1520-х роках чітко сформулював російський чернець. Вона нібито була центром російської імперіалістичної ідеології, яка прагнула і прагне завоювати світ.

Однак ця розповідь неправильно тлумачить історію та зв’язок християнства з мріями про імперію 500 років тому. На момент свого зародження ідея “Третього Риму” не мала нічого спільного із завоюванням світу, а стосувалася радше богословських заяв лідерів Російської православної церкви про місце Москви у православному світі. Протягом останніх 100 років цю ідею ввели в наратив “вічного” російського експансіонізму.

Такі неправдиві повідомлення можуть спотворити політику щодо Росії, приховуючи реальні мотиви Путіна щодо нападу на Україну, які більше стосуються сучасних форм російського націоналізму та помсти за розпад Радянського Союзу. Фальшиві теорії про вроджене прагнення Росії до розширення лише ускладнять переговори з Москвою. Особливо з можливою постпутінською Москвою.

Історія “Третього Риму” починається з Римської імперії та прийняття нею християнства на початку 300-х років. Протягом двох поколінь після релігійного навернення імперія розділилася на дві частини: західну – зі столицею в Римі та східну – з центром у Константинополі (сьогодні Стамбул). Захід впав на початку 400-х років під численними нападами “варварських” армій, але імперія на сході проіснувала ще тисячоліття. Сьогодні вона більш відома як Візантія.

Після розколу імперії Західна Церква, зосереджена на Римі та латинській мові, і Східна Церква, зосереджена на Константинополі та грецькій мові, розійшлися в культурному та богословському аспектах. Римська Церква перетворилася на те, що ми знаємо як католицизм, тоді як грецька Церква стала тим, що ми знаємо як православ’я. Формальний поділ зазвичай датують 1054 роком, коли провідні діячі з кожного табору (їхні очільники) відлучили одні одних від Церкви.

На думку православних, Римо-католицька церква “заблукала”, і їхня столиця, Константинополь, стала “Новим”, або ж “Другим Римом”, який постав у центрі справжнього християнства.

У 1453 році мусульмани – турки-османи – завоювали Східну Римську імперію, захопивши Константинополь. Вони перейменували місто на Стамбул, але для православних він залишився Константинополем. Втім культурна столиця православного світу тоді перебувала під владою ісламу.

Це призвело до кризи у Православній церкві. Хоча головним владцем у Церкві залишався Константинопольський патріарх, деякі очільники православних осередків почали ставити собі питання, хто може бути земним захисником християн тепер, коли візантійського імператора не стало.

Після 1453 року єдиною державою у світі, якою все ще керував православний монарх, була Москва, зростаюча держава на східній околиці Європи. Ідею про те, що московський цар може бути земним захисником всього православ’я, вперше чітко сформулював у 1520-х роках російський чернець на ім’я Філофей. У листі до чиновника зі свити царя Василя III Філофей писав, що “два Рими впали, а третій (Москва) стоїть”.

Однак нещодавні роботи експертів (зокрема Маршалла По та Дональда Ровленда) демонструють, що Філофей не розробляв жодного плану панування Москви над світом. Він радше нагадував Василю про його особливий обов’язок як правителя “Третього Риму”: захищати й підтримувати справжню християнську Церкву. Бо інакше вона зазнала би краху, як раніше це було із Римом і Константинополем. Філофеєві також йшлося про те, що врешті-решт навіть Москва могла б зазнати невдачі, як це було з великими імперіями Старого Завіту. І ця остаточна невдача призвела би до кінця часів.

Протягом двох поколінь царі ігнорували формулу “Третього Риму”. Вони використовували її час до часу лише на початку 1600-х років. Навіть тоді це не мало жодного стосунку до планів завоювати світ, а радше до підвищення статусу керівництва московської Церкви у православному світі.

У 1660-х роках російська церковна влада фактично відкинула доктрину “Третього Риму”, оскільки вони спробували інший підхід, щоб підвищити свій статус у православному світі, наблизивши свої релігійні обряди до рівня Константинополя і найпрестижніших грецьких монастирів. Лише старообрядці, відокремлена група російських православних, які прагнули зберегти те, що вони бачили як чистоту московської Церкви, дотримувалися цієї концепції.

Аж у 1800-х роках російські історики вникли в концепцію “Третього Риму” і стверджували, що вона була ідеологічним виправданням розширення російської держави. До 1900 року в Росії трактували це по-різному: як заяву про особливу місію Росії поєднати азійський “Схід” з європейським “Заходом”, про її особливу роль в об’єднанні всіх слов’ян або про її месіанську місію нести правдиве християнство всьому світові.

Остання інтерпретація потрапила до дискусій щодо радянської агресії часів Холодної війни через праці російського філософа Бердяєва. У 1930-х роках він стверджував, що просування більшовиками світової революції було лише ще одним проявом месіанських амбіцій Москви, нібито “вбудованих” у доктрину “Третього Риму”. Під час Холодної війни західні дослідники пішли ще далі, розглядаючи концепцію як частину багатовікової змови Росії щодо світового панування.

Роздуми ченця про роль царя як захисника православ’я були переосмислені як притаманний росіянам потяг до створення всесвітньої імперії. Із вторгненням в Україну низка експертів відродила це анахронічне читання “Третього Риму”.

Однак неправильне розуміння концепції “Третього Риму” – небезпечне. Ідея виникла у світі, де люди думали про політику з точки зору старозавітних прецедентів, юдео-християнських пророцтв і ролі земних правителів у захисті єдиної правдивої Церкви. Вириваючи це з контексту та інтерпретуючи як ознаку вродженої російської агресивности, ми, по суті, не зможемо зрозуміти сучасного контексту вторгнення в Україну. 

Адже напад Путіна мотивує не якась нібито вічна месіанська місія, а реваншизм як відповідь на розпад Радянського Союзу, перебільшений страх перед розширенням НАТО та нові форми російського націоналізму. Підхід до визначення “російськости” крізь призму казок про “Третій Рим” унеможливлює реалістично оцінити політику Путіна. А це необхідно, щоб сформувати адекватну політику щодо російського уряду.