Неєдина і подільна. Як може розпастися Росія

Дві війни, яких не було

– Беріть стільки суверенітету, скільки зможете проковтнути, – говорив, звертаючись до керівників автономних республік у складі Російської РФСР, очільник тодішньої Верховної Ради Борис Єльцин. Вони й брали: протягом кількох місяців 1990 року державний суверенітет проголосили півтора десятка суб’єктів. Однак про цілковиту незалежність не йшлося. Коли наприкінці 1991-го Радянський Союз остаточно розпався, усі ці республіки залишилися у складі Росії. Наступного року більшість із них підписала Федеративний договір, згідно із яким ставали частинами Російської Федерації.

Більшість, але не всі. Чеченська Республіка Ічкерія займала переважну частину території колишньої Чечено-Інгушської АРСР. У країні провели президентські вибори – переміг генерал-майор авіації Джохар Дудаєв, обрали парламент, націоналізували озброєння і військову техніку, прийняли Конституцію. У травні 1992 року Росія навіть погодилася на міжурядову угоду про виведення своїх військ із території Чечні – чим де-юре погодилася з її самостійністю.

Року 1994 Єльцин раптом відмовився від власних слів. Досить суверенітету! Російська Федерація розпочала кампанію з поглинання Ічкерії. Спочатку переговорами, потім – транспортною та економічною блокадою, врешті-решт – війною. Офіційно це називали "Операція з наведення конституційного ладу". Як відбувалась ця "Операція", уявити неважко: масовані авіабомбування, ракетні й артилерійські обстріли населених пунктів – зокрема боєприпасами, що заборонені за міжнародними конвенціями, – тисячі жертв серед мирних жителів. 

Навести "конституційний лад" не вдалося. Року 1996 у Хасав’юрті сторони підписали мирну угоду. Росіяни зобов’язувалися вивести свої війська, розв’язання питання про статус Чечні відкладали до кінця 2001 року. Авжеж, обіцянки Кремль не дотримав. Вже 1999-го розпочалася Друга Чеченська війна, офіційно – "Контртерористична операція на території Північно-Кавказького регіону". Провадив її вже Володимир Путін – спочатку як прем’єр-міністр РФ, потім як в. о. президента, насамкінець як президент. Росіянам вдалося зайняти всю територію країни й побороти партизанський спротив. Проголосили Чеченську Республіку, президентом якої став перебіжчик Ахмат Кадиров. Сьогодні регіон очолює його син Рамзан.

Чечню часто називають "державою в державі". Кадиров-молодший регулярно наголошує на вірності путінському режимові, та водночас має практично необмежену свободу в діях. Гарантією стабільности тут є не російська зброя, а гроші. Від 2007 року Кремль вклав у республіку приблизно 500 мільярдів рублів. Можемо припустити, тільки-но дотації припинять, цілком імовірною відбудеться Третя Чеченська війна. Можливо, що спротив очолить сам Рамзан Кадиров. Або ж прибічники Ічкерії, які сьогодні змушені жити в еміграції.

Асоціація без преференцій

Цілковитої самостійности від Росії на початку 1990-х прагнула не тільки Чечня. Акт про незалежність Республіки Татарстан тамтешня Верховна Рада прийняла восени 1991 року. Ще влітку на безальтернативних виборах президентом обрали Мінтімера Шаймієва, колишнього секретаря Татарського обкому КПРС. Навесні наступного року провели референдум, 2/3 учасників якого підтримали це рішення. Влада країни відмовилася підписувати Федеративний договір. Восени погодили Конституцію, у якій зазначено про пріоритетність законів Татарстану над законами РФ.

Довести справу до кінця завадила економічна криза, що охопила всі регіони колишнього Радянського Союзу. Під тиском Москви Шаймієву довелося йти на поступки. Року 1994 укладено Договір про взаємне делегування повноважень. Татарстан став об’єднаною з Росією асоційованою державою із конфедеративним статусом. На заміну Казань отримувала небачені для інших суб’єктів РФ економічні пільги.

Після приходу до влади Володимира Путіна Кремль взяв курс на жорстку централізацію. Татарстан став однією із перших жертв цієї політики. Щорічно вносили зміни до Конституції Татарстану, "відповідно до Конституції РФ". Асоційований статус став юридичною формальністю. У 2007 році Казань і Москва підписали новий договір про розмежування повноважень терміном на 10 років. У ньому для регіону вже не було передбачено жодних фінансових преференцій. У 2017 році цього договору не продовжили – мабуть, вирішили, що можна обійтися і без цього.

Така самовпевненість Кремля може зіграти з ним злий жарт. Року 2018 в Києві створили громадський рух "Вільний Ідель-Урал". Задекларована мета: ненасильницька боротьба за здобуття фіно-угорськими й тюркськими країнами Поволжя державної самостійности. А далі – створення на їхній основі конфедераційного союзу "Ідель-Урал" з єдиною грошовою одиницею, митним простором, армією та спільною охороною зовнішніх кордонів. Головна роль в цьому союзі відведена саме Татарстану. 

"Досить годувати Москву!"

Неабияку самостійність у соціально-економічній сфері в 1990-х мала й Республіка Саха (Якутія). Якийсь час там навіть існувало окреме республіканське громадянство. Громадяни РФ з інших регіонів могли в’їхати до Якутії, тільки маючи візу. 

Не лише національний чинник може бути визначальним при ймовірному розпаді Росії. Економічна складова також відіграє важливу роль. Року 1993 у Свердловській області, населеній переважно росіянами, відбувся референдум щодо створення в межах цього регіону автономної республіки з центром у Єкатеринбурзі. У ньому взяли участь понад 60 % населення. Майже 84 % позитивно оцінили таку ідею. Керуючись волею народу, обласна рада проголосила Уральську Республіку. Про бажання долучитися до неї заявили керівники чотирьох сусідніх областей. Прийняли Конституцію. Офіційним прапором нового утворення став біло-зелено-червоний триколор. Навіть проєкт власної валюти – уральських франків – розробили. Однак про цілковиту незалежність не йшлося. Статус республіки передбачав гнучкіше формування бюджету, ніж в області.

– Нам не потрібен суверенітет, але дуже потрібні економічна та законодавча самостійність, – заявляв керівник регіону Едуард Россель.

Реакція Москви не забарилася. Уральська Республіка проіснувала аж чотири місяці. Борис Єльцин швидко розпустив Свердловську обласну раду – хоч на той момент не мав таких повноважень. У Конституції РФ про всяк випадок прописали пункт про рівноправність субʼєктів федерації та неможливість їхнього виходу з державного утворення в односторонньому порядку. Юридично ж Уральську Республіку ніхто так і не ліквідував. На папері вона існує дотепер.

У 1992 році на З’їзді народних депутатів Сибіру пропонували прийняти декларацію про незалежність або принаймні автономію регіону. Тим паче, що історичний прецедент в регіоні вже був – 1918 року декілька місяців існувала самостійна Сибірська республіка. Однак далі ідей на початку 1990-х років справа не дійшла. Втім у 2000-х нове покоління тамтешніх обласників створило громадську "Сибірську Раду". І на основі діалектів російської навіть випрацювали сибірську мову.

Ідея сибірського сепаратизму знову ожила підо впливом українських подій на Донбасі. Тоді Росія військово підтримала так звані "ДНР" та "ЛНР". У відповідь 2014 року в Сибіру відбулося декілька мітингів. Апогеєм акцій протесту мав стати "Марш за федералізацію Сибіру" в Новосибірську. Російські спецслужби унеможливили його проведення, заблокувавши групи організаторів у соціальних мережах та затримавши активістів. Так само призупинили приготування до схожих маршів на Уралі, Кубані та в Калінінградській області. Гасло цих зібрань – "Досить годувати Москву!".

Відцентрові тенденції спостерігають і на Далекому Сході. Тамтешні еліти не проти розширити повноваження регіону, щоб самостійно визначати рівень співпраці з Японією, Китаєм чи іншими сусідами. Адже географічно вони розташовані значно ближче, аніж російська столиця. Тож навіть деякі російські аналітики визнають: розпад Росії у найближчі 25 років не такий вже і фантастичний.