Три джерела і 100 мільйонів складових рашизму. Частина ІІ: від “Третього Рима” до “русского міра”

13:46, 6 вересня 2022

Москва карта

Всупереч поширеній думці, це не Владімір Путін звабив росіян на криву стежку агресії й терору. Навпаки, це широкі російські верстви прагнули і, врешті-решт, здобули виразника своїх глибинних сподівань. Але хибно думати, що рашизм – це спадок останніх 20 чи навіть 120 років. Ні – історія самовозвеличення росіян сягає коренями ще XV століття.

14707892_1222634477803507_566907530000509388_o.jpg

Сергій Громенко

кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього

Як я зазначив у першій частині, сучасний рашизм (він же “русскій мір”) має три джерела: православний месіанізм, російським імперіалізм та радянський комунізм (він же ленінізм чи більшовизм; спеціально уточнюю для деяких колег, що прикметник “радянський” тут вказує на конкретний різновид комунізму, позаяк єврокомунізм, тітоїзм, маоїзм та чучхе – не те саме, що комунізм Радянського Союзу). І кожне з цих джерел також виступає в ролі певного етапу розвитку рашизму.

Народження Московії з лона Золотої Орди у третій чверті XV століття припало на переломний момент у світовій історії. Регулярні частини з вогнепальною зброєю, так і звані – яничари – тобто “нове військо”, забезпечили перемогу туркам не лише над занепалою Візантією, але й над європейським рицарством. І хоча османи про те й гадки не мали, побічним ефектом їхніх завоювань стало народження московського православного месіанізму.

Баскаки в Московії Сергій Іванов

Сергій Іванов "Баскаки в Московії"

Фото: wikipedia.org

Митрополит Київський, резиденція якого з 1299 року знаходилася у Владімірє-на-Клязьмє, був вірною опорою московського централізму. Спроба укладення 1439 року Флорентійської унії Константинополя з Римом викликала критику у православних на півночі. Москвичі звинувачували греків у продажності та єресі, а 1448 року самовільно висвятили собі митрополита. Нарешті, падіння Константинополя під турецькими ударами у 1453 році остаточно переконало Москву в істинності саме її версії православ’я.

Паралельно відбувалося і політичне визволення Великого князівства Московського з-під ординської зверхності. 1472 року сталися дві надзвичайні події: по-перше, Іван ІІІ відмовився платити дань Орді, що в тих умовах означало проголошення незалежності, а по-друге, одружився із Софією Палеолог – племінницею останнього візантійського імператора. Всупереч поширеній думці, це не робило московського князя спадкоємцем константинопольського престолу – у Софії був брат – але неабияк підвищувало у його власних очах. А найголовніше – давало реальний поштовх православному месіанізму Московії, тому що в цей момент вона і справді була єдиною незалежною православною державою в світі.

Такий стан речей відобразився у появі наприкінці XV – на початку XVІ століття безлічі споріднених концепцій: “Новий Ізраїль”, “Третій Рим”, “Свята Русь” тощо, – суть яких зводилася до одного – що лише російське “древнє благочестя” дарує спасіння і що лише Московія-Росія гідна назви християнської держави. А 1547 року Іван Грозний взяв собі титул царя, озвучивши претензії на політичне спадкоємство від римських цезарів.

В останні роки почастішали спроби довести, що теза про “Третій Рим” так і залишилася книжною концепцією, але фразу “твое же, о благочестивый царю, Великое Росийское царствие, Третей Рим, благочестием всех превзыде, и вся благочестивая царствие в твое во едино собрася, и ты един под небесем христьянский царь именуешись во всей вселенней, во всех христианех” надибуємо в грамоті про запровадження патріархії 1589 року – тодішньому московському “томосі” з десятьма печатями, зокрема Великою державною.

Московське православ’я надійно ізолювало Росію від світу. Москвичі, всупереч канонам, вимагали повторного хрещення навіть у киян, не кажучи вже про інших християн. Іноземці в Москві мешкали в гетто – Німецькій слободі – а за стіни виходили лише під наглядом, щоб не спокушати душі містян. 

Про виїзд на навчання за кордон і мови бути не могли – щоб не “зіпсуватися у вірі”, а коли за Бориса Годунова таки наважилися, то жоден зі студентів не повернувся додому. У той час, як по всій Європі (і в Україні) виникали вищі навчальні заклади, в Росії не було жодної школи – перша з’явилася аж 1648 року! Перший виш відкрив 1687 року випускник київської Могилянки Симеон Полоцький.

Симеон_Полоцкий_1818

Симеон Полоцький. Літографія 1818 року

Фото: wikipedia.org

Однак союз із Гетьманатом призвів до переосмислення московського православного месіанізму. Якщо раніше він мислився як ізоляціоністський (лише ми спасемося), то відтоді він став експансіоністським (понесемо спасіння всім). Уже 1656 року цар Алєксєй Міхайловіч говорив Антіохійському патріарху Макарію: “Я боюся, що Всевишній справить з мене за гнаних православних, і я прийняв на себе зобов'язання, що, якщо Богу буде завгодно, я принесу в жертву своє військо, скарбницю і навіть кров свою для їхнього визволення”.

Що було далі – всім відомо. Уже царівна Софія, сестра та попередниця Петра, вступила 1686 року до Священної ліги проти Туреччини, і відтоді боротьба “з невірними” заради встановлення “хреста над Святою Софією” стали домінантами російської зовнішньої політики на кілька століть. Єкатєрінє ІІ з її “Грецьким проєктом” щастило більше, Ніколай І програв Кримську війну, Алєксандр ІІ домігся визволення балканських слов’ян з-під османської влади, але так і не наблизився до омріяної мети. Як там у Тютчева:

Вставай же Русь! Уж близок час!
Вставай христовой службы ради.
Уж не пора ль, перекрестясь,
Ударить в колокол в Царьграде?

Алєксандр Колчак ще на початку 1917 року готувався до морського десанту на Стамбул – настільки живучою виявилася ідея!

Сучасна Росія під патріархом Кірілом з 2009 року стрімко рухається в тому ж напрямку. І не випадково 13 березня 2022 року вчення про “русскій мір” було засуджене як єретичне декларацію підписали понад 340 теологів, богословів та релігієзнавців з усього світу.

Другий корінь рашизму – російський імперіалізм – зароджується майже одночасно з православним месіанізмом. Уже в пасхалії 1492 року московського митрополита Зосіми натрапляємо на молитву за “Івана Васильовича, государя та самодержця всія Русі, нового царя Костянтина новому граду Константинополю – Москві, і всієї руської землі та іншим багатьом землям государя”.

Ivan_III_of_Russia_3

Іван ІІІ, портрет із "Царського титулярника" 1672 року

Фото: wikipedia.org

Іван ІІІ не був першим, хто взяв собі титул “государя всія Русі”, але саме він у своїх завоюваннях вийшов за межі суто російського культурного ареалу та публічно проголосив претензії на землі, які йому ще не належали. Не буде перебільшенням сказати, що російський імперіалізм виник ще “в материнській утробі” – Москва підкорювала Новгород у 1456–1478 роках, тобто ще до остаточного скинення ординської зверхності! Тож не дивно, що “Росія” та “імперіалізм” стали синонімами.

На початку московські претензії пояснювали суто династичними аргументами: оскільки колись Києвом і всією Руссю володіли Рюриковичі, то всі ті землі – “отчина” їхніх московських нащадків. Литовські князі з цим не погоджувалися, тож з 1445-го по 1582 рік тривали війни Москви з її західним сусідом – Великим князівством Литовським та Річчю Посполитою. Потім дебати про “отчину” та титул супроводжували війни Москви й Петербурга проти Польщі, аж поки не були закінчені після 1794 року гаслом Єкатєріни ІІ на медалі на честь завоювання всіх західних земель Русі – “Отторженная возвратих”. Владіміру Путіну з його “поверненням Криму до рідної гавані” було у кого повчитися.

Натомість війни на сході та півдні – від завоювання Казані 1552-го до японської 1905-го – жодної аргументації не потребували. Їх вели тому, що могли, та й по всьому. Недарма Ніколай І твердив: “Росія не є держава промислова, землеробська чи торгова; Росія є держава воєнна, і призначення її – бути грозою для решти світу”. І знову Тютчев:

Семь внутренних морей и семь великих рек –
От Нила до Невы, от Эльбы до Китая,
От Волги по Евфрат, от Ганга до Дуная…
Вот царство русское… и не прейдет вовек,
Как то предвидел Дух и Даниил предрек.

Kisaburō_Ohara,_Europe_and_Asia_Octopus_Map,_1904_Cornell

Антиросійська сатирична мапа, 1904–1905 роки

Фото: wikipedia.org

В ХІХ столітті, після відбиття наполеонівського нападу, Росія починає перетворюватися з династичної на національну державу, з’являється тріада “православ’я – самодержавство – народність”, Пушкін виправдовує придушення польського повстання, а Лєрмонтов – Кавказьку війну. Національний запал набуває такого розмаху, що це не монарх, а суспільство допроваджує до війни з турками 1877–1878 років під панславістськими гаслами. І саме постійне прагнення втручатися у слов’янські справи приведе, врешті-решт, до втягнення Росії в Першу світову.

І ось в останні сто років на російський імперіалізм накладається більшовизм так само, як сам імперіалізм сплавився із православ’ям. Ідея “хреста над Святою Софією” зникла, а от прагнення Константинополя – ні. Просто на зміну відносно обмеженим дискурсам православ’я та панславізму, не кажучи вже про “отчину”, прийшов потенційно глобальний дискурс комунізму.

На першому етапі (1918–1921) йшлося про негайну світову революцію (тобто вторгнення в Україну, Польщу та Грузію, підтримка радянських заколотів в Європі), заради якої можна знехтувати власною країною, кинувши її в топку “воєнного комунізму”. Коли це не вдалося – влада відпустила віжки як назовні, так і всередині (НЕП 1921–1929). Потім СРСР взявся за підготовку до завоювання світу силою, тому розпочав колективізацію з Голодомором та індустріалізацію з Великим терором, а закінчив завоюванням Східної Європи – у союзі з Німеччиною (1939–1940) та Заходом (1944–1945). 

Сталін Гітлер карикатура

"Шлюб по розрахунку". Англійська карикатура на Пакт про ненапад між Німеччиною та СРСР

Фото: wikipedia.org

Смерть Сталіна обмежила радянський імперіалізм уже наявним “соціалістичним табором” (1953, 1956, 1968) та найближчими околицями (1979–1989), хоча таємні операції проводили по всій планеті. Тоді ж всередині країни масові репресії змінилися точковими, а народ почав нагулювати жирок. Останній період – це вже крах Союзу: бойові дії винятково в його власних кордонах вперемішку з гласністю та кооперативами.

І хоча комуністичний період був коротким (і тому я приділив йому найменше уваги), через наближеність до наших днів його вплив відчувається в Росії чи не найсильніше. Не кажучи вже про особистість Путіна – вихідця та вигодованця СРСР.

Отже, не правильно думати, що православ’я, імперіалізм та більшовизм змінювали одне одного по черзі. В реальності вони нашаровувалися, і навіть якщо вірі в Бога в СРСР не було місця, її заступала віра у комунізм. А в наші дні всі корені рашизму сплелися остаточно та нероздільно.

Саме тому годі дошукуватися якогось одного джерела таких явищ в Росії, як шовінізм, любов до “твердої руки” чи патерналізм. Кожна з попередніх епох зробила свій внесок у ці феномени. А ще саме тому так важко буде перемогти рашизм – бо недостатньо заперечити і заборонити якийсь один період російського минулого, як це сталося з німецьким нацизмом.

Перемога над рашизмом вимагає повної деконструкції російського менталітету, сформованого за п’ять століть.

В першій частині есею йшлося, що рашизм (він же “русскій мір”) значно ширший за путінізм, а третя буде присвячена характеристиці його найвизначніших рис.

Схожі матеріали

errio_banner_pt1.jpg

Отвертий лист Ольгерда Бочковського до пана Едуарда Ерріо

600_.jpg

Централізоване водопостачання – атрибут модерного українського міста початку ХХ століття

19_12_18 КРУТИ_64.JPG

Бій, про який говорили пошепки

Храми атеїстичної держави

Храми атеїстичної держави

listing 2_new 2.jpg

Братство. Володарі перснів

ук.jpg

Москва дістає старі ідеологеми: що таке "Малоросія" та "Новоросія"?

600.jpg

Колія, що посварила Гусятин і Підволочиськ

Bez nazwy-1.jpg

Чи можна об’єднати українців пам’яттю про Другу світову війну?

сео 600х400.jpg

“Нас визволили, і нема на то ради”. Як відбувалась окупація Галичини "першими совітами"