Іван Соколов "Весілля на Україні"
09:07, 13 вересня 2021
Експертиза картини Івана Соколова "Весілля на Україні"
Юрій Пуківський
кандидат історичних наук, заступник головного редактора журналу "Локальна історія"
Іван Соколов (1823–1910) народився в Астрахані. Там його батько, уродженець Полтавщини, працював у казенній палаті. По його смерті дружина з сином переїхали до Москви, де Іван навчався у дворянському інституті. Потім вступив до Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, став академіком живопису і професором.
Ще під час навчання познайомився з Тарасом Шевченком (1814–1861). Мальовані й поетичні образи Кобзаря стали джерелом натхнення для Соколова. Українська тематика почала домінувати в його творчості. Шевченко познайомив митця із меценатом Григорієм Галаном (1819–1888), першим ректором Київського університету Михайлом Максимовичем (1804–1873). У маєтку останнього в селі Прохорівка на березі Дніпра вони неодноразово гостювали.
Соколова називали послідовником Кобзаря. Під час мандрівки Полтавською губернією 1858 року він намалював низку портретів з натури для альбому "Живописна Україна", який видав художник Лев Жемчужніков. Подовгу жив у маєтку рідної тітки в Ганжівці. А у 1870-х остаточно оселився у Харкові. Став одним із засновників та віце-президентом тамтешнього товариства шанувальників мистецтва
***
Полотно "Весілля на Україні" розміром 80,2 на 134 см написане 1860 року. Тепер зберігається в Сумському обласному художньому музеї імені Никанора Онацького. На картині зображено ранок після весілля в українському селі. Цей етап весільного дійства називали "перезва". Процесія якраз прийшла від дому молодого до дому молодої повідомити її батькам радісну звістку – позитивне закінчення перевірки нареченої на цнотливість. Панує атмосфера особливого піднесення та загальної радості.
У центрі композиції – червона корогва, яку тримає старший боярин. Вона контрастує з білизною вибіленої хати під солом’яною стріхою. Першу шлюбну ніч наречені проводили в господарському приміщенні – коморі, де молодий мав позбавити свою дружину цноти. Вранці її сорочку зі слідами крові демонстрували усім присутнім. Червоним полотнищем урочисто вшановували чесність нареченої. Прославляння супроводжувалось хвалебними піснями про дівчину та її батьків:
А спасибі тобі, сваточку,
За кудрявую мняточку,
І за хрестатий барвінок,
І за запашний васильок,
І за червону калину,
І за твою дитину!
Якщо ж молода виявлялася "нечесною", їй співали непристойних пісень, у яких докоряли:
Зажену я квочку в бочку,
А курчата в вершу –
Скажи мені, Марусенько,
Хто тебе шморгнув спершу?
Нерідко глузували й із батьків, висміюючи негідну поведінку їхньої доньки:
Скакав горобейко по точку,
Насеру сваточку за дочку,
За його не червону калину,
За його нечестну дитину.
Цю та інші сороміцькі весільні пісні зібрав в окрему збірку Михайло Максимович.
Молоду пару зустрічає мати молодої, кланяючись і подаючи їм чарку горілки. Наречена уже не з вінком, а в головному уборі заміжньої жінки – очіпку. На голові в тещі інший традиційний убір – біла намітка, кінці якої спадають на плечі.
Праворуч на колоді сидять уже добряче сп’янілі старші чоловіки. Це – старости, одні з найважливіших на весіллі чинів. Їхньою відзнакою є пов’язані навхрест рушники.
Етнограф Вадим Пассек зауважив: "Я не бачив в Малоросії жодного найбіднішого весілля, де б не було музики і танців". Цю невід’ємну складову весільного ритуалу зобразив на своєму полотні й Іван Соколов. Ліворуч бачимо класичний варіант ансамблю музикантів, відомого під загальною назвою "троїсті музики". Двоє виконавців грають на скрипках, третій, найстарший, – на басолі, більшому за розмірами смичковому інструменті.
Біля музикантів весело танцює гурт молодиць – молодих заміжніх жінок. Позаду них, перешіптуючись про щось, стоять старші жінки.
