Драма розкошів і швидкоплинності Катерини Білокур

У цьому сенсі художниця-самоука з Богданівки, яка придумувала сотні способів зображати одну й ту саму квітку без падаючої від неї тіні, таємничо подібна до давніх китайських художників. Ще від часів Середньовіччя півонія у Китаї була національним символом, і тому малювати тінь біля уособлення магічного захисту від злих сил вважали блюзнірством.

Є і відмінності. Білокур у кількох картинах 1950-х років ніби занурювала стебла, листя і квіти повністю розквітлих півоній у густу пітьму. Не темно-синій туман, а саме в ту барокову темінь, яку могла побачити на полотнах "малих голландців", коли 1940-го була в московському Пушкінському музеї.

Вони її вразили так, що на деякий час Катерина впала в депресію, відмовляючись малювати, мовляв, не здатна створити подібної краси. Від 1944-го вона погоджувалася і на виставки, і на закупівлю її нових творів музеями. Та вводити зображення півоній у натюрморт наважилася пізніше, коли ці квіти стали подібними до акторів у п’єсі, яку раз по раз розгортає на полотні перед глядачами.

Ймовірно, що після Другої світової розглядала в Полтавському художньому музеї (галерея мистецтв імені Миколи Ярошенка) і натюрморт Клари Петерсвидатна майстриня натюрморту, ймовірно, аматорка, жила в Амстердамі й Гаазі в середині ХVII століття. У Полтавському художньому музеї зберігається її невелике полотно "Сніданок", походить із колекції Кочубеїв, де й зауважила, як можна будувати та розкривати ансамблевість предметів. У полотні "Сніданок" 1950 року, де зображені темно-червоні півонії у скляній банці, Білокур створила таке поєднання їжі і краси, тісно розклавши на дерев’яному столі предмети в кілька рядів, подібно до того, як це робила давня майстриня.

Фламандські натюрмортисти початку ХVII століття залюбки сполучали квіткове буйство з щедрими гронами фруктів, ягід й овочів. Білокур додавала у флористичне царство ще й коренеплоди: цукрові й червоні буряки, редиску, картоплю, моркву. Так вона поєднувала квіти (наземну частину, для візуального замилування) і плоди (підземну, заховану до часу споживання), створюючи враження часового тривання. Півонії квітнуть на початку червня, кавун достигає у серпні, моркву, буряки та картоплю забирають з поля у вересні, горобина скидає листя при достиглих кетягах у жовтні – лише в уяві й пам’яті художниці зберігаються найменші подробиці кольорів, форм і фактур.

Глядач бачить темно-блакитну драпіровку із розвихреними від вітру кінцями, на якій діагонально викладені коренеплоди, але не зауважує жодного посуду, в якому могли би утримуватись вертикально чотири півонії й кілька гілок з дрібненькими кетягами достиглої горобини. Щоб це не відчувалось як ґандж, художниця між коренеплодами та квітами також діагонально вміщає своєрідну завісу з пишного, із здоровим тургором, але зелено-синюватого, ніби саме їх огортає місячне сяйво, листя півоній.

Цей натюрморт – не реальність, а гіперреалістичний сон. Щось на кшталт живописного міркування про vanitas vanitatum Ванітас – жанр алегоричного натюрморту в мистецтві Нідерландів та Фландрії ХVII століття, призначений, щоб нагадувати про швидкоплинність життя, неминучість смерти. Назва походить з вірша (Біблія, Еклезіаст 1:2) Vanitas vanitatum et omnia vanitas, тобто "Наймарніша марнота, марнота усе!".

Рожеві, ледь прив’ялі, як старий атлас, пелюстки квіток майже такого ж розміру, як велика скибка, акуратно вирізана у кавуні. М’якуш і зернятка ягоди розкриваються погляду глядача як відображення, відлуння півонієвої середини: зрілість і переповненість, тілесний максимум, після якого настає тлін і вмирання. Можливо, саме тому квіти повертають голівки від глядача, пелюстки так вибагливо закручуються, бо вже почались процеси старіння, – вони в’януть, в’януть, поки глядач милується напруженою красою прожилок. В’януть так, як стікає соком кавун Кавун із відрізаними скибками – традиційний мотив українського аматорського натюрморту ще від кінця ХІХ століття. Білокур також його малювала у 1920-х роках, однак там він був радше десертом на застіллі, ніж натяком на жіноче лоно, із білими, недостиглими зернятами.

Що на початку літа, що наприкінці його є мить memento mori, про яку, ймовірно, й думала художниця наступного року по своєму п’ятдесятиліттю, що його ще називають "полуднем віку". Недарма тут використано дві перспективи: на півонії глядач дивиться знизу вгору – як на те, що відходить, а на кавун – згори донизу – як на те, що має настати.

Друга пара – горобинові ягоди та морква – не є динамічним протиставленням. Уособлення теплої, погідної осени, без напруги холодних відтінків (рожеві в Білокур також подані через місячне освітлення), як м’які жарини вогню з печі. До чималого розміру (порівняно з тим же кавуном) трьох добре вимитих морквин притулені скромні буряк і картоплина: напів прикриті листям, вони виконують ролі радше колористичного балансу. Їх не одразу й помічаєш, бо це умовність, доповнення відтінками пурпуру (згущення рожевих) і попелястих (вигорання синіх). Навіть у назві картини їх не згадано, хоча й півонії названі просто "квітами".

Білокур уважна до найдрібнішого: поміж розкішного півонієвого листя вона малює ледь помітну квіточку бурякового кольору, буквально півтори округлі пелюсточки. Ця акторка – тепла цяточка за кулісами великого напруження і схвильованости. У пандан підпису, де після прізвища Білокур також ставиться крапка.

Драма швидкоплинного – на тлі брунатної землі розкладена вона на хустці кольору мафорію Діви Марії.