Двісті двадцять три роки тому в Петербурзі вийшла друком "Енеїда" Івана Котляревського – перший літературний твір розмовною українською. Автор використовував на письмі мову, яку чув щодня на вулицях Полтави і якою, ймовірно, сам спілкувався. Саме полтавська говірка середньонаддніпрянського діалекту лягла в основу української літературної мови. Відповідно, згодом саме вона стала загальновживаною серед українців. Парадокс у тому, що сьогодні полтавці говорять інакше
Мова, язик і покруч
"З моїх спогадів, українською говорили лише вчителі мови. В 11 класі мене так вкурвило, що всі говорять російською, що я захотіла втекти. Алілуя! Мені це вдалося", – подруга Юля, філологиня родом із Полтави, налаштовує нас перед поїздкою. Її коментарі скептичні, а висновки – невтішні: "Українську в Полтаві пора заносити в Червону книгу".
Але перше знайомство з мовною ситуацією у місті свідчить, що наче не все так російськомовно на батьківщині літературної української. Домінує тут рафінований суржик. Ми прислуховуємося до розмов випадкових перехожих: "Пойняв!", "харашо", "одстаньте", "не валяй дурака". Суржик пробрався навіть у вітрини крамниць. Наприклад, разом зі светром та штанами в Полтаві можна купити "ботинки".
Проте що далі, то російської більшає. У готелі як мінімум половина зовнішньої реклами – російською. Так само російською половина написаних від руки інструкцій та оголошень всередині готелю. Не відстає і молодь. "Пайдьом на п’ятую школу", – чуємо від компанії підлітків. Прикурюючи, вони зникають у темряві центрального району.
Полтава видається нам якимось оксюмороном, бо тут поєднується, здається, непоєднуване. У місті одночасно існують пам’ятники Петру І та Іванові Мазепі. Тут кам’яний Пушкін знайшов собі місце поруч із таким же кам’яним Гоголем. А найпопулярніший бар на центральній вулиці називається "Чичиков", на честь російського героя "Мертвих душ" Гоголя, тоді як "Енеїда" – смердючий радянський заклад у підземному переході.
Центр міста – Кругла площа, посеред якої фалічно стримить знак перемоги російської зброї над українською, а навколо біліють напіврозвалені будівлі Кадетського корпусу, збудованого за кілька років після смерти Котляревського.
Підраховуємо тих, хто спілкується російською, а хто – українською. На третьому десятку рахунок "11:9" на користь української. А от соціологія твердить, що все навпаки: дослідження ГО "Простір свободи" 2015 року зафіксувало тільки 47 % полтавців, які в побуті українськомовні.
Масова русифікація у місті почалася за Хрущова. Секретар Полтавської міської ради й за сумісництвом блогер Андрій Карпов (Полтава) розповідає, що батько навмисно віддав його до російської школи. У той час це було, по-перше, престижно. По-друге – спрощувало вступ і навчання в інституті, де захиститися інакше як російською не було змоги. У 1970-ті роки – пік русифікації – у Полтаві ще й заборонили відзначати роковини виходу "Енеїди".
В гостях у Котляревського
Україну і українську мову вигадали в австрійському генштабі – запевняють російські пропагандисти. Але, виявляється, усе почалося в російській армії. Іван Котляревський, автор першого тексту сучасною українською, був російським військовим і в час війни 1812 року навіть сформував український підрозділ на захист Росії від Наполеона. За службу отримав чимало нагород.
Неймовірно, але точної інформації про Котляревського мало. З особистого відомо, що він ніколи не був одружений – через невдале перше кохання – і все життя прожив із мамою. Любив пиятики і друзів: розказував їм історії так, що в тих животи боліли від сміху.
Пам’ять про письменника в Полтаві береже Музей-садиба Івана Котляревського. Всього кільканадцять хвилин пішки від центральної площі є місце, де він написав не лише "Енеїду", а й решту своїх текстів. Адже Котляревського називають ще засновником української драми та театру. У 1818 році він очолив полтавський театр і написав для нього дві драми: "Москаль-чарівник" та "Наталка Полтавка".
![sadyba.jpg](/media/images/sadyba.max-1920x900.jpg)
Музей-садиба Івана Котляревського
Сьогоднішня музейна садиба заміняє оригінальний будинок Котляревського. Хоча й містить елементи з часів письменника. Наприклад, зберігся фундамент будинку, відновили один зі сволоків.
Маленька дерев’яна будівля стоїть неподалік Білої альтанки, що за радянських часів називали Ротондою дружби народів, якогось ресторану у стилі кіч і барокової церкви. Оддалік сидіть бронзовий Мазепа, заввишки сім метрів. Все це – на пагорбі. А внизу попід ним лежить класичне у плані архітектури радянське місто. З вікна садиби Котляревського проглядається ще пам’ятник полтавській галушці.
– Нічого схожого на правду, – відрубує екскурсовод.
Згідно з ковідними правилами, він у масці, і ця обставина створює певний бар’єр у встановленні контакту. Хоча чоловік середнього зросту добре знає свою справу: як носій місцевих знань пояснює, що в часи Котляревського тісто на галушки рвали руками, тому вони не мали ідеальної відрізної форми.
![halushka1.jpg](/media/images/halushka1.max-1920x900.jpg)
Пам’ятник полтавській галушці
Загальна площа садиби – 120 квадратних метрів. За неї Котляревські в середині XVIII століття виклали понад 27 рублів. Сьогодні це еквівалентно сумі, за яку можна було би купити будинок на Печерських пагорбах Києва.
Кімнат у будинку Котляревського кілька. Кухня, кабінет-спальня самого Івана, спальня його матері Параскеви Лаврентіївни, вітальня і велика світлиця-їдальня. На робочому столі, не оригінальному, лежать аркуші "Енеїди".
– У нас майже все оригінали! – обурюється на запитання про оригінальність екскурсовод. – Тільки я можу відрізнити де копія, а де справжнє.
Пародія на пародію
Іронія у тому, що перший текст нової української літератури – не оригінал, а копія, пародія, цитата. Ще й цитата на цитату. Постмодернізм кінця XVIII століття. Адже "Енеїда" Вергілія – це переказ "Одіссеї" Гомера. Тільки замість Одіссея, який повертається додому після Троянської війни, головним героєм стає Еней, переможений троянець. Замість повернення додому – пошук нового дому і створення Риму. Вергілій виконував політичне замовлення імператора Октавіана Августа: поглибити римську історію від Ромула і Рема й до троянців.
Недописану Вергілієву "Енеїду" теж не раз переписували. Одним із таких авторів був росіянин Микола Осипов (1751–1799): "Эней был удалой детина / И самый хватский молодец; / Герои все пред ним скотина, / Душил их так, как волк овец…"
![mohyla.jpg](/media/images/mohyla.max-1920x900.jpg)
Могила Івана Котляревського
Український літературознавець Євген Нахлік вважає, що саме ту версію взяв за основу свого пародіювання Котляревський. Тільки от імперська візія оригінальної "Енеїди" тут висміяна. Котляревський висміював все – і козацтво також. У перших частинах троянці-козаки – жертви зруйнування Січі. А в останніх частинах вони вже перетворюються на завойовників Латинської землі, тобто на російських імперців або їх прислужників.
Котляревський писав твір свого життя довгих 26 років. Але друком у повному обсязі так і не побачив – останні частини вийшли після його смерти. Уперше "Енеїду" надрукували 1798 року без цензурних перешкод. Тоді якраз минуло два роки як померла Катерина ІІ, та сама, яка доконала Гетьманщину й Січ. На троні її замінив Павло І, який ненавидів свою матір і цією ненавистю послуговувався у своїй політиці. Тож серед колишньої козацької старшини з’явилася слабка, проте марна надія на відновлення української автономії.
Мотиви Котляревського при створенні "Енеїди" – не відомі, але однозначно, що друкувати її 1798 року він не планував. Це без відома автора зробив конотопський поміщик Максим Пурпура. Котляревський йому цього не пробачив і у другому виданні твору ввів у текст в образі Мацапури: "Якусь особу мацапуру / Там шкварили на шашлику, / Гарячу мідь лили за шкуру / І розпинали на бику. / Натуру мав він дуже бридку, / Кривив душею для прибитку, / Чужеє оддавав в печать; / Без сорома, без бога бувши / І восьму заповідь забувши". Хоча в коментарях самого Котляревського Павло Мацапура – це ніжинський полковий кат, страчений 1740 pоку за "ядение человеческого мяса і прочия богопротивныя злодеяния".
![rynok3.jpg](/media/images/rynok3.max-1920x900.jpg)
На полтавську ринку
"Будеш, батьку, панувати..."
На життя Івана Котляревського припало чимало історичних подій: знищення Запорозької Січі, війни імперії з османами та Наполеоном, зміни одного царя на іншого, повстання декабристів. Помер він 10 листопада 1838 року. На його похорон зійшлася ледь не вся Полтава. А 65 років потому в самому центрі його рідного міста йому відкрили пам’ятник. Ця подія стала новою декларацією українства. Хоч напис на пам’ятнику й досі російською, певно, як нагадування про Емський указ.
Могила ж Котляревського міститься оддалік садиби й пам’ятника. Самотньо захована біля великого перехрестя у скверику, що має ім’я письменника. Ні вінків, ні квітів від вдячних нащадків. Тільки радянські багатоповерхівки бовваніють позаду.
Зате людно на ринку, який всього за кількасот метрів. Йдемо туди, бо де ж іще шукати справжньої живої мови як не на базарі. Спостерігаємо цікавий поділ: продавці промислового краму тут здебільшого російськомовні, а от продавці харчів послуговуються суржиком.
Дві жінки, одну з них звати Лєна, обговорюють якогось чоловіка:
– Нашо йому той хлєб? У нього коньяк – хлєб, Лєн!
Продавчиня сала пропонує купити в неї чи то здор, чи здир.
– Ето як смалець, – пояснює вона нам. Хоча смалець – це продукт, який виходить з цього нутряного жиру.
У п’ятницю обідньої пори базар майже порожній. Мабуть, тому так добре чути інформаційний шум різноманітних написів та оголошень. Здебільшого російською. Погляд зупиняється на рукописному графіті: "Прости, что жива". Здається, це про українську в Полтаві.