Азбучна війна, або як кирилиця мало до коша не пішла

Мова у школах Галичини

Мова титульних етносів імперії Габсбургів (тобто, німецька) стала ядром освіти (початкової, середньої і вищої) усіх приналежних до неї народів. Так, в освітніх директивах Львівської шкільної ради вказувалося, що німецька мова є обов’язковою у навчальних закладах освіти регіону як для педагогів, так і для слухачів. Відтак вимагалося знання відповідної термінології і навчальної літератури, починаючи з 2 класу середньої школи, а також складання державних іспитів німецькою. Та поза цим у Галичині використання мови титульного етносу замінювали широким діапазоном знання мови політично домінуючої у краю етнонації – поляків. Це було пов’язано із законом від 25 травня 1868 року, який унезалежнив школу від церкви і віддав нагляд за нею крайовим, окружним, а згодом повітовим і місцевим шкільним радам. Оскільки до них входили передусім представники польської етнічної еліти, то очевидно, чому саме польська мова була панівною в системі шкільництва в Галичині другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Показовими є дані про мови викладання в народних школах Галичини, які поділялися на публічні, етноконфесійні та приватні. Так, у 1870-х роках публічних народних шкіл з українською мовою викладання налічувалося 1429, з польською – 1097, з українською і польською – 228, з німецькою – 33, а польською і німецькою – тільки три. Етноконфесійні народні школи перебували на утриманні окремих конфесій, переважно протестантської й іудейської, тож їх було лише 78. Приватних народних шкіл, які фінансували окремі особи, налічувалося 95, зокрема сім з українською мовою викладання.

“Мимовільно окрив нашу мову ганьбою…”

У початковій школі давалася взнаки нестача навчальної літератури українською мовою. Про це ще в 1860-х писали українські часописи: “Нестача відповідних книг навчальних є така велика, що найшвидше видання таких дуже потрібним виявляється. З причини тої нестачі наука в рускому язиці не може до цих пір порядочно в школах відбуватися, бо теперішні книги наукові, а саме букварі, потребам шкільним дуже лихо відповідають; кожен писав як хотів, не тримаючися жодних граматичних правил, зовсім в простому дусі і смаку, як для темного люду, тим способом много упереджень проти нашого язика утвердив і мимовільно окрив нашу мову ганьбою…” Про катастрофічний стан початкової освіти в 1890-х, її незадовільний стан порівняно з польською з парламентської трибуни заявляли і українські посли.

Ситуація з вивченням мови “сусідів” добре простежується на прикладі закладів Коломиї. Так, у державній вищій гімназії учні вивчали паралельно німецьку, польську й українську мови (при цьому до 1867 року навчання велося лише німецькою, а потім – тільки польською мовами). Натомість у польській державній чоловічій гімназії кількість годин для вивчення української мови постійно зменшувалася (в 4–7 класах – по дві години на тиждень, в інших – не вивчалася взагалі). Аналогічною була ситуація в польській жіночій приватній гімназії сестер урсулянок: українську мову вчили як “надобов’язковий” предмет, а в 7 класі взагалі не викладали. Незадовільною була ситуація й з німецьким етнічним шкільництвом. У німецьких колоніях Коломийщини переважали приватні (одно- і двокласні) народні школи, мовою навчання в яких на початку ХХ століття стала польська.

Так діти з числа інших етносів втрачали можливість здобути початкову і середню освіти своєю мовою в державних навчальних закладах.  А педалювання процесу формування білінгвізму в освіті (польська з українською, польська з німецькою) виказувало надію можновладців на акультурацію молодшої генерації “чужих”. Це спостерігаємо і в бажанні крайової шкільної влади запровадити правила, за якими “…до обов’язку вивчення української у школах із польською викладовою мовою належить приймати тих учнів… які будуть навчатися там щонайменше два роки”. Разом з тим, для превентивного заходу влада вибирала тактику запобігання випадкам сутичок учнів двомовних (польсько-українських) закладів середньої освіти на етнічному ґрунті, а також виявлення її найактивніших учасників.

Очевидно, що  наслідком адаптації до іноетнічного середовища було збереження власної етнічної культури разом із певним культурним “збільшенням” завдяки елементам іншої. З іншого боку, існувала прийнятна для обох груп основа – освітня, на якій відбувалася їхня інтеграція в єдине (передусім крайове) суспільство. Один із таких прикладів – поширення в навчальних закладах краю листівок про річницю поділу Речі Посполитої як день національної жалоби, артикуляція до етнічної свідомості учнів польських і польсько-українських шкіл.

Проект Йозефа Їречека

Активними діями держави щодо лінгвістичної уніфікації та включення української мови у мовний простір імперії були позначені й намагання латинізації українського правопису. Приміром, уже в 1852 році імператор Франц-Йосиф наказав відповідати на звернення українців по-українськи, але латинськими літерами. Однак найбільші шанси на втілення ідея латинізації української абетки мала 1859 року. Її суть полягала в реформуванні традиційного для українців кириличного письма шляхом його заміни на один із трансформованих варіантів латинської абетки. Ця ініціатива пов’язана з іменем чеського вченого і політика Йозефа Їречека. Вчений пропонував переорієнтуватися з церковнослов’янської мови та російської термінології на народну, і цьому, на його думку, сприяв би латинський правопис.

Впроваджуючи офіційну політику віденського уряду в мовно-культурній сфері серед австрійських слов’ян, Й. Їречек переслідував і політичну мету. Він був активним і впливовим членом партії чеських консерваторів і прихильником австрославізму – нової політичної доктрини, висунутої в 1846 році Каролем Ґавлічеком-Боровським. Пропагуючи австрославізм, представники чеського інтелектуального середовища, зокрема і відомі чеські науковці, свідомо чи несвідомо брали участь у втягненні інших слов’янських народів Габсбурзької монархії у сферу чеських інтересів та чеського мовно-культурного впливу.

<p>Йозеф Їречек (1825-1888), чеський філолог і політичний діяч</p>

За підтримки намісника Галичини, поляка Аґенора Ґолуховського до проекту Й. Їречека був прихильний імперський міністр культів та освіти Лев-Леопольд Тун. Латинізація українського правопису мала розпочатися з нового шкільного року, про що в травні повідомляв Іван Головацький у листі до свого брата Якова: “На наш народ приготовлено важкий удар. У Міністерстві просвіти се діло, здається, вже порішено… Чехи відбирають у нас кирилицю, а накидають нам свій  правопис… Діло скінчиться тим, що в жовтні 1859 року наші руські діти почнуть учитися вже з чеських букварів, а кирилиця піде до коша… Ось яку штуку показав чех! І полякам дулю, і нам дулю, а собі все”.

Заохочувана офіційними колами спроба втілити латинську абетку в галицько-українське мовне середовище залишилась нереалізованою. Зібрана в цій справі комісія із семи українських членів одностайно висловилася “проти”, двоє німецьких урядників утрималося, “за” були тільки Й. Їречек та сполонізований українець Євзебій Черкавський. Навіть впливові етнічні лідери українців, які підтримували концепцію латинки Й. Їречека – греко-католицький єпископ Северин Литвинович і відомий граматист Йосиф Лозинський, з принципових мотивів голосували проти введення латинки.

Жодної політики – лише правопис?

Проект Й. Їречека назвали “польською інтригою”, “замахом на руську народність” і тисячолітню культурну традицію, “чеським засиллям” і зчинили страшний ґвалт. Серед українських лідерів побутувала думка, що такий захід є суто політичним актом, який не має нічого спільного з питаннями мови та культури. Тому “латинізаційний процес” сприймався як “згубний для народности руської”, бо вважалося, що “з латиницею пропаде і дух українського народу і віра”. Ось як міністерський радник повідомляв зі Станиславова про реакцію місцевого населення: “Ми в своїх відлюдних кутах толкуємо, як можемо, сей нечестивий наїзд від духу злоби так, що вороги Австрії та бунтівники бажають на користь своїх бунтівничих мрій під маскою австрійського патріотизму сим насиллям відіпхнути серця вірних русинів від Австрії…”. Побоюючись заворушень, влада була змушена відступити. Незважаючи на постійну підозру галицьких москвофілів у проросійській орієнтації, офіційний Відень не наважився поглиблювати невдоволення українців у межах монархії. Через це реформа українського правопису, ініційована Й. Їречеком, так ніколи і не була проведена.

 Підсумком “азбучної війни” стало розпорядження міністра імператорського двору від 24 березня 1861 року, яке гарантувало українцям певну свободу розвитку “їх мови і літератури так, як самі вважатимуть за необхідне”. Граматична комісія ухвалила реформу правопису на кириличній основі, вирішивши позбутися кількох літер. Але і це викликало обурення, а новий правопис галицькі українці до 1890-х презирливо називали “какоґрафією”. З новою силою правописні питання постали під час “нової ери” – на перетині конфлікту народовців з москвофілами.

Реанімувати ідею латинізації українського правопису намагалися ще і на початку 1880-х  введенням у навчальний процес початкових шкіл регіону латинської абетки для вивчення української мови. Зокрема, таку ухвалу винесли на повітовій конференції народних вчителів, яка відбулася в Коломиї 31 травня 1882 року з ініціативи шкільного інспектора, поляка Слоньовського. Однак, зустрівши активний опір української громадськості, ця ідея так і не була втілена в життя. Тоді ж для пропаганди латинізації українського письма виходили нетривалі українські часописи “Switlo” (1881–82) і “Dôm і szkola” (1883), які друкувалися латинським шрифтом.   

Наведені приклади можуть слугувати мірилом, принаймні у випадку Галичини, для оцінки рівня інтеграції держави і панівного етносу через (не)сприйняття мови етнічної більшості регіону. Його ознаки – відверте (на найвищому крайовому рівні) нехтування прав мови українців – однієї з найбільших етнонаціональних спільнот цих теренів, – поступове скорочення годин на її вивчення в державних закладах освіти регіону та витіснення освітнього процесу  на марґінес – з державних у приватні етнічні початкові й середні школи. А що учні-поляки освітніх закладів у своїй масі не відчували потреби у вивченні української як мови міжетнічного спілкування, то обмежена наявність (або й відсутність) годин на вивчення останньої у програмах польських шкіл і гімназій свідчила про її так званий надобов’язковий (а фактично факультативний) характер. Як наслідок, з одного боку в Галичині відбувалася неприхована полонізація непольських дітей, а з другого – виховання школою лояльних щодо, передусім, крайової і вже потім державної влади громадян.