Втрачена традиція. Головні убори нареченої з передмістя Косова

Сусідство з містом

Села Вербовець, Старий Косів, Смодна та Черганівка Івано-Франківської області розташовані у долині річки Рибниця. Тут рівнинна місцевість поєднується з невисокими пагорбами.  Із заходу ці населені пункти межують з містом Косів, тож для узагальненого означення називатимемо їх східним передмістям Косова.

Містечко було одним з провідних центрів торгівлі на Гуцульщині. Це впливало на життя, побут та звичаї мешканців навколишніх сіл. У минулі століття в Косові проживали переважно євреї та поляки. З 1930-х межі міста значно розширились шляхом приєднання сусідніх сіл Монастирського і Москалівки, населених українцями. Також до складу Косова увійшли приміські околиці сіл Старий Косів та Вербовець. 

Часткова асиміляція з містом зумовила значні трансформації місцевих одягових традицій вже з 1940-х років. На відміну від гірських сіл, де уклад життя був більш ізольованим, тут тенденції до змін проявилися сильніше. До традиційного строю додавались віяння міської моди, фабричні тканини, компоненти одягу та декор з сусідніх регіонів. 

До сьогодні, локальні особливості автентичного одягу сіл косівського передмістя не були окремим об’єктом дослідження етнологів. Лише окремі компоненти, наприклад, вишивка святкових жіночих сорочок, так званих "рукавів". А от дослідження, присвяченого головним уборам, не існує, що підкреслює актуальність та новизну запропонованого матеріалу. Нам вдалось реконструювати локальні декоративні особливості та форми весільних головних уборів середини XX століття на основі світлин, літературних джерел та спогадів корінних мешканців.

Змальовані художниками

Цінними ілюстраціями дівочого шлюбного вбрання Старого Косова є рисунки Олени Кульчицької, виконані 1931 року. На них бачимо головний убір у вигляді обруча циліндричної форми, під  яким заховане волосся. За малюнками складно зрозуміти конструкцію: це сплетені з вовни коси чи каркас, обмотаний вовняною ниткою.

До обруча з боку потилиці прикріплений круглий пучок червоної вовняної пряжі. З-під нього звисають на плечі поверх кептаря чотири червоні стрічки довжиною нижче поясу. Поверх коміра перекинута така ж стрічка, кінці якої спущені на груди.  Видно, що заплетене волосся укладене у середині обруча, при цьому його приховує висота головного убору. Центр зачіски прикрашає пучок різноколірних дрібних квітів у вигляді об’ємної півкулі. 

Є також акварельний малюнок, де Кульчицька зобразила дівчину у вінку з різноколірних квітів. За ним бачимо такий же головний убір — обруч, але зміщений майже на потилицю. На іншій акварелі з підписом "Весільний одяг дружки. Село Старий Косів", ймовірно, зображена ця ж дівчина у повний зріст. У коментарі до малюнка авторка описує головний убір як "весільний вінок — чільце, укладене з волічкових косиць, дрібних кольорових квіток і намистин; від чільця спадають на груди і плечі довгі бинди".

Залишаються питання: в яких випадках вдягали тільки обруч, коли поєднували його з вінком, як відрізнялися убори дружок і наречених? Чи були відмінності в уборах у кожному з чотирьох сіл передмістя Косова? На світлинах 1920-х—30-х років, віднайдених під час польових досліджень, наречені позують у анфас, і за пишними вінками не видно, чи є на голові згаданий обруч. Цікавою деталлю є те, що стрічки, які звисають на груди від вінка, мають вигляд петель. Їх кінці ховаються під головним убором.

Схожий на зафіксований Оленою Кульчицькою обруч бачимо на картині українського живописця Івана Труша "Гуцулки біля церкви". Митець написав її з натури у 1920-х роках у селі Вербовець. На передньому плані зображена дівчина у святковому одязі. Глядач бачить її зі спини, що дозволяє роздивитися головний убір. Ймовірно, обруч з малюнків Кульчицької не був виключно весільним атрибутом, а використовувався і як святковий головний убір.

Місцеві жительки згадують, що їхні бабусі укладали заплетене у коси волосся поверх тонкого луб’яного обруча, який мав назву "кєчка". Обруч щільно перемотувався червоною ниткою. Мешканка села Смодна Гафія Скавуляк, 1933 р. н., розповідає: "Носили кєчку, у мене шє навіть дес лишиласи: такий обруч дериуєний — обручик, воуноу обвитий. Але я уже то не носила".

Під час польових розвідок ми віднайшли лише один такий автентичний аксесуар. Його краї зафіксовані "замком" як обручі бондарного посуду. Подібний головний убір був поширений в Україні у минулі століття. Відрізнялися його регіональні назви : "кибалка", "кічка" на Західній Волині, "лубок" на Полтавщині, "хомевка", "химка", "хімля" на Лемківщині тощо. 

Ймовірно, саме кєчка була основою святкових головних уборів, змальованих Кульчицькою та Трушем. За спогадами місцевих мешканців, вже з 1940-х років дівчата та молодиці не використовували луб’яні обручі. Якийсь час їх носили під хусткою жінки старшого віку. Юрій Сусак з села Вербовець, 1928 р. н., поділився спогадами про свою матір: "Були коси заплетені, уна кєчку клала, а вересповерх кєчки фустку". 

Вінок та віночок

Докладнішу інформацію вдалося віднайти про весільні головні убори пізнішого періоду: 1940-х — 1950-х років. У передмістях Косова наречена та дружки доповнювали святковий стрій вінком зі штучних квітів та намистин. Дівчина могла позичати його в іншої нареченої. Під вінок вдягали начільну пов’язку з довгими кінцями, що спадали на плечі. Обов’язковим елементом весільного головного убору молодої був крихітний шлюбний віночок-оберіг, так званий "пупчик" або "чубчик", що кріпився посередині пов’язки над чолом. Його шили індивідуально для кожного весілля. 

Вінок з квітів виготовляли дівчата або жінки з оточення нареченої. Іноді купували у майстринь, які робили головні убори на замовлення. Їх плели з паперових воскованих квітів на дротяних стеблах. Під час польових досліджень ми познайомились з Гафією Скавуляк, майстринею із села Смодна, яка у минулому робила вінки для наречених. 

З її слів, форму, розміри та колір квітів для весільного головного убору дівчата обирали на свій смак. Зазвичай, використовували різноколірні квіти, але були й винятки. Наприклад, у 1950-х роках з’явилися білі весільні вінки. Слід було виготовити не менше вісімдесяти квітів. Вони могли бути одного чи різних розмірів. Окремо вирізали зелені листочки, прикріплюючи їх до дротяних стебел. Деталі закріплювали на обруч з міцного дроту, обгорнутого папером. Для фіксації вінка до каркаса прикріплювали стрічки. 

Вінки нареченої та дружок практично нічим не відрізнялися. "Молода мала самі сині лєнти ззаду, а дружки — усілякі. Ну, молода мала кращий вінок, а чисом, друшка постарає кращий вид молодої" — згадувала Параска Павлюк, мешканка села Вербовець, 1926 р. н.

Доповнення вінка

На світлинах 1940—1950-х років вінок нареченої доповнений начільною пов’язкою.  Ми віднайшли автентичний аксесуар у селі Смодна. Він має вигляд двох шовкових стрічок білого та блакитного кольорів. Центральна "морщена"у складках частина пов’язки повторює окружність голови та має зав’язки на потилиці. 

Довгі бокові кінці головного убору спадали на груди та досягали подолу сорочки. У селах косівського передмістя такі стрічки називають "бинди" або "лєнти". Зверху морщеної частини головного убору нашите фабричне біле мереживо. Його кінці також спадали на груди разом зі стрічками. Біла та блакитна бинди оздоблені золотистим люрексом у вигляді широкого зиґзаґа по усій довжині. Зверху нашиті гілочки паперових квіточок-конвалій. 

Крім штучного оздоблення, до бинд пришивали стебла вічнозелених рослин: мирту або барвінку. Вічнозелений мирт вирощувала у вазоні на підвіконні кожна дівчина, готуючись до майбутнього заміжжя. У весільних обрядах Покуття та Поділля також присутній мирт.

Обряд шиття "пупчика"

До морщеної частини пов’язки над чолом пришивався "пупчик" або "чубчик" — ритуальний шлюбний віночок-оберіг. Його виготовляли з кори вишні у вигляді кільця, обшитого червоною ниткою. Схожі "віночки" були поширені на Гуцульщині, але мали інші складові. До обряду шиття вінка запрошували кумів — хрещених матерів нареченої. "Той пупчик куми шили. То спеціально запрошували кумів і уни то шили шоуком і золотом, шє убирали і пришивали там до пупчика на горі, на середині. І молодому також, на весільнй букєт" — розповіла Анна Пасічняк, 1938 р. н., із села Смодна.

У цьому дійстві могли брати участь тільки жінки з бездоганною репутацією. Шили "пупчик" у четвер перед весіллям. Цього дня наречений відправляв у ліс дружбів по "смерічки" — весільні "деревця" для молодят. Тим часом дівчата виготовляли паперові квіти для обряду "вбирання деревця". Куми ж шили віночок — "пупчик", співаючи традиційні пісні. Цей день у гуцульській весільній обрядовості має назву "зачинанє". 

Кору для основи шлюбного віночка куми обшивали червоною ниткою та обгортали золотистою "позліткою". З обрядом шиття вінка пов’язували різні вірування та прикмети. Якщо фольга не приставала чи кора в його основі тріскала — це було поганим знаком і свідчило, що наречена до весілля була "нечесною". Цікавим спогадом поділилася мешканка села Смодна Анна Пасічняк, 1938 р. н.: "Той чубчик позолочували тонесеньким-тонесеньким золотом. Єкшо золото то ймило цей чубчик — то дівчина була цнотна, чесна-чесна. А єкшо діучина не мала цноти, то золото не ловилоси і тоди трошки було устидно".

Розплітання волосся

Зранку у день весілля наречена заплітала коси, готуючись до обряду розплітання волосся. «Сходіси люди на вісілє. Тий уже брата кличут, тий молода сідає на крісло, тий брат розплітає, а баби співают: "братчік росплітає русу-косу систрици"», — згадує Гафія Скавуляк.

Після брата волосся по черзі розчісували батьки нареченої та найближчі родичі. Це дійство супроводжувалось обрядовими співанками, які виконували жінки старшого віку: 

"На калинонці дві єгодонці…
Дай матінко гребінця, 
Дай матінко гребінця 
Розчесати русу косу до вінця". 

Батько з матір’ю разом тричі прикладали до голови нареченої вінок. Дівчина два рази вдавала, що відштовхує його, а за третім разом вінок вдягали на голову. Жінки співали:

"Сніжок паде,
Мама вінок кладе,
Тато поправлєє,
До слюбу віріжєє" .

Молода ставала на коліна і просила "прощі", тобто пробачення. Під час обряду наречена прощалася зі своїми дівочими роками, часто не стримуючи сліз. Перед вінчанням наречена не заплітала волосся у коси.

Символи заміжжя

На світлинах 1940-х — 50-х років на плечах молодої поверх хустки бачимо перемітку — архаїчний головний убір заміжньої жінки. Він має вигляд довгого полотнища з орнаментами на кінцях. У селах косівського передмістя перемітки "рісували" — укладали поперечними складками як гофре. Такий убір заміжні жінки завивали навколо голови й підборіддя. Довгі кінці спадали на плечі. З 1930-х років традиція носіння переміток стала занепадати, на зміну їм прийшли фабричні хустки.

У середині XX століття перемітку, складену уздовж у чотири рази, клали нареченій на плечі. "Це уже єк дауний символ. Щє не відміняли перемітку у той час. Після мене було, шо перестали уже класти", — розповіла Анна Пасічняк. 

Драматичним моментом весільного обряду було покривання голови нареченої хусткою чи переміткою. Відбувалося воно вже після вінчання наприкінці святкувань. Дівчина прощалась з рідною домівкою і переходила у сім’ю чоловіка. Перед пов’язуванням наречена двічі знімала головний убір і лише за третім разом залишала.

Вже у 1970-х роках і пізніше під час шлюбних обрядів використовували лише хустку. Цього звичаю у селах Вербовець, Старий Косів, Смодна та Черганівка дотримуються і сьогодні. 

З кінця 1950-х років мода на міське вбрання витісняє з ужитку традиційний народний одяг. Трансформуються і шлюбні головні убори: зменшується розмір вінка, додаються елементи фабричного виробництва. Біла сукня з фатою усе частіше замінює автентичне весільне вбрання. У наш час звичай вдягати на власне весілля народний одяг у селах Вербовець, Старий Косів, Смодна та Черганівка занепав. Пари часто одружуються у сучасному стилізованому етно одязі, який не має приналежності до місцевих традицій. Водночас окремі шлюбні обряди збереглись у згаданих селах дотепер. Серед них: "зачинанє", "вбирання деревця", вінчання у церкві та покривання голови нареченої.