Скарби гуцульської старовітчини

09:59, 21 вересня 2022

Без имени-1

Бабин — класичне гуцульське село неподалік Косова. Під час пошуку на Google-карті одразу з’явиться мітка "Приватний етномузей Богдана Петричука". Оглянути скарби гуцульських старожитностей сюди приїжджає чимало науковців, митців, фотографів та звичайних туристів. 

Сам господар не вважає свою колекцію музеєм, називає її "старовітчина". "Я собі просто то любив та й всьо", — знизуючи плечима, пояснює ніби самому собі причину такого захоплення чоловік. 

Богданові лише 32 роки. Старовітчину він збирає понад пів життя, ще зі школи. Колекція назбиралася така, що позаздрив би не один музей. 

пуківський.jpg

Юрій Пуківський

кандидат історичних наук, етнолог

104184547_3924603460945071_5490119542760353539_n.jpg

Христина Федечко

етнологиня

"Я любив то всьо слухати, любив випитуватиси"

Богдан Петричук народився, виріс і живе в БабиніІвано-Франківська область. Предмети гуцульської старовини зібрані в одній із кімнат традиційної карпатської хати, складеної зі смерекових кругляків "у зруб". Хоча будівля не дуже давня, бо зведена у 1950-х роках, але ззовні скидається на експонат із музею народної архітектури.

IMG_0995
Усі фото: Наталія Юр

Захоплення — або, кажучи словами самого Богдана, "хвороба" — з’явилося у хлопця ще зі шкільного віку. Чотирнадцятирічного підлітка надихнула розповідь старенької сусідки, колишньої учасниці національно-визвольного підпілля:

— Там така жила Параска Палієва. В’на була зв’язкова (Учасниця українського підпілля. — Ред.), в неї було псевдо "Квітка". І в неї на шиї такі були пацьорки (Намистини. — Ред.): смальта одна сина, одна жовта. Сино-жовта. І це мені так єкось си запам’єтало, — пригадує Богдан. Його мова зачудовує, органічно посилює ефект від розповіді, і в цій публікації ми спробували передати гуцульський говір так, як чули.

IMG_1145

Богдан Петричук

— Баба така стара, вона запаски снурила. Не всі дуже хотіли з бабов говорити. А я враз ходив, сєду коло баби. Баба снурит запаски та й всєке розказувала. Памітаю, так баба ці пацьорки тримає: "Це Міколай мені дав". В’на мала йти за Миколая, меншого брата, за однокласника свого. В них була любов. Його 48-го року вбили, і в’на пішла за його старшого брата. Поховали її в цих пацьорках.

Першим експонатом Богданової колекції стала зґарда — традиційна гуцульська жіноча шийна прикраса з литих хрестиків. Потім були монети, дукачі, мальовані полумиски, свічники-трійці, скрині та інші предмети старовини. За 20 років назбиралася солідна колекція — майже дві тисячі одиниць. 

IMG_0906

Дукачі – традиційна гуцульська жіноча прикраса зі срібних австрійських талярів імператриці Марії-Терезії

IMG_1159

“Фірмаки” – дерев'яні різьблені форми для відтискання візерунків на сирі

Найбільше в Богдановій збірці є предметів одягу. Лише вишитих сорочок — понад двісті. Кожна неповторна й відрізняється узором, способом пошиття, кроєм, часом створення чи місцем походження. Про кожну чоловік може розповісти історію:

— Почєлосі всьо з того, шо в нас тут вдома в діда було п’єтеро рідних та й в баби було п’єтеро рідних. И диди, баби — всьо сі сходило, в нас тут така була "тусовка". І говорили, нагадували всьо, хто шо єк коли. А я любив то всьо слухати, любив випитуватиси.

Пам’єть добра. Котрі баби з котрого року [народження], я ще й зараз добре памітаю. Я ще був парубком, мама сваритьсі: "Де ти штани вчора скігнув, ти не памнітаєш! А з котрого року котра баба, ти памнітаєш!". А старовину почав просто збирати, бо мені хотілосі мати то, чого в нас вдома не було. А в нас вдома було дуже мало. Ну, порівняно [мало] було. Бабина лудина (Посаг нареченої. — Ред.) вся й тепер є. Але ше багато чого такого було, шо не було. В цій хаті було дві дівці, дві сестрі в діда. А дівки в нас…  Діди казали: віддав дівку — так, єкби обгорів, бо з хати могла забрати всьо, шо хотіла. 

IMG_0946

Осердям колекції є давні вишиті сорочки, найбільше – з теренів Гуцульщини 

 

"За одну сорочку з деревцем я двадцять років нагадував"

Богдан особливо трепетно розповідає про ті речі зі своєї колекції, які є найбільш рідкісними й давніми:

— Це — бабинський червоний сердак. Їх всіх, саме бабинських, на пальцях можна порахувати. Їх носили багаті люди. Давно вони з моди вийшли… Вже після війни не знаю, хто в них міг ходити. Вуйко Іван хіба ходив. Це — чоловічий сердак з Річки, але вин в Космачє шитий. Старі-старі сердаки, з оцими клинами. Це XIX століття. А це взагалі! Навіть не знаю, їх є п’єть-шість в природі. Ну, може дись ще є, — захоплено показує Богдан.

IMG_0883

Богдан тримає бабинські червоні сердаки 

Якісь речі Богдан знаходив сам, передовсім в односельців. Пізніше — вишуковував на "блошиних ринках" і в знайомих колекціонерів. Деякі предмети приносили родичі, знайомі. Щось купував, щось обмінював. Одні діставалися доволі легко, за іншими доводилося полювати роками:

— В мене такий бізнес був: дід дістає пенсію, я в діда пенсію конфіскую, викуповую в одної баби сорочки, там, по пів сотці цілу скриню. Ну, воно мені єкось так получалоси. Єкшо я брав в баби сорочки, то я їх спродував, робив якусь націнку. Шось собі лишилосі, котрі кращі з морщинєми, а кантівки, то спродував. Спродам — дідові треба довг віддати. Та й так потрохи то коломатив. Баба казала: "Я не дам тобі грошей, бо ти купиш ту відумершину".

У мене був графік, до котрої [оселі] по черзі заходити, з ким договоритисі. Я й тепер знаю, шо я в кого ще маю забрати в хаті. Бо так не годен [усе викупити] зразу. Є шо не дают, а потому дают. За одну сорочку з деревцем, то я двадцять років нагадував. І так їх додовбав, поки вони не сказали: "На ту сорочку і відмахайся. Не годні тобі вітримати".

Мені здаєтьси, що я оце недавно з довгів виліз. І то ще не гет. Бо цілий чєс виплачую.

Я вже забув, коли був на базарі. Бо я пиду туда, то й роздіну гроші. Потому нервуюси — нашо я то накупив? Це ж не то, шо купуєш тільки за грубі гроші. Треба знати, шо ти хочеш і шо ти шукаєш.

IMG_0998

Богдан із сином Васильком 

"Я любив дідову кожушину носити. Як ходив на фестивали, то гаратав"

 

Богдан Петричук не лише збирає та зберігає старовинний одяг, а й має хист до реставрації. Майстер береться за кропітку справу з відновлення пошкоджених часом автентичних речей. До найменших деталей відтворює сучасні аналоги унікальних сердаків із домотканого сукна, оздоблених різноколірними шнурками та китицями, або сорочок, вишитих у найрізноманітніших техніках, орнаментах і колористиці.

— Дуже люблю сорочку оцу. Я її в ті часи дуже дорого купив. Був малий. Вона була уся в плямах, червона. Я дав за неї 350 гривнів. То було так дорого, шо ви собі навіть не уявляєте! То так, як за десіть сорочок. То з Рознова. А оця пістинська, то я мусів купити торбу сорочок через оцю. І тоже довго сидів в довгах, поки ту сорочку виплатив. Вона в мене вже стоїть коло 15 років, я її не прав, ще й боюсі прати, — показує чоловік.

IMG_1027

“Вибивана бабинська рукавівка”

IMG_1034

Її особливістю є повністю зашитий рукав

Попри те, що колекція старовітчини, здається, абсолютно невіддільна від постаті власника, Богданове ставлення до природи речей напрочуд простосерде. Із незворушним спокоєм він пояснює, чому вважає нормальним, коли наречена одягне до шлюбу сторічне намисто своєї бабці, або коли стареньку жінку поховають у її найкращому строї, котрий є справжнім витвором мистецтва. В очах професійного музейника відпустити таке вбрання було би щонайменше переступом.

— Ті баби, котрі віддавалисі дес з середини шістдисєтих і до кінця сімдисєтих, то вони мали по сорок сорочок. Вона віддаваласи, несла лудину, то мала сорок сорочок. Мама моя мала вже 24.

Тепер сорок сорочок не треба, бо [й] так їх не носіть. То шиють дес десіть. Лиш тепер бильше вишиття зробилосі. Шиють меншу кількість — але зашите. Єкщо сорочка, то мусить бути рукав білий, хоть на два пальці білого мусит бути, а рукавівка — це гет скрізь зашито рукав.

Мою бабу поховали в весільній сорочці, а в другої баби я випросив. Баба казала: "То не дуже в мене файне дрантє, я не дуже то любила, натігніт мені [до поховання], яке схоште"… Оце мо’ї баби вінчана кожушина. Сорок восьмого року шита у Яворові.

Баную (Сумую. — Ред.)… Треба було дідові костюм натігнути (Поховати у фабричному костюмі. — Ред.). Бо я любив дідову кожушину носити. Як ходив на фестивали, то я в дідовім кожусі гаратав (Виступав. — Ред.). Дід вмер 2012 року, та й шось подумали: ай, най йде собі в своїй кожушині.

IMG_0956

Верховинський (гуцульський) кептар

IMG_1076

Верховинські, вербовецькі та старокутські кептарі

"Баба страшне курила. Коли йшла корову доїти, дим з-за горба йшов"

Богдан має дивовижну пам’ять. Він докладно пам’ятає, де і в кого придбав чи виміняв сорочку, кептар або черес. До того ж у Петричукових розповідях постають нібито буденні, а водночас дивовижні за сюжетами родинні хроніки, життєві перипетії, комічні та трагічні епізоди з біографії попередніх господарів зібраних речей:

— Дідо Фостик з бабов — вони си женили після тєжкого року. Вони си лишили сиротами. То їму було тринадцить, а їй було дванадціть. Їх одружили спеціально, аби їх не нагнали з хати. То так виходило, шо оці Лупаї, ця частина горба — то було їхнє. А в баби було там у Сокирах, з того боку. І в’ни там єкос мали ґрунти (Земельні ділянки. — Ред.) докупи. І там діти лишилисі без старині — діти-сироти лишилиси. Але ґрунтів було дуже багато. Та й, аби чужі цих дітей не повбивали, шоби землю забрати, цих дітей одружили. До попа — та й всьо. Вони 1862 року женилиси, а діти дес у десіть років аж мали після цього.

З 1860-го на 61-й дуже сильні снігопади були. І дуже богато гуцулів вимерло з голоду. Жили принципом таким, шо були посидки на селі, та й були зимарки (Житло з приміщенням для худоби, використовували для зимівлі. — Ред.). Вони просто з худобов переходили. Наприклад, в наших було дві зимарці: одна — за Верхом, друга — в Теребежах. То вони до Риздва сиділи за Верхом, там ішли з худобов, з дитми, з усим на півтора місяци йшли. А потому на Різдво приходили д’хаті. Свєткували свєта дома. И тогди ішли далі в Теребежі дозимовувати. Кочували. І коли впала зима — дуже сильні снігопади, і просто перейти не могли. І дуже багато з голоду померло.

Баба розказує за цу бабу, шо дуже страшне курила. Виділи, коли йде баба корову доїти: бо дим за горба ішов. Це, получаєтси, мого діда прабаба. Я лиш знаю, шо вона називалася Маріка, фамілія в неї була Яремійчук. В’на була від Сокирів, невисока ростом, фотографії її не лишилоси. Вмерла приблизно у Першу світову. В Бабині похована.

IMG_0949

Колекція вишитих сорочок Богдана Петричука

"Потому, як Австрія розпаласи, та й цей бізнес поломивси"

Розповідаючи про Гуцульщину, Богдан згадує про себе, своє дитинство, родину, прадідів і прабабів. Гуцульщина — у кожному його слові, акценті, інтонації та манері говорення:

— Мама моя соколівска, але половина фамілії маминої — то з Бабина. Мамина прабаба відси, з Бабина. Та баба три рази віддаваласи. І получаєтси, шо мої баби двоюрідні між собою. Дід Андрій був від першого чоловіка, а баба Параска була від третого чоловіка. А та баба така була, шо постоли зносила з трьох. А шо таке "віддаватися"? Парубки дуже хотіли женитися на вдовицях. А всьо готове! Прийшов, бери та й не думай! Давно ніхто собі цим не морочив голову.

Мий прапрадід, вин старший женивси, бо вин мав любаску, молодицу. Ну та й їму тато з мамов, ці Федуняки, не дуже боронили. Там, получаєтси, цей бік горба наш був, а з того боку — Олексівский. Він ходив туда козам косити. У XIX столітті в нас кози тримали багато. То вже потому, як Австрія розпаласи, та й цей бізнес поломивси. І перейшли бирше на вивци і на корови. А основна маса тоді то тримали кози. Мій цей прапрадід тримав 150 кіз. То вин ходив до любаски. І їму ничо не казали. Але вже подивилиси — їму зробилоси десь під тридціть років. Та й тогди бігом засватали цу прабабу Їлену. Їй було тринадцить. Вона вже в штирнадцить мала тету мою. І потому вин ту приревнував, бо та любаска знайшла другого. Та й вже з Їленою мав семеро дітий.

IMG_1157

В Богдановій колекції сотні давніх світлин. На них – жителі Бабина та околиць різних історичних періодів

Єкшо заставав чоловік з любасом, то міг нагнати та й рубав коси. Та й бив кілько міг. И в нас це не віталоси. Просто треба було вміти.

Богдан Петричук ніби живе в іншому, протилежному до сучасного віртуального світу, своєму гуцульському всесвіті. Цей світ локальний і водночас дуже конкретний і предметний. Кожна річ важить, має своє утилітарне застосування і якусь особливу історію. Речі впевнено увійшли в його життя, і він входить у них, занурюючись у минувшину. Цей світ проростає крізь нього. Здається, Петричук не мислить себе поза цим контекстом.

— Бабин належить до семи сіл — це Бабин, Соколивка, Яворів, Річка, Брустури, Шепіт, Шнідавка. В нас єднака бесіда. Дуже ми маємо багато спільного і в одязі, і в мистецтві. Бо за горбом Малий Рожен — то гет інакше. За сто років з Рижна дві дівці взєли. Бабинські в Рожні — це не престижно женитися. Три кілометри від нас та й починаєтси Рожен. Це ми двоє сіл між двома хребтами, лиш воно йде до Черемоша, а наше до Рибниці. 

Назва "Бабин" — бо за бабині гроші ґрунт куплений. Як ішла до церкви та баба Оринчучка, то на чуже не ставала. То всьо було її.

Сумарук — вин з Соколивки був — служив на Закарпатті в єкогось мельника, в єкогось богача. Ця дівка Оринка єму вдаласи (Сподобалась. — Ред.). Ну а вин — слуга, а це — богацька дівка. Вони хтіли поженитиси, їм не дозволили. Вони пішли від того, шо в’на завагітніла і думали, шо тогди дозволєть. Тато не дозволєв брати шлюб, і вони двоє втекли. По дорозі вона вродила дівчинку. Прийшли сюди в Бабин, зробили колибчину та й там сіли жити двоє. Тогди цей богач забанував, шо донька втекла. І пишов людей розпитавси приблизно, де в’ни жиют. Став пид викном и дививси, єк вони двоє ґаздують та й шо вони дитину купают двоє. Вздрів, шо файно жиют та й тогди взєв на Закарпаття. Вони там си звінчєли, дитину схрестили. І дав їй грошове віно, шо конем бесагами вивезли грошей і викупили цей ґрунт. 

Прабаба моя, вона була з першого року (1901. — Ред.), то в’на пам’єтала ту бабу Оринку — в’на сиділа така дуже стара, дес коло сто, а може й верх сто років мала. У цеї Оринки було багато дітий. То де кутки є — або син, або зєть її. В’ни роздали ґрунти. Я думаю, що не ціле село в’ни купили, але такий добрий шмат села викупили. За бабині гроші.

IMG_0970

Гуцульські “вуставки” – вишиті вставлені смуги на плечах жіночих сорочок

"Діди наші кістками лігли. А тати з мамами — то вже радянське"

Петричук раз по раз пересипає розповіді афоризмами, які ніби визначають особливий світогляд, альтернативну систему сприйняття й осмислення світопорядку. Петричуків погляд і оповідь дають панорамну й багатогранну картину Гуцульського краю, яка зачаровує. Всі ті люди та історії із Богданової пам’яті важливі і для розуміння гуцульських уявлень про те, яким має бути життя:

— У нас Бабин — то дуже тверде село. Нас чудом не виселили в Одеську область. Якийс дід Юращук вратував нас. Виселяти все село мали. З цього боку, з Рожина, зайшли та й зачєли хати розбивати. Але ці дали знати в сільраду — та й носили самогонки, носили барабулі, носили солонину, меду. Відкупилисі від радянської влади, хто чим міг. Єкшо кажуть, шо радянська влада така була дуже сильна, шо від неї не мож було відкупитисі — мож було. Наші відкупилисі. 

Треба було когось післати [на далекий схід], то він пислав свою тету, слабу на рака, бабу в вісімдисєт з чимось років, шо баба и так мала вмирати. Каже: "Треба когось посилати" — "Я йду". Баба зібрала з собов бесаги и пишла, поїхала, бо треба було когось вислати в Сибір. Десь баба в Караганді там вмерла. То наші, котрі були там у тюрмі, то казали, шо бабу добре там поховали, єк має бути.

Наші — Николай Юрків та ще один — повиходили з Сибір’я такі худі, по сорок кіля (Кілограмів. — Ред.).  А такі були діди велькі, руки мали величезні… І получилосі, шо мав брати [до шлюбу] Міщиху якус. Забрали в тюрму, то вийшов з тюрми — і взєв її доньку. Мав одружуватисі на тещі ніби, а так через оці тюрми, то вженивсі на доньці.

За маскалів в нас до церкви ходили, паски світили повним ходом. Церква не була закрита, тільки перейшла на московський патріархат. А коли Хрущов дотискав Церкву в 60-х роках, так наші взагалі — моя баба ходила на колію лігати, то попа свого домоглисі. Наші баби пішли та й вибороли ще попа окремого, зробили окрему парафію.

За це все, шо в Україні відбувається, це стариння винне — покоління, рождене у Радянскім Союзі. Це відповідальність лежит на них гет повністю. Наша справа тепер розгрібати то всьо. Бо діди наші шо робили — кістками лігли за цьо всьо. А тати з мамами, грубо кажучи, — то вже радянське. 

Богато почєли вінчатиси у цих вельонах. Почєток 80-х — в нас оце пішло дужче, ці вельони всєкі, всєка холєра.

Богдан добре розуміє цінність гуцульських старожитностей, але й не робить собі культу з цих скарбів. Водночас старовітчина — це вже справа його життя. 

— Єкби продати це все?! Та й шо я буду з такими грішми робити?! Гуцули любять ці наші мені казати: "Йой, та ти бись продав ту старовітчину та й шос собі купив". Я кажу: "Но та й шо? Куп’ю джіпа та й будут з Америки їхати дивитисі на джіпа мого?!".

Схожі матеріали

600.jpg

Тіні Івана Миколайчука

600_карпати.jpg

Смак сонця і вітру. Як народжується гуцульський сир

600.jpg

Гуцулка з Криворівні, яка стала легендою

9.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 4

1.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 5

3.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 6

600.jpg

Що і як одягали гуцули в давнину

Дівчата з над Дністра. Юліан Дорош, 1930-ті рр. Український музей-архів у Клівленді.JPG

Гуцульщина, віднайдена у Клівленді: історія фотокарток Юліана Дороша

Читанка_килими_СЕО

Гуцульське мистецтво килимарства. Стаття з газети “Неділя” за 1932 рік