У "серці Карпат" із фотокамерою: яким бачив Закарпаття 1930-х німець Вальтер Мьобіус

Життя завдовжки 100 000 фотографій

<p>Вальтер Мьобіус у 1935 році</p>

Фотограф Вальтер Мьобіус народився в німецькому місті Люббен 29 січня 1900 року. За понад 30 літ професійної діяльности, від 1924-го й до смерти, встиг зробити майже 100 000 фотографій. Тематика його світлин вражає різноманіттям зображуваного: архітектура, пейзажі, люди, їхній побут, машинерія, заводи, портрети, спорт, туризм і відпочинок, гори, замки та моря… Це дивовижне фіксування людиною світу, який "забурштиновувала" в часі, ловлячи в об’єктив фотокамери. Головно величезний архів Вальтера формувався у Дрездені й на околицях міста, у саксонській Швейцарії та в Рудних горах, а також в інших містах та місцях Німеччини.

Тепер фотографії, що зробив Вальтер Мьобіус, який був першим офіційним фотографом Deutsche Fotothek — бібліотеки зображень у Дрездені, де є понад два мільйони одиниць зберігання, є основою її архівних фондів. У 1975 році Deutsche Fotothek придбала його маєток разом із майже 5000 негативів. Помер Вальтер Мебіус у Дрездені 9 березня 1959 року.

Закарпаття 1934-го на 100 світлинах

Мабуть, це був випадковий збіг обставин, але Вальтер Мьобіус встиг побувати й на Закарпатті. У горах Рахівщини влітку 1934 року він зробив чимало різножанрових фотографій. Можливо, помандрувати до найсхіднішої частини Чехословаччини його мотивували репортажі про Карпати та світлини зі сторінок німецькомовного тижневика Prager Presse, що виходив упродовж 1920—1930-х років. Або ж надихнули світлини інших німецьких фотографів та фотографок, які здебільшого спостерігали крізь об’єктиви фотоапаратів за життям гуцулів, акцентуючи увагу на їхній синергії з природою, колоритному одязі, ремеслах та архітектурі.

На світлинах Мьобіуса, сотню яких зберігає архів Deutsche Fotothek, — і будні високогірного містечка Рахова, де на вулицях вирує життя, і селище Ясіня, де люди відвідують церкви, і життя на полонинах, де ще живе ремесло бокорашів, де звучать трембіти, і де в колибах живуть пастухи. А ще німецького фотографа захопили одні з найвищих гір Карпат: Піп Іван, Петрос та красуня Говерла — дивовижні пейзажі дикої природи.

У 1930-х роках село Ясіня, яке журналісти романтично назвали "серцем Карпат", вабило багатьох туристів. Завдяки залізничному сполученню, прокладеному наприкінці ХІХ століття, і одній з найбільших у краї залізничних станцій, із залами очікування для пасажирів та рестораном, селище було доступним багатьом мандрівникам. Найчастіше сюди навідувались чехи, які досліджували нові землі, що після Першої світової війни увійшли до складу новоствореної держави. Також німці з австрійцями, які любили полювати в лісах Ясінянської долини й відвідували переселенців з Австрії та Німеччини. Гостювали і французи, які відкривали для себе культуру багатонаціонального населення, публікуючи свої враження в газетних репортажах та книгах.

Прямим рейсом — у "гуцульські Альпи"

Вояж у гори полегшував прямий рейс потяга "Прага — Ясіня". Це був найдовший залізничний маршрут у міжвоєнній республіці, завдовжки 1053 км, перші експрес-потяги яким рушили в дорогу 1923 року. Після майже доби, проведеної у вагоні, тільки-но прибулий мандрівник одразу потрапляв у захопливу атмосферу "гуцульських Альп", як тоді називали гори Рахівщини. Адже нелегко знайти мальовничішу частину Закарпаття, ніж Ясіня та околиці: селище розташоване біля підніжжя гірських масивів Чорногори і Свидовця, неподалік головного хребта Карпат з горами Петрос і Говерла, у долині верткої річки Чорна Тиса.

Чудово збережені світлини Вальтера Мьобіуса гармонійно доповнює атмосферна публікація "Навідуючи гуцулів" чеського журналіста Йозефа Стадника в журналі Letem světem за 1934 рік.

Подаємо тут опис мандрівки на Закарпаття із репортажу Стадника: "Підкарпатська Русь досі є не пізнаним краєм для нас, чехів, і цікавим не лише природною красою, а й етнографією. Тут є місця, які за кількістю мов нагадують Вавилон, але ми добре спілкуємось із місцевим населенням, оскільки їхня мова дуже близька до нашої. У найсхіднішій частині Підкарпатської Руси проживають гуцули, центром яких є селище Ясіня. Розтягнуте у великій долині та на схилах довколишніх пагорбів, завдовжки приблизно 24 км, воно налічує 12 000 жителів, переважно гуцулів, але живе й багато євреїв. Тут є швидкісне залізничне сполучення.

Туристу, який хоче дізнатися більше про гуцулів, варто скоригувати план подорожі так, щоб обов’язково відвідати Ясіня. Багатьох із них побачите в національних костюмах (красиво вишитих кептарях), які й нині вони носять, але відразу зауважу, що місцеві підлітки вже модернізуються. Можна побачити юнака, у якого ще є кептар з китицями, але на ногах — сучасні черевики (бокончі) від BaťaВзуттєва фірма, яку заснував чеський підприємець Томаш Батя. Або ж ви побачите дівчину у традиційному костюмі у поєднанні з лакованими туфлями (топанками) та білими панчохами.

Гуцули й гуцулки, старі та молоді, сходяться у неділю в Ясіня. Вони приходять зі своїх віддалених хат, що десь високо в горах, і вам здається, що у них тут недільні збори. Групуються, весело розмовляють, жаліються на своє важке життя, дізнаються всі новини: хто одружився, хто помер, у кого нове теля з’явилося, і про все, що їх цікавить. Місце їх збору — знаменитий міст через Тису.

Після десятої години ранку, ніби хтось подав їм знак, — натовпом рушають до греко-католицької церкви на правому березі Тиси. Церква так наповнюється людьми, що ніде яблуку впасти. Люди дуже релігійні, ревно моляться і співають, а їхній спів чути далеко від церкви. Після Служби Божої вони повертаються до моста й очікують на пошту, поряд із магазином Baťa. Листоноша не може обходити всі їхні далекі обійстя, тому накопичену пошту вони отримують в неділю. Вголос зачитують імена й адреси, і якщо названий присутній, він бере письмо сам, а якщо його немає — кореспонденцію забирає сусід.

Після обіду всі вирушають додому, з нетерпінням чекаючи наступної неділі. Але багато хто дістанеться хати вже ввечері, бо десь забесідується за чаркою. Така неділя в Ясінях. Навіть фотоаматор має тут можливість зробити багато "фольклорних" фотографій, затримавшись на цілий день. Чоловіки досить байдужі до фотозйомки, але жінки старшого віку відразу закривають обличчя, як тільки бачать, що ви спрямовуєте на них камеру".