Побут села Тишківці на світлинах Володимира Шухевича

<p>Володимир Шухевич</p>

Володимир Шухевич народився 15 березня 1849 року в селі Тишківцітепер Городенківського району Івано-Франківської області в сім’ї священика і письменника Осипа Шухевича. Закінчив Львівський університет. З 1876 року працював учитилем середніх шкіл у Львові. Ініціатор створення та один із керівників багатьох громадських установ у Львові. Засновник і редактор (1890—1895) українського ілюстрованого двотижневика для дітей і молоді "Дзвінок", автор і видавець дитячих книг і читанок, редактор газети "Учитель" (1893—1895), співробітник "Зорі", "Діла", "Руської читанки" та ін. Помер 10 квітня 1916 року.

В етнографічному музеї у ВідніVolkskundemuseum Wien зберігаються світлини Шухевича, які він зробив у селі Тишківці. В підписах до цих світлин вказаний 1904 рік, але це дата їх надходження до музею. З’ясувати дату зйомки фотографій, на яких зафіксований Великдень біля церкви у Тишківцях, вдалося завдяки публікації Шухевича у дитячому часописі "Дзвінок". Публікація, присвячена Великоднім святам, датована 1 квітнем 1893 року"Дзвінок", 1893, №7, С. 52). Того року Великдень за юліанським календарем святкували 28 березня. Отже, світлина вміщена в цьому номері, була зроблена роком раніше, тобто у 1892-го, коли Великдень припав на 5 квітня. Відтак можемо вказати точну дату: 5 квітня 1892 року за старим стилем. Окрім світлини в журналі є і текст про Великдень, написаний Шухевичем.

У тому ж 1892 році у Тишківцях на честь 50-річчя Миколи Лисенка (який приятелював із Шухевичим) поставили твір композитора — дитячу оперу "Коза-Дереза". За порадою Шухевича, його племінниця Ольга розучила оперу з селянськими дітьми. Вистава відбулася у будинку Шухевичів, вірогідно, у неділю 6 березня 1892 року. Сцену з вистави Шухевич зафіксував на світлині, про що свідчить підпис на її звороті. 

Можна припустити, що інші світлини Шухевича з Тишківців були зроблені у 1890-х роках. Датування світлин Шухевича 1890-ми роками вказане й у історико-етнографічному мистецькому альбомі "Україна і Українці", укладеному Іваном Гончарем. 

Фотографії Шухевича зберігаються також у Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові та у Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата КобринськогоКоломия. Альбом фотографій, який зберігається в Коломийському музеї, був створений Володимиром Шухевичем і містить 33 родинні світлини, зроблені ним особисто. У 1896 році він подарував такі альбоми кожному зі своїх чотирьох братів. Один із них, призначений його молодшому братові Миколі, зберігався у родині Марії Шухевич, яка передала у 2024-му цей альбом Музею-садибі родини Шухевичівфілії Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського. 

Фотографії, які зберігаються у Етнографічному  музеї у Відні "Volkskundemuseum Wien", гарно доповнюють ті, що містяться в альбомі з Коломийського музею. Це групові фото, де бачимо Володимира Шухевича в колі братів, рідних та друзів, родинний будинок Шухевичів у Тишківцях. 

А також ще одне фото святкування Великодня біля церкви та кілька фотографій, на яких зафіксовані різні сільськогосподарські роботи та побутову вуличну сценку біля криниці. Цікавим є зображення дівчат та жінок, які повертаються після жнив. 

Жіночий одяг

Одяг Покуття має багато спільних рис із вбранням сусідніх регіонів — Гуцульщини, Бойківщини, Буковини, Опілля та Західного Поділля. На світлинах Шухевича бачимо переважно святковий жіночий, дівочий, чоловічий та хлоп’ячий одяг. Комплекс жіночого вбрання, яке видно на фото, складається з сорочки, опинки, запаски, поясу, сердака, кожуха, намітки, хустки, черевиків або чобіт. У дівчат такий самий одяг, лише голови залишаються непокритими. Комплекс чоловічого вбрання складається з сорочки, штанів, поясів тканого та шкіряного, кептаря, сердака, кожуха, хутряної шапки або солом’янога капелюха, чобіт. Через плече перекинута ткана торба.

Жіночі сорочки. На фотографіях Шухевича бачимо, що жіночі уставкові сорочки мають характерну регіональну покутську ознаку — декоративне оформлення з’єднувальних швів. Уставки цих сорочок досить великі і декоровані вишивкою. Це видно майже на всіх фотографіях, де зображені жінки та дівчата. Вишивка може розташовуватися не лише на уставках сорочок, а й по всьму полі рукава. Повністю "зашиті" (вишиті) рукави мали назву "рукав’янки". Залежно від кольору ниток, якими були вишиті рукави, побутували назви "рукв’янки-червонянки", "рукв’янки-чорнянки", "рукавя’нки-білянки". 

Окрім вишивки, сорочки Покуття також декорувалися тканням. Такі рукави називають "робленими". Розташування тканого декору у вигляді кольорових смуг або було у верхній (під уставкою) та середній (на рівні ліктя) частині рукава, або весь рукав разом зі уставкою був тканим.

Саме для Покуття характерні "сафровані", "рясовані", "рісенні" або "гафровані" сорочки, в яких могли гафрувати не тільки рукави, а й погрудки і підтичка. На кількох фотографіях Шухевича можемо роздивитися гафровані рукави та погрудки жіночих сорочок.

Жіночий стегновий одяг. На фото жіночий незшитий стегновий одяг представлений опинками (обгортками, горбатками) та запасками. Це зроблені з фарбованої вовни прямокутні шматки домотканого полотна. Їх носили разом: опинкою огортали стегна, а запаска виконувала роль фартуха. Запаски могли бути прямими та гафрованими, тобто закладеними у складки. 

Опинкою обгортали стегна, починаючи і закінчуючи на животі так, що краї находили один на один. Опинку тримала на стані широка крайка. Краї опинки підтикали під пояс, і таким чином відкривалася нижня частина сорочки. Зазвичай маленькі дівчатка і старші жінки краї опинок не підтикали. На фотографіях із Тишківців бачимо два варіанти опинок: перший, коли полотно опинки залишається рівним і другий, коли полотно опинки гафрується, тобто закладають вертикальні складки.

Жіночі головні убори. Традиційним жіночим головним убором була намітка (перемітка, рантух), яка являла собою видовжене до трьох метрів полотно шириною до 60 см. Його ткали полотняним переплетенням, а короткі сторони оздоблювали "заборами" — візерунками, виконаними технікою ручного перебору ("під дошку"), або ремізно-човникового ткання, або вишивкою. 

Практично на всіх фотографіях бачимо жінок у білих намітках. Таку форму намітки, яку видно на фото, сформовано зачіскою і чепцем. Спочатку волосся завивали на "кічку"сплетений з вовни обруч і ховали під нитяний чепець, поверх якого одягали намітку. Залежно від того, якої форми був чепець або будь-який покладений під намітку валок, і від довжини намітки, існувало кілька способів її пов'язування. Вигляд пов’язаної намітки залежав від форми чепця: якщо чепець був м’яким, то намітка повторювала форму голови; якщо чепець був у вигляді твердої шапочки достатньої висоти, то й пов’язана поверх нього намітка мала відповідний силует. Зазвичай намітку огортали декілька разів навколо голови, заводили під підборіддя, і позаду або збоку випускали кінці намітки. 

На думку польського етнографа Оскара Кольберга, способи пов’язування намітки під підборіддям залежали і від конфесії. У римо-католичок намітка пов’язується щільно під підборіддям так, що під нею видно пацьоркі і гердани, а у греко-католичок вона висить під підборіддям і закриває велику частину вбрання на шиї. Про це в свій час зауважив Кольберг у своїй праці, присвяченій ПокуттюKolberg O. Pokucie. Obraz etnograficzny, t. 1 Kr., 1882. s. 41. На фотографіях Шухевича бачимо, що намітки пов’язані як у греко-католичок. 

На фотографіях із Великодня жінки одягнені у хустки, які пов’язували поверх наміток: їх викладали під підборіддям і зав’язували на потилиці. Одночасно намітку і хустку носили переважно взимку. Коли ж на зміну наміткам прийшли хустки, жінки стали пов’язувати дві хустки.

Головні убори дівчат. На відміну від жінок, дівчата на Покутті, як і в інших регіонах України, могли ходити з непокритою головою. Волосся заплітали переважно у дві коси. На тім’ї робили проділ, і заплітали над вухами дві "китки"коси, які укладали вінкоподібно навколо голови. Така зачіска була на щодень. У неділю або у святкові дні дівчата прикрашали свою голову герданом — стрічкою з різнокольорових бісеринок, нашитих на солом’яну плетінку, зв’язаною у вигляді обруча, і прикріплену до волосся, а також бісерною силянкою. Такий головний убір міг бути доповнений рядами вузької тасьми з різнокольорової "політички" вовни або пасмами червоних бавовняних ниток. 

На фотографіях у дівчат бачимо дивні обручі навколо голови. Це коси, які обплітали червоною вовняною "попліткою" дуже щільно (так, що з-під неї зовсім не було видно волосся). Схожий головний убір можна побачити на малюнку Олени Кульчицької. Також могли закосичувати волосся різнокольоровими нитками (червоними, жовтими і зеленими), вовняними маленькими кульками чи штучними квітами ("чічками"). Додатковою металевою прикрасою, яку чіпляли до бісерної силянки на голові, були різноманітні дзвіночки та сережки-кільця. В такі сережки-кільця могла бути протягнута "заушниця" — стрічка, яка спадала на шию. 

Жіночі прикраси. Старі фотографії дають нам також уявлення про розміщення прикрас в одному комплексі: під підборіддям зазвичай одягали декілька разків намиста з дрібних перлів, разки з білого шкла, монети або мосяжні бляшки, хрест, потім разки червоного шкла, коралі, гердани. Подібний опис зустрічаємо і у Кольберга: "на шию одягають шкляні пацьоркі (пару білих шнурків, а під ними червоних) і гердани з дрібненьких різнокольорових укладених пацьорочок (нанизаних на тоненьку нитку, а потім нашитих на червону стрічку), які разом із тими становлять низку у кілька або кільканадцять рядів"Kolberg O. Pokucie. Obraz etnograficzny, t. 1 Kr., 1882. s. 40 ; "На шиї два ряди перел (штучних) білих, а під ними кілька рядів червоних і різнокольорвих пацьорок"Kolberg O. Pokucie. Obraz etnograficzny, t. 1 Kr., 1882. s. 42. Опис у Кольберга добре ілюструється світлинами Шухевича. 

На Покутті бісерні прикраси, які одягали на голову та на шию, були переважно у вигляді стрічок, виконаних способам силяння або ткання. Таку бісерну прикрасу зазвичай нашивали на "гарасівку" — полотняну або вовняну стрічку червоного кольору. Її довші кінці слугували водночас і зав’язками. Такі силянки з Тишківців зберігаються у Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові. Ймовірно, це були саме ті прикраси, які придбав Шухевич. 

Металеві підвіски на Покутті переважно були двох видів: дукачімонети або їхні імітації (мосяжні бляшки у формі монети) та хрести. "Сороківці"срібні монети в пробиті в них вушка могли також чіпляти на стрічку, яку зав’язували на шиї. Дівчата й жінки Покуття, як і скрізь по Україні, носили також і вушні прикраси — кульчики. Судячи з фотографій, можемо сказати, що це були сережки-ковтки, які складалися з дротяного гачка-вушка та підвіски або сережки у вигляді пустотілого кільця-дужки. 

Чоловічий одяг 

Чоловічі сорочки Покуття за кроєм були тунікоподібні — без плечового шва. На всіх фотографіях ми бачимо, що чоловічі сорочки заправлені в штани. Низ рукава чоловічих сорочок має вільне викінчення, без зібрання до манжету. Комір чоловічої сорочки зазвичай був у вигляді вузенької стійки. Як і жіночі, чоловічі сорочки також оздоблювали вишивкою. Вишивали комір, пазуху, манжети або низ рукава. 

Чоловіче поясне вбрання було менш різноманітним за жіноче. Чоловіки носили літні і зимові штани та пояси. "Холошні" ("голошні") — зимові чоловічі штани — завжди шили з білого домотканного сукна. Штани з купованого сукна (зазвичай гранатового кольору) називали ногавицями. "Гачі"літні штани та "поркениці"сподні шили з білого полотна власного виробництва. Штани були неширокими, і їх могли і заправляли в чоботи, і носити навипуск. На поясі гачі стягували шнуромбочкуром. Саме такі білі гачі видно на фотографіях. 

Чоловічі пояси на відміну від жіночих були не лише ткані, а й шкіряні. За дизайном ткані пояси мало чим відрізнялися від жіночих, лише були ширшими. Своєрідним було також і пов’язування поясів у чоловіків. Пояси, які викінчувалися великою кількістю маленьких китичок або помпончиків, пов’язували таким чином, що ці кінці звисали попереду на одній висоті, прилягаючи один до одного. Таким чином утворювався своєрідний візуальний "фартушок" із китичками по низу. На свято поверх тканого одягали ще й шкіряний пояс. 

Чоловчі головні убори. На фотографіях бачимо два типи головних уборів: солом’яні капелюхи та хутряні шапки. Особливо пишно оздоблювали святкові капелюхи. Молоді парубки чіпляли до тулії капелюха плетені бісером гердани, які їм дарували дівчата, вовняні шнури з кутасами, купованими шовковими стрічками. Таке оздоблення доповнювали "кучерями" — перами качура, в які встромлювали також і павині пера. Посередині денця капелюха чіпляли кутасик. Такий капелюх парубок носив аж до дня шлюбу, а потім віддавав молодшому брату чи іншому парубкові. Такі святкові солом’яні капелюхи видно на фото.

Чоловче взуття. Чоботи шили з підборами і високими халявами. У чоловічих чоботах високу халяву загинали нагору, а видний край цієї халяви прикрашали тисненням по шкірі. Чорні чоботи з вивороченою халявою називали "калаверці". 

Верхній плечовий одяг. До одягу, який би ми зараз віднесли до розряду "унісекс", відноситься верхнє плечове вбрання — сердаки, кожухи, кептарі, які бачимо на фото. Сердаки — довгополий розпашний одяг типу свити, пошитий із домотканого сукна. На відміну від сусідньої Гуцульщини, сердаки Покуття значно довші і сягають середини литки. Сердак мав невеликий стоячий комір. Оздоблення сердака було вкрай скромним. Краї виробу (поли, краї рукавів, коміра) обшивалися шнуром, скрученим із чорної або фіалкової вовни. Застібка робилася з невеликих вовняних помпонів із додаванням кольорової (червоної, зеленої, жовтої) вовни та нависних петель з такого ж шнура, який використовували для оздоблення країв виробу. Вгорі пришивалися дві зав’язки, якими притягували комір. 

До хутряних видів плечового вбрання відносяться кожухи і кептарі. Кожухи Покуття, як і на всьому Правобережжі, відрізнялися від лівобережних своїм кроєм. Якщо для Лівобережжя і центральної Київщини були характерні прямоспинні, не приталені кожухи трапецієподібного силуету, то кожухи Правобережжя мали відрізну, приталену спинку. Якщо уважно роздивитися фотографії з Великодня, то можна помітити саме цей тип кожухів на мешканцях Тишківців. Кожухи шили з баранячої шкіри. Вони були білих та червоно-коричневих тонів. Як і в інших регіонах, білий кожух вважався святковим, а коричневий — буденним. Також білий кожух міг бути і віковою ознакою: білий кожух зазвичай одягали молоді, а коричневий — старші люди. Передні поли кожухів могли оздоблювати так само як кептарі — аплікативними елементами у вигляді витягнутих неправильної форми п’ятикутників, розташованих симетрично по обидві сторони бічних пілок.

Верхнім нагрудним безрукавним одягом служили кептарі — хутряні безрукавки з білого та чорного овечого хутра. Покутські кептарі були переважно прямоспинними, короткими, тунікоподібного "перекидного" кроюбез плечових швів, з доточеними по боках півкруглими вставками і поздовжнім розрізом спереду. Їх шили з невеликим стоячим коміром або з шалеподібним шийним отвором. Кептарі прикрашали аплікацією кольоровим сап’яном та "кутасиками". Вони мали також невеличкі кишеньки округлої форми, оздоблені аналогічно. 

Житло

Про житло мешканців Тишківців із фотографій Шухевича відомо небагато. Можемо лише зауважити, що це покутське житло дуже нагадує хати Поділля: білені стіни, досить стрімкі солом’яні чотирьохсхилі дахи, в яких пошиті і роги, і самі схили. На фото видно, що під одним дахом із житловим приміщенням розташована і комора, куди веде окремий вхід. Гребінь солом’яних дахів хат притримують кізлиниЕлемент традиційного даху. 

Також є фото двох інтер’єрів. На одній світлині бачимо кахлеву піч, розмальовані миски, ліворуч від печі розташований "піл" — спальне місце, яке застелене картатою рядниною і покладена постіль. Над полом жердки, куди вішали одяг для просушування. Біля полу стоїть скриня з опуклим деком. Вгорі майже під стелею традиційно розташований сволок. На фото видно, що він декорований купованою поліграфічною продукцією. Можна роздивитися і військових, і різні види тогочасного транспорту, і чисельні портрети шановних осіб. На другому фото видно покуть (можливо тієї ж хати). На столі лежать великодні паски. На покуті і вздовж причілкової стіни розташовані ікони. За столом сидять члени родини. Можна зробити припущення, що це фото було зроблено також у 1892 році на Великдень.