Одяг та традиції Західного Поділля в об’єктиві польського краєзнавця

<p>Леопольд Венгжинович. Вільнюс, 1928 рік&nbsp;</p>

Леопольд Венгжинович народився 19 вересня 1881 року у місті Тухувтепер у Тарнувському повіті Малопольського воєводства. Вивчав математику і фізику в Ягеллонському університеті. У 1906–1908 роках працював у бібліотеці Товариства Народного університету в Кракові. Згодом викладав у середніх навчальних закладах у Кутах, Борщові, Новому Тарзі, Стриї, Кракові. У 1914–1916 роках служив в австро-угорській армії. У 1919-му став членом Польського туристичного товариства, був призначений головою комітету у справах молоді. У 1920–1939 і 1947–1950 працював головним редактором молодіжного туристичного журналу "Orli Lot""Політ орла". У 1948-му став почесним членом Польського етнологічного товариства. Після того, як у 1950 році його відправили на пенсію, жив у селі Добратепер у Лімановському повіті Малопольського воєводства, де й помер 11 серпня 1960 року.

Фото та артефакти, зібрані Венгжиновичем під час його численних дослідницьких поїздок Гуцульщиною, Поділлям та Бескидами передали до Етнографічного музею в Кракові, де вони зберігаються дотепер. 

Одяг

На фотографіях родин, дітей та молодих людей можна роздивитися їх святкове вбрання. Висока якість фотографій дає можливість роздивитися жіночі прикраси, їхні дрібні деталі та конструкцію. Також можемо побачити і чоловічі пояси (ткані та шкіряні), їхню оздобу та ті необхідні речі, які до них прикріплені. 

Жіночий святковий одяг вражає багатством вишивок сорочок та різноманітними композиціями розташування орнаменту вишивок. Окрім традиційних елементів, можна помітити і деякі модні тенденції. Зокрема, мова йде про пошиту з фабричної тканини коротку безрукавку, яка застібалася на ґудзики. На фото бачимо жінку в тогочасному міському вбранні — білій блузі зі стійкою та вузькій прямій спідниці.

Щодо чоловічого вбрання, то окрім поясів та солом’яних капелюхів, які на свята оздоблювали бісерними прикрасами, увагу привертають "рісовані" штани, відомі також як "гармонійки". Їхня особливість полягає в унікальному крої: нижня частина холош (від стопи до коліна) збиралася в дрібні паралельні складки (ряси), через що штани ставали схожими на міх гармошки. Процес створення таких складок був дуже трудомістким: вогку тканину ретельно закладали вручну у дрібні зморшки, фіксували та висушували, щоб форма "гармошки" трималася якомога довше. Окрім Західного Поділля, такі штани носили і на сусідній Буковині. 

Близькість одягу мешканців цих західноподільських сіл до буковинського вбрання не має дивувати, бо обидва села розташовані на пограниччі двох етнографічних регіонів, культури яких впливали одна на одну. 

На деяких фотографіях можна роздивитися також крої та оздоблення чоловічих сорочок. Цікаво, що на одному фото жінка тримає на руках зовсім маленького хлопчика, одягненого у сорочечку такого самого крою, як і в дорослих чоловіків. Подібні хлопчачі сорочки ми бачимо і на інших світлинах. 

До одягу "унісекс" можна віднести хутряні безрукавки, кожушанки з рукавом три чверті і кожухи. 

Лише на одному фото родини війта з Боришківців бачимо характерний довгий сердак із сукна, який носили і на Покутті. 

Зрозуміло, що одяг для польових робіт був значно скромнішим — сорочки практично не декорувалися вишивкою.

Фото під назвою "Жнива в Боришківцях", вірогідно, постановочне. Можливо, на задньому плані видно самого Венгжиновича. 

Поминальна кутя

Велику етнографічну цінність становлять дві світлини, де зафіксовані учасники похорону молодої жінки перед цвинтарем у Горошовій. Мати стоїть з мискою куті, якою вочевидь пригощає родичів та односельчан. 

Відомо, що поминальна кутя (або коливо) в Україні — це обов'язкова ритуальна страва з відварених цільних зернин (найчастіше пшениці), змішаних із медом та маком, яка символізує вічне життя та воскресіння. Поминальний обід завжди починають саме з куті — кожний із присутніх має з'їсти хоча б три ложки за упокій душі небіжчика. Перед початком обіду кутю зазвичай носять до церкви на панахиду або освячують вдома молитвами.