Життя одного села на Чернігівщині крізь об’єктив Наталі Семплікевич

Про фотографа, педагога та етнографа Наталю Семплікевич відомо небагато. Вона народилася 1888 року в родині генерал-лейтенанта юстиції Олександра Семплікевича, який до 1901-го обіймав посаду голови Віленського окружного суду. Родина мешкала у власному маєтку в селі Хоробичі на Чернігівщині.

Наталя Семплікевич захоплювалася фотографією. Її фото друкували в ілюстрованому додатку до петербурзької газети "Новое время" починаючи з 1909 року. У 1911-му її роботи були представлені на першій в Чернігові фотографічній виставці, яка була присвячена 50-річчю скасування кріпацтва. На цій виставці Семплікевич представила кілька робіт, зокрема відомо про дві з них: "Свідки кріпацтва. Покоївка та дворовий" та "Безмовний свідок кріпосного права". У Чернігівському історичному музеї ім. В.В. Тарновського зберігається унікальний фотоальбом, присвячений 50-річчю скасування кріпацтва. Він містить 63 світлини, зроблені Семплікевич у селі Хоробичі до 1911 року. 

Освіта, хор, вишивка

Семплікевич викладала у місцевому народному училищі, була попечителькою Мощенської школи Городнянського повіту. Керувала сільським хором, який періодично гастролював по губернії. У 1915–1917 роках на Чернігівщині діяв Братський хоровий рух, що був унікальним культурно-релігійним явищем. Він був пов'язаний із діяльністю єпархіальних православних братств, які прагнули відродити традицію народного церковного співу, об'єднати аматорські хори та підвищити музично-просвітницький рівень парафіян. Регентами хорів були талановиті освічені постаті, які не лише організували, а й систематизувати роботу хорових колективів. Серед цих регентів була і Семплікевич. Вочевидь саме з хористами та священником вона була сфотографована невідомим фотографом. 

Наталя Семплікевич була і серед організаторів кустарного осередку в селі Хоробичи. Вона переймалася збереженням народної творчості, яку поступово витісняла міська мода. Дослідниця змогла простежити зміни, які відбувалися у вишивці на "божниках" — рушниках, які вішали на ікони у хаті. Вона помітила, що у приданому дівчат, які одружувалися, вишивка на божниках мала вже нові візерунки, що суттєво відрізнялися від старовинних. Відтак почала розшукувати візерунки, які були поширеними в давні часи. Один із таких столітніх божників вона знайшла у хаті літньої жительки. Семплікевич залишила досить докладний опис цього рушника: "На світлому тлі лляної тканини звивався химерний візерунок: тут були півники та квіти з круглими пелюстками, у центрі орел, а по краях, на всю довжину рушника, йшла облямівка з листочків. У цьому візерунку впадали в очі деякі похибки проти симетрії: здавалося, ніби він був зроблений від руки". 

Після опитування місцевих дослідниця вона дізналася, що такий спосіб шиття називали "мальованка", тобто шиття по рисунку, який наносили на тканину. Також  їй розповіли, що у кожному селі були жінки-художниці, самоучки, які могли від руки малювати на полотні різні візерунки. Найчастіше це були геральдичні орли, інші птахи та квіти. Проте на зміну техніці "мальованка" прийшов хрестик. 

Семплікевич, взявши за основу старовинні візерунки (переважно з рушників –"божників"), створила власні авторські композиції, які згодом використовували місцеві вишивальниці. Старовинний орнамент із рушників переносили і на сорочки, і на фартухи, і на вишиті хустки. Вишивальниць за роботою бачимо і на світлинах Наталі Семплікевич.

Фотографія

Більш відомим доробоком Семплікевич стали її світлини, які відображають життя і побут селян села Хоробичі. Попри велику кількість фотографій, зроблених дослідницею, залишилося обмаль світлин із нею самою. Одна з них зроблена на початку XX століття в селі Кезі на Чернігівщині в садибі Хижнякових. На ній Наталя Семплікевич — крайня зліва, поруч із Ольгою та Варварою Хижняковими. В альбомі з Чернігівського історичного музею, можливо є ще одне фото Наталі Олександрівни, вже у похилому віці. На фотографії, зробленій також в селі Кезі, зображені Василь Хижняков (сидить у центрі), його доньки, онуки та сусіди; на ній видно жіночу постать зі спини біля фотоапарату. Ймовірно, це Наталя Семплікевич, яка фотографує групу селян. 

Усі відомі на сьогодні фотографії Наталі Семплікевич можна поділити на такі тематичні групи: діти, літні люди, робота, свято. 

Декотрих дітей та літніх людей вона фотографувала кілька разів. Зокрема ту ж саму дівчинку з книжкою можна побачити також і на світлині з меншими дітьми. 

Є світлини зовсім маленьких дітей: з вихователькою сільських ясел, на вулиці або за грою, дітей, які принесли обід на поле. А трохи старші дітки сфотографовані за різними заняттями: хлопчики-пастушки, школярі, колядники. 

Улюбленою темою Семплікевич була школа. На її світлинах видно школярів під час навчання, на обіді в школі, на екзамені. 

Досить великий блок фотографій присвячений літнім людям. Серед них є і портрети, і побутові сцени. Деякі фото підписані, завдяки чому відомо імена портретованих: дід Омелько, баба Маринка, Одарка, Фадей, Родион. 

Фотокамера Семплікевич зафіксувала і різні заняття селян: вишивка, ткацтво, плетіння личаків, робота в полі, сіяння льону, його обробка, вивіз снопів льону з поля, прання білизни. 

Свята та дозвілля представлені світлинами зимових свят (колядники, водіння "Кози"), весняно-літніх свят ("Русалки"), релігійних свят, сімейних свят та громадських зібрань. 

До Першої світової війни на фото Семплікевич переважали кадри як жителі відзначають Різдво, Зелені святя, Великдень, Яблучний спас. Також були фотографії, які зображували гадання на Різдво, візит до ворожки, наречених, танці на весіллі, родинні обіди тощо. 

Під час Першої світової війни тематика фото змінюється. Про це свідчать підписи під світлинами, які присвячені війні. 

Варто зазначити, що у 1923 році у селі Хоробричі працювала діалектологічна експедиція видатного мовознавця, авторки популярних підручників з української мови, творця української наукової термінології Олени Курило. Результатом цієї роботи стала наукова праця "Фонетичні та деякі морфологічні особливості говірки села Хоробричів"1924 рік. У вступі до свого видання Курило написала, що окрім тих, хто безпосередньо надавали їй матеріал "стали нам у великій пригоді особи, що допомогали нам у відшукуванні людей, об’єктів для досліду. Тим особам передусім місцевому аматорові етнографії Наталії Семплікевічевій складаю свою щиру подяку".

Про життя Наталі Семплікевич після 1923-го відомо лише, що вона виїхала до Москви і померла у 1955 році. Похована на кладовищі села Хоробичі.