Нараквиці. Браслети у традиційному українському вбранні

Нараквиці Гуцульщини і Покуття

Браслети-нарукавники стали популярними у Європі в XIX столітті. Вони відомі у Литві, Латвії, Естонії, Ісландії, Польщі, Румунії. І якщо для української культури цей аксесуар залишився у минулому, то в країнах Балтії та в Ісландії його носять і дотепер. Для себе я відкрила цей предмет одягу завдяки литовській майстрині Ірене ЖюскінеIrena Juškienė та її книзі про нараквиці, яка вийшла 2008 року. Святкові браслети у країнах Балтії оздоблювали бісером, а буденні були схожими на українські.

Раніше я не звертала увагу на ці аксесуари, хоча про них писав ще Федір Вовк у відомій праці "Український народ у його минулому і теперішньому", де він порівнював цей елемент з поручами священників. Федір Вовк зазначив, що на Гуцульщині нараквиці носили переважно чоловіки. Під час етнографічних експедицій краєм у 1904—1907 роках він придбав кілька таких аксесуарів для Російського етнографічного музеюдалі – РЕМ, де працював зберігачем.

У фондах РЕМ зберігають кілька зразків українських нараквиць кінця XIX століття. 1915 року в музеї провели "Тимчасову етнографічну виставку руського населення Галичини, Буковини і Угорщини". Серед експонатів були артефакти, які зібра Вовк, зокрема нараквиці з села Довгополетепер це Верховинський район Івано-Франківської області.

Цікавий варіант нараквиць з села Ясіня зберігається у Приватному музеї гуцульського одягу та старожитностей Юрія Саса.

Окрім Гуцульщини, аксесуари для рук були відомі на Покутті. У фондах Національного музею Гуцульщини і Покуття є кілька зразків нараквиць. В’язані та мереживні вироби з Покуття, Лемківщини та Гуцульщини дослідила Олена Козакевич. У своїх публікаціях авторка подає і зразки нараквиць та детально їх описує. 

Колекція Мармарощини

У Музеї мармароського селаMuzeul Satului Maramureşean у румунському місті Сигіт зберігають колекцію нарквиць Ніколає Піпаша. Він народився 1926 року в селі Миків. Закінчив школу нотаріусів, а у 1943—1944 роках був послушником у монастирі Біксад. З 1945-го працював нотаріусом у рідному селі, потім чиновником префектури Марамуреш. У 1951 році, одружившись з вчителькою Марією, став учителем, а потім директором місцевої школи. З розповіді його дружини відомо, що старі фотографії Ніколає Піпаш почав збирати, коли йому було 10 років, тобто у 1936 році.

Більшість світлин були зроблені у міжвоєнний час у фотоательє Еміля Кабата у Сигітімісто після Першої світової війни перейшло від Австро-Угорщини до Румунії. Вочевидь, туди навідувалися не лише місцеві, але й мешканці сусідніх сіл та містечок, зокрема й українці із Закарпаття, яке тоді входило до Чехословаччини. Їм треба було лише перейти через річку Тису мостом, що з’єднував Солотвино і Сигіт.

На багатьох світлинах з колекції Піпаша ми бачимо мешканців Мармарощинирегіон у Закарпатті у басейні Верхньої Тиси, які вбрані у красивий традиційний одяг, а на зап’ястях мають нараквиці. Олена Козакевич пише, що нараквиці інколи оздоблювали по нижньому краю невеликими кольоровими кутасамикитиці, які називали "баранчиками". Нижній край прикрашали так званими "витягнутими петлями", які нагадували бахрому. І кутасики, і щільна бахрома здаля нагадували хутряну оторочку. Саме такі нараквиці бачимо майже на всіх світлинах з Музею мармароського села. Але на деяких фото видно, що і бахрому, і кутасики могли пришивати з обох боків виробу.

Переважна більшість нараквиць на фотографіях з колекції Піпаша має складне плетіння з рослинним орнаментом. Вочевидь, були варіанти додаткового оздоблення вишивкою поверх плетіння і, можливо, виконані в техніці ткацтва. Такі пишно декоровані нараквиці були святковими. Буденні декорували кольоровими смужками.

Святкові нараквиці мали зав’язки на внутрішній стороні зап’ястя. Буденні були без складних малюнків, їх в’язали вкругову або зшивали, так вони не потребували застібки, бо були достатньо пружними.

На фотографіях з Музею мармароського села бачимо, що цей аксесуар носили переважно чоловіки. Але на одній світлині зображено і жінку з нараквицями.

У пошуках матеріалу про нараквиці мою увагу привернула картина Казімежа Сіхульського "Гуцулка" 1906 року. На ній польський художник, народжений у Львові, зобразив гуцульську дівчину, можливо, весільну дружку. На ній нараквиці, схожі на ті, що ми бачимо на фото з Музею мармароського села, — вони теж мають викінчення у вигляді кольорових кутасиків.