"Маленька" культура, що далі? Галина Пагутяк

13:54, 7 липня 2022

музей старожитностей Чернігів

Поки суспільство самоукраїнізується, влада тягне нас знову в братську могилу рускомір’я, наче мало їй п’ятої колони, що вже тридцять років вставляє палиці у колеса національного відродження, не пускаючи, фальшуючи, принижуючи питоме українське. Сотні зламаних доль, загублених талантів, вщент зрусифіковані школи на Сході, Півночі та Півдні, а, отже, втрачене молоде покоління.

Вчорашня потужна злива прибила паростки в нашому будинковому квітничку, і невідомо, чи квіточки піднімуть свої голівки – ось метафора цього буремного літа. Можна відмахнутись як від набридливої мухи від новітніх чорносотенців, які всупереч загальній тенденції протиставили "маленьку" українську культуру "великій" російській, готуючи ґрунт для продовження імперської експансії на ще не окуповані терени України. Щоб врятувати власні шкури. Що не вдалося силою – можна домогтися хитрістю. Але хитрість на залитій кров’ю землі вже не працює, це очевидно. Російське вбиває – більше нічого нам не потрібно знати, аби відмежуватись від нього навіки.

galyna-pagutiak.jpg

Галина Пагутяк

письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури

На жаль, усі фінансові важелі культури  досі не в україноцентричної еліти, і потрохи виповзають на світло діячі, що колаборували з антиукраїнськими владами і прямо з Москвою, промацуючи ґрунт своїми жадібними щупальцями, а відтак книги не виходять, бо більшість друкарень знаходяться в Харкові, який щоденно обстрілюють, кінотеатри не працюють, музеї завмерли, з окупованих територій вивозять артефакти на Росію, бо совкові директори не подбали про евакуацію, пам’ятки архітектури продовжують руйнувати місцеві князьки. Та і цього мало. Ні, ще треба вказати тисячолітній українській культурі її місце біля порогу, і посадити за столом толстоєвських, булгакових і теперішніх перебіжчиків з Московщини, які вже мають готовий план деукраїнізації – спершу притягти сюди російську діаспору, а тоді зробити діаспорою нас. Так ніби ми не були досі діаспорою.

На західних теренах трохи інша ситуація – намагання нівелювати етнографічні особливості регіону, маргіналізувати локальну історію, перетворивши її на екзотичний продукт для туристів, агресивний наступ на діалекти мовних пуристів-малоросів. Але тепер нам не туристів годувати та розважати, а тисячі переселенців – хлібом, вирощеним на вузьких нивках у густонаселеному краї. І решту українців, чиї поля спалює і мінує ворог, і яким загрожує восени голод. Не до розваг буде. І в тій страшній реальності неврожаю та економічної руїни нас підстерігають інші виклики – асиміляція і втрата самобутності та розмаїття культурного спадку. Про це взагалі ніхто зараз не думає. А потрібно. Бо це також різновид деукраїнізації.

Кілька років тому я була шокована, не почувши за три дні в Чернігові на вулиці жодного українського слова. Мій виступ на радіо так і не потрапив у етер, а місцеві українці прямо називали себе діаспорою й безпомічно стогнали. Тепер бібліотека, де я виступала, зруйнована дощенту, як і найкрасивіший у місті готель "Україна", де я мешкала. Українське культурне життя  в Чернігові до війни налагоджувала переселенка з Донеччини, яка добре розуміла всі загрози русифікації. Якщо вона знову спробує це зробити, їй скажуть: нема грошей. Бо війна. Але запровадження української мови у сфері обслуговування дозволило мені минулого року вимагати в супермаркеті Кам’янського (Дніпропетровщина) дотримання мовного закону і мене відразу послухали. Тепер проти таких як я висувають "потужні" аргументи – а) не на часі, б) рускоязичні теж воюють.

За що ми тоді воюємо? І як ми переможемо, коли у нас нема важкої зброї проти московської культурної експансії – принципової позиції і достатніх коштів на українізацію, наріжний камінь незалежної української держави? Якщо буде перемога, то Піррова – нас знову чекатимуть десятиліття приниження і обструкції як з боку переможених, так і лівацьких інтелектуалів з усього світу. І тонучи в порожніх очах чиновника чи бізнесмена україноцентричний культуртрегер знову промимрить: "Так, я розумію, культура зараз не на часі, але подайте, ради Бога, на пропитаніє…".

Я не пропоную читати зараз роман Ганса Фаллади "Маленька людина, що далі?" про прихід нацистів до влади у Німеччині, це про пасивність, безпомічність та поступове сповзання в прірву. Ми це відчули на власній шкурі так само. Почитайте "Хмари" Нечуя-Левицького, чи "Люборацьких" Антона Свидницького, щоб позбутися ілюзій щодо хороших русскіх, яких треба знищувати вогнем і мечем, доки вони не почали нас навчати, як нам жити на своїй землі. Немає ні маленьких людей, ні маленьких культур – от що треба затямити раз і назавжди. Замість культурного волонтерства у нашій державі повинні з’явитись нарешті культурна політика і національна ідеологія. І про це мовиться уже тридцять років. З усіх грабель, на які наступають державотворці, ці найбільші та найболючіші.

Схожі матеріали

kav.jpg

Новгород-Сіверський — заповідник руської тиші

600+.jpg

Як говорити про трагедію Голодомору, щоб бути почутими : кейс онлайн-ресторану пам’яті “Непораховані з 1932-го”

600мода.jpg

Поштівки в іншу епоху

600.jpg

Безпредметне мистецтво Пархомівки

600.jpg

Нове життя давніх артефактів

600.jpg

Езопівська мова індустріальної епохи

600-.jpg

10 фактів про українських відьом

600.jpg

10 найпоширеніших міфів про Роксолану

cover-3.jpg

Сповнім наш національний обов’язок! Думки під зелені свята