Бандерштадт. Галина Пагутяк

Оте “не хочу” і є основним аргументом гостей Львова, громадян України: принципово не вимовляти навіть кілька українських слів для спілкування в публічному просторі. Сказати “будь ласка” і “дякую”. Хто тільки про це не говорить і не пише зараз. І наштовхується на одні й ті ж аргументи про російськомовних бійців на боці України і “не примушуйте”. На теренах заходу України лінгвістична війна в особливо гарячій фазі. З пропагандою, контрпропагандою, фейками, тактичними відступами, контрнаступом. І не видно їй кінця. Бо ніхто не хоче капітулювати. Мабуть, є дуже просте пояснення, чому після усіх пережитих жахіть російськомовні вперто відмовляються від застосування державної мови в громадських місцях, яке потрібне для перемоги. За що ми воюємо вже вісім років? За українську мову воюємо насамперед. Бо без неї зникнуть держава і нація.

Але для багатьох українських громадян – приниження – перейти на мову своєї держави. Століттями їм вбивали цвяшок у голови, що українська мова – це мова некультурних людей, селюків. Вони не знають, що у галицьких селах продовжують мешкати нащадки української шляхти, яка може не знати свого родоводу до сьомого коліна, але інстинктивно підтримує харизму свого статусу. 

“Шляхтичами не народжуються, шляхтичами стають”, – писав у XVI столітті Миколай Рей із Журавно у підручнику з етики “Життя чоловіка поштивого”. Шляхтичі бережуть свій рід від поганої крові, виховують дітей поштивими до старших і батьків, і через образу гонору можуть до кінця життя не розмовляти з сусідами. Чимало цих людей перебралось до міст після Другої світової війни замість вивезених поляків і знищених євреїв і забрали цю ментальність з собою.

Я полегшено зітхаю, коли настає неділя чи релігійне свято і перестають вищати газонокосарки, гупати молоти, гриміти перфоратори, навіть не чути звуків пральок та порохотягів. І ніколи не дозволила б порушити собі цей режим тиші. Не тому, що боюся критики сусідів, з якими я не надто контактую, як і більшість із нас. Просто я так вихована і підкоряюсь правилам. І не хочу завдавати людям дискомфорту чи навіть болю від того, що їхні цінності зневажають у їхньому ж домі, хай це звичайна багатоквартирна панелька. Ба більше, якщо я навіть потраплю в інший простір, за межами Галичини, то намагатимусь дотримуватись тих правил співжиття, до яких звикла. Особливо, правила святої неділі. Це дуже добре правило, ознака цивілізації.

Багато львів’ян і мешканців області прийняли до себе переселенців зі Сходу і Півдня, бо були переконані в тому, що залишаться господарями в своєму домі, а не прислугою,  і тим більше винуватцями того, що Путін зараз “денацифікує” російськомовні Південь і Схід бомбами, ракетами, масовими розстрілами, мародерством і зґвалтуваннями. Що гості не перетнуть червоної лінії. Не всім вдалося утримати цей статус. 

Якщо галичани ще мирились  якийсь час з лінгвістичною проблемою, давши гостям змогу віддихатись, звикнути, то вже точно не терпітимуть хамства і нападів на українську ідентичність навіть з боку близьких родичів, яких прийняли до себе. Компромісів тут не буде. Гадаю, колись напишуть не одну монографію про цей унікальний час, коли до Львова прибули мільйони шукачів притулку, сподіваючись, що це місто і край захистять їх від російського агресора.

Бо Львів є Бандерштадтом, тобто містом, яке не бажає бути окупованим ні ментально, ні фізично русскім міром, і декларує це публічно та відкрито. А часом це просто Львів, який заробляє на туристах і декларує себе як сурогат західноєвропейського міста, називаючись то П’ємонтом, то маленьким Віднем. Та й тоді, коли це просто сурогат, гонор львів’ян легко образити, навіть, коли йдеться про дуже щедрі чайові. І тут є червона лінія. Лакеї так само здатні ненавидіти того, хто їх принижує і плювати крадькома йому в зупу.

Зараз це дійсно Бандерштадт, якби воно не жахало ліберальних і толерантних інтелектуалів з постколоніальним синдромом, в якому домінує комплекс меншовартості. І буде таким, доки не закінчиться війна. 

У нас в селі, де мешкало колись повно шляхти, і деякі роди живуть уже по 500 років, жінка, будучи на заробітках, привезла собі чоловіка. Ніхто їх не чіпав, аж доки не почалась війна і той хлопака не став розповідати сільським чоловікам, що не все так однозначно і що Путін хороший. Його не здали в СБУ, бо наступного дня він утік і вже не повернеться до жінки і двох дітей. Хіба що, не дай Боже, в ролі окупанта. Але ніхто навіть не може уявити, що Бандерштадт можна взяти. Львів – так, але Бандерштадт – ніколи.