І знову про “хороших” росіян. Павло Артимишин

Року 1985 музичний світ поповнився дебютним альбомом The Dream of the Blue Turtles (“Сон синіх черепах”) відомого в майбутньому британського виконавця Стінга. З-поміж переважно ліричних пісень (завдяки яким, зрештою, співак і здобув славу) була одна, випущена раніше того ж року у форматі сингла з назвою “Росіяни”. Як видно вже з назви композиції – політична. 

У пісні співак висловлює застереження щодо можливої ядерної війни, заперечує тезу про існування явища “переможної війни”, у тексті  Рейган є такою самою загрозою для людства, як свого часу Хрущов, і сподівається, що the Russians love their children too (“Росіяни також люблять своїх дітей”), що зможе запобігти взаємному винищенню людства, адже “в нас одна природа, незалежно від ідеології”. І, зрештою, вочевидь, щоб продемонструвати, що поняття російської культури – не порожній звук, у переходах між куплетами Стінг використав мелодію “Романсу” із сюїти “Поручник Кіже” російського композитора Сергія Прокоф’єва.

Схоже, пісня стала певним апофеозом тодішніх думок пересічних жителів Європи (власне Європи, а не США). Тоді, на тлі початку Перебудови, у СРСР європейців охопило сподівання, що “російського ведмедя” таки вдасться умиротворити. Водночас з європейської точки зору це видавалось хорошим шансом, щоб вгамувати апетити не лише радянської імперії, але й США. 

І, як продемонстрували події наступних 35 років, ілюзії виявилися тривалими. У 1990-х роках на Заході, навіть у Сполучених Штатах, повірили, що Росія – правонаступниця СРСР, наповнена “снікерсами”, “МакДональдсами”, американськими бойовиками у відеосалонах та на телебаченні, і, зрештою, за допомогою приватного (хоч часто і "дикого") капіталу врешті стане демократичною. І з нею можна буде спілкуватися на позиціях сили права. А не права сили, як це було впродовж всієї холодної війни.

Насправді ж виявилося, що Росія просто чекала на підсилення. Насамперед економіки. І “сильну руку” на чолі держави. Два чинники «зійшлися» на зламі ХХ–ХХІ століть. Тоді підвищили ціни на енергоносії. І до влади у РФ прийшли силовики з ФСБ на чолі з Путіним. У результаті до середини 2000-х років було розбудовано централізований владний апарат на чолі з президентом, обмежено суверенітет республік всередині Росії, який у 1990-х роках максимально розширив Єльцин, у руках держави були зосереджені газові та нафтові ресурси, “рівновіддалені” від впливу на Кремль російські олігархи, а також абсолютна більшість медіа. Чи не найсприятливіша ситуація для формування диктатури? 

А тим часом на Заході далі вірили в цивілізовану Росію. І нормальних росіян. Навіть після російського вторгнення до Грузії 2008 року. Навіть після анексії Криму та окупації частини Донбасу навесні 2014-го. Навіть після вбитих хімічною зброєю дітей у Сирії. Та й навіть після повномасштабного вторгнення Росії до України в лютому 2022 року німецький канцлер Шольц спочатку заявляв, що у війні винен насамперед сам Путін, а не росіяни.

А чи в Україні не було таких ілюзій? У 1990–2000-х роках і в Росії, і в Україні полюбляли дивитися одні і ті самі (і вочевидь йдеться не про західні) фільми, серіали, слухати ту саму музику. Ми більше знаємо про російських зірок естради, акторів та політиків, аніж про таких самих із будь-яких інших сусідніх країн. 

“Є ж і нормальні росіяни, навіщо сваритися через політичні аспекти”... Зізнайтесь, чи хоча б раз  чули такі сліва від знайомих?

І коли 2014 року РФ напала на Україну, то й надалі багато хто був переконаний, що це все “зясунки політиків” та “заробляння на крові”, і з українського боку також. Врешті, навіть визнаючи відповідальність саме російської сторони, існувала ілюзія, що все ж насамперед у цьому винен теперішній очільник Кремля. І ситуація в російсько-українських відносинах покращиться одразу ж наступного дня після заміни влади у РФ. І бажано, після приходу до влади російських лібералів. Бо вони хороші.

На жаль, така ілюзія  почасти зберігається і сьогодні. Навіть після того, як Юлія Латиніна, письменниця, яка називає себе (і часто так її чомусь позиціонують українські журналісти, які запрошують у свої ефіри під таким реноме) опозиціонеркою до чинної влади у РФ, ствердила, що сьогодні в Україні спостерігаємо відродження Київської Руси. І саме в Києві незабаром зосередиться “російськомовний світ демократичного, ринкового та західного”. Тобто такий собі лайтовий, трішки присмачений лібералізмом, “русский мір” у Києві.

Немає нічого нового під сонцем. А хто знає історію, чи принаймні цікавиться нею і цією ситуацією, точно не здивується.

Після жовтневого перевороту до України прибували ешелони “білогвардійців”: і переконаних імперіалістів, і прибічників ідей Лютневої революції.

Процес активізувався після квітня 1918 року – із постанням Української Держави. Її очільник Павло Скоропадський з цілком добрими намірами намагався запрошувати до Києва російських діячів та вчених (багато з них, зрештою, були українського походження, як-от перший голова Української академії наук Володимир Вернадський), які допомагали би в місцевих державотворних, економічних, культурних процесах.

Для цього українські дипломати за посередництвом Німеччини навіть домовилися з більшовиками про курсування з Москви та Петрограда до Києва “державних поїздів”, якими вивозили цих людей, часто рятуючи їх від репресій.

Згодом у Києві утворилася російська діаспора втікачів від “Cовдепії”, як Скоропадський називав більшовицьку Росію.

Втім уже згодом поведінку новоприбулих у Києві гетьман сам критикував і навіть спробував з цього виокремити своєрідну схему, яку зберіг і у своїх спогадах.

“Після приїзду людина мовчить, спить і їсть – це перша стадія. Друга – хвалить, каже, що Україна – диво, і мова – милозвучна, і клімат – гарний, і Київ – гарний, і уряд – нормальний, одним словом, рай!”, – згадував про тенденцію поведінки росіян у Києві.

Але за кілька тижнів, за словами Скоропадського, розпочиналася вже третя стадія – критики: “Через деякий час росіянин бачить когось із тих, хто приїхав раніше. Після цього починається третя фаза. Він ще веселий і люб’язний, але їхав із візником, і вони погані. І бруківка подекуди неякісна”.

“Дозвольте, – кажеш йому. – Ви згадаєте, що у Совдепії було… Дякуйте Богу, що живі”, – згадував гетьман.

Після цього, за його словами, через дуже короткий час наставала й четверта стадія.

“Він уже добре одягнений, ситий, рум’яний. “Чи знаєте Ви, що скажу – Ваша Україна – маячня... Треба створювати єдину неподілену Росію, і українців жодних немає, все це вигадка німців””, – зазначав Павло Скоропадський.

Не впевнений, що ситуація радикально змінилася за 100 років.

Бо “ліберальна імперія” авторства Чубайса теж не чужа для російської суспільно-політичної думки. Особливо тепер.