"До побачення у Вільній Україні!". Галина Пагутяк
19:45, 15 липня 2022
Затоптана чобітьми окупантів різних мастей, ідея незалежної вільної України існувала не лише в головах ідеалістів, приречених на тюрми, страти і життя в злиднях. Я читала в спогадах мандрівника Аравійською пустелею, як одного разу він, набираючи воду з колодязя, пролив кілька крапель живої води на пісок. За мить – з піску визирнув паросток, за мить – він почав рости, пустив листочок, і ще за мить розкрила пелюстки квітка. Така сила життя була у маленькій насінині, що чекала десятки років на тих кілька крапель води. Щось подібне відбувалося щоразу у нас, як тільки з'являлася найменша тріщина в мертвому бетоні імперій.
У 1906 році катеринославець Микола Стасюк (1885-1943), економіст і публіцист, уже засуджений до заслання у Тобольську губернію, пише Борису Грінченку радісного листа: "Настрій у мене чудовий, українство у нас у Катеринославщині усюди прокидається, селяне дуже інтересуються українськими часописами і книжками. Треба якмога більше книжок, бодай перекладів". І завершує свого листа словами: "До побачення у Вільній Україні!".
Ці слова у часи брежнєвського застою 1970-х коштували примусового лікування в психлікарні чи ув’язнення, зрештою, ще кілька місяців тому за українську мову в Маріуполі чи Херсоні тебе могли обізвати чи навіть побити, і їм це миналося безкарно.
Українське матеріально підтримували лише окремі дрібні та середні підприємці, бо місцева влада ніколи не мала на це грошей, навіть у великих індустріальних центрах, кураторами яких традиційно були червоні директори з Москви. А середовище українських інтелектуалів відхрещувалося як чорт від ладану від "Просвіти", класичної української літератури, обзиваючи все це "хуторянством".
Тепер в окупованих Маріуполі та Херсоні за українську мову тебе гарантовано пристрелять. Там немає навіть найменшої ніші для українського. Нарешті наш одвічний ворог зрозумів, що тільки повне знищення українців та їхньої культури напалмом, перетворення України на мертву зону зробить неможливим появу тієї квітки в пустелі. Не буде кому вділити навіть пару крапель води. Українство досі й так ледве животіло на Сході та Півдні
Перший Генеральний секретаріат Центральної ради, Київ 1917 рік. Микола Стасюк стоїть посередині
wikipedia.orgЗгодом Микола Стасюк став міністром в уряді УНР, відсидів при совітах 10 років. Його дружину, матір трьох дітей, розстріляли у 1937-му. Цей незламний чоловік під час німецької окупації перетворює Маріуполь на центр національного відродження і підпільної боротьби з фашистами. Листівки, які поширювались у місті, закінчувались словами: "Вступайте в наші загони для боротьби з німцями! Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну!". Микола Стасюк був редактором"Маріупольської газети", у місті працював драматичний театр ім. Тараса Шевченка, активно діяла "Просвіта". І ніхто не казав, що це "не на часі".
Микола Стасюк опублікував у своїй газеті мемуари "На межі божевілля", 15 фрагментів. Обвинувальний акт сталінізму, який ламав психіку людини – найгірший акт покарання. Його досі не видано у вільній Україні. Діяльність ОУН на Сході була жорстоко придушена спершу одними окупантами, а потім іншими. Від чиїх рук загинув Микола Стасюк дорогою до Маріуполя влітку 1943 року – невідомо. Місто, що було деякий час форпостом боротьби за українську державність, у післявоєнний період було нещадно зросійщене.
Тепер уже нема кого зросійщувати – місто вмирає разом з його мешканцями в страшних муках… І якщо мені почнуть знову закидати, що вбивають російськомовне населення, то я можу відповісти – чи було б стільки на Сході і Півдні зараз зрадників і колаборантів, якби тридцять років у нас будувалась національна держава, а не бананова республіка? І чи наважилась би московська орда вторгнутись на наші землі 2014 року?
Отож, як не гірко, але й тепер можна написати: "До побачення у Вільній Україні!".
