Роблячи більше, ніж можливо

15:29, 6 березня 2022

metro.jpg

"До війни я була письменницею. Я написала роман про Другу світову війну, про Голокост, про сталінський терор 1930-х років і про війну, яку Росія почала проти України в 2014 році. На дев’ятий день повномасштабної війни Росії проти України я почуваюсь відокремленою від здатності складати докупи слова і видобувати рефлексію. Досвід, у який зараз виявилися насильно занурені українці, особливо ті з них, на чиї голови і будинки летять ракети і бомби, – це досвід невблаганності смерті. Ми зараз в ядрі смерті, в її основі. І тому ми знаємо зараз найкраще, що таке життя".

Софія мешкає у Києві. Вони з донькою виїхали з міста після кількох днів під обстрілами. Це перший текст, який вона написала з початку цієї війни. Написаний для London Review of Books.

Sofia Andruhovych.jpg

Софія Андрухович

письменниця

Зібгавшись у незручній позі на сидінні вантажного мікроавтобуса, який вивозив нас із Києва, моя донька сказала: “Бомбосховища навчили мене скручуватись і спати”.

Першого дня ми з нею і собакою Златою ховалися на станції метро Мінська. Весь простір перону щільно займали люди. Ми знайшли шпаринку поруч із великою родиною з дітьми і хворим дідусем, якому ставало все гірше. Їхня киця від страху обпісялась і її запах став всюдисюдним. 

Деякі люди виявились підготовлені краще: взяли з собою розкладні стільці і ковдри, термоси з теплим чаєм. Ми прийшли без нічого, хоча я й почала складати валізу, щойно прокинулась від перших вибухів. Мені ніяк не вдавалось вирішити цю головоломку: що саме ти з собою візьмеш, якщо більше, можливо, ніколи не повернешся до свого дому, якщо, можливо, от-от загинеш? Поки ми залишались у Києві, я кілька разів (під вибухи, гуркіт танків біля нашого дому і стрілянину) намагалась складати речі, але врешті ми покинули дім фактично з порожніми руками.

До війни я була письменницею. Я написала роман про Другу світову війну, про Голокост, про сталінський терор 1930-х років і про війну, яку Росія почала проти України в 2014 році. Сьогодні, на дев’ятий день повномасштабної війни Росії проти України, я почуваюсь відокремленою від здатності складати докупи слова і видобувати рефлексію. Досвід, у який зараз виявилися насильно занурені українці, особливо ті з них, на чиї голови і будинки летять ракети і бомби, – це досвід невблаганності смерті. Ми зараз в ядрі смерті, в її основі. І тому ми знаємо зараз найкраще, що таке життя.

Час ущільнився понад усіляку міру. Складно повірити, що трохи більше тижня тому ми жили звичайним життям. Доводиться докладати зусиль, щоб пригадати, яким це життя було і що воно було взагалі. Але не можна дозволяти собі забути, бо інакше не виживеш. А ми повинні вижити.

Ми виживемо не всі. Прямо зараз, коли я спітнілими пальцями складаю докупи ці слова, тіла живих людей розриває уламками заліза, скла і бетону. Чужинці, які вдерлися в наше життя, ціляться в школи, дитячі садки, лікарні, в швидкі допомоги, в наші оселі, де ще десять днів тому нам було затишно і спокійно, де ми жили свої звичайні життя.

Рефлексія згодом прийде до тих, кому вдасться вижити. Поки що, в серцевині смерті, наші слова екзальтовані, надмірні, шок, гнів і ненависть найвідповідніше відтворює обсценна лексика. Як ніколи досі ми постійно і часто говоримо про любов одне одному – так, ніби від цього залежить життя.

Слова зараз несуть на собі критичне навантаження. Вони потрібні для того, аби щодня, знову і знову, запитувати одне одного “як ти?”. Слова потрібні мені зараз для того, щоб кожного ранку, холонучи всередині, запитувати мого друга Андрія, чи він живий. До війни Андрій працював у видавництві. Ми бігали разом із ним на Оболонській набережній і розмовляли про книжки й подорожі. Тепер Андрій у війську, захищає Київ. Я послуговуюсь словами, щоб описувати Андрієві його майбутнє після того, як закінчиться війна.

Слова потрібні, щоб розмовляти з моєю бабусею Зоєю. Їй 93 роки, вона у Чернігові. Чернігів під безперервним ударом уже багато діб. Я впізнала на фото в новинах зруйнований будинок – він стояв поруч із домом моєї бабусі. У бабусі закінчуються ліки. Під звуки вибухів вона розповідає мені по телефону про дитинство в часи Другої світової війни. Про те, як сидячи біля вікна в шкільному класі, зустрілась поглядом з пілотом німецького винищувача. Коли я була письменницею, я писала про ігри травмованої психіки, про фальшиві спогади.

Слова потрібні, щоб довідатись, чи моя подруга Оксана, офтальмолог, повернулась додому з лікарні. Оксану ніяк неможливо переконати не їздити щодня до її пацієнтів, якою б не була ситуація. Слова потрібні, щоб довідатись від Оксани, що її чоловік вийшов на зв’язок. Він застряг у Бучі зі своїми старими батьками, які не зовсім розуміють, що відбувається. Буча була одним із найкомфортніших містечок поруч із Києвом. Зараз це – рвана рана, кривава вирва. Бої там не припиняються.

Просто зараз, коли я пишу, до мене прорвався телефоном Володя. З ним і його сім’єю не було зв’язку понад три доби. Володя – письменник із Донецька. Він виїхав із рідного міста, рятуючись від війни в 2014 році. Весь цей час Володя з дружиною і тещею жили в нашому будиночку неподалік від Києва. Зв’язок був жахливий, я майже не змогла розібрати Володиних слів. Він сказав, що всюди навколо стріляють, вибратися неможливо, але вони живі. Сьогодні вранці окупанти розстріляли машину з дітьми, яка виїздила з тієї місцевості. Я дзвоню, щоб ви за нас не переживали, сказав Володя.

Коли я була письменницею, я досліджувала травму, почуття провини і тоталітаризм, який нищив людські життя в ХХ столітті. Зараз кожен українець потерпає від почуття провини, що робить занадто мало – роблячи більше, ніж можливо. Травма розпанахала кожного з нас усередині, але тісно сплавившись із відчуттям спільності і турботою про інших, вивільнила енергію, не доступну в нормальному стані.

Я не знаю, чи знову буду письменницею після війни. Слова змінили свою природу. Зараз вони потрібні мені для того, щоб писати Володі про ті романи, які він створить, коли все закінчиться. Чекаю, коли у нього з’явиться зв’язок і він прочитає мої повідомлення.

 

Схожі матеріали

новина 1.jpg

Локальна історія переходить у режим воєнного стану

Jurij Prohasko 600.jpg

“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько

Halyna_Pahytiak.jpg

Київ об’єднав Україну

yuliya-mykytenko-z-potretom-batka-mykoly.jpg

Активісти збирають кошти на фільм про ветерана Миколу Микитенка, який вчинив самоспалення

photo.jpg

Дорога зі Щастя

ук.jpg

Москва дістає старі ідеологеми: що таке "Малоросія" та "Новоросія"?

600.jpg

Запрацював сайт про війну в Україні 30 мовами світу

Vinnychenko.jpg

Загибель атлантів

600.jpg

Тімоті Снайдер: “Україна допомагає нам зрозуміти себе”