"Маленька" культура, що далі? Галина Пагутяк

На жаль, усі фінансові важелі культури  досі не в україноцентричної еліти, і потрохи виповзають на світло діячі, що колаборували з антиукраїнськими владами і прямо з Москвою, промацуючи ґрунт своїми жадібними щупальцями, а відтак книги не виходять, бо більшість друкарень знаходяться в Харкові, який щоденно обстрілюють, кінотеатри не працюють, музеї завмерли, з окупованих територій вивозять артефакти на Росію, бо совкові директори не подбали про евакуацію, пам’ятки архітектури продовжують руйнувати місцеві князьки. Та і цього мало. Ні, ще треба вказати тисячолітній українській культурі її місце біля порогу, і посадити за столом толстоєвських, булгакових і теперішніх перебіжчиків з Московщини, які вже мають готовий план деукраїнізації – спершу притягти сюди російську діаспору, а тоді зробити діаспорою нас. Так ніби ми не були досі діаспорою.

На західних теренах трохи інша ситуація – намагання нівелювати етнографічні особливості регіону, маргіналізувати локальну історію, перетворивши її на екзотичний продукт для туристів, агресивний наступ на діалекти мовних пуристів-малоросів. Але тепер нам не туристів годувати та розважати, а тисячі переселенців – хлібом, вирощеним на вузьких нивках у густонаселеному краї. І решту українців, чиї поля спалює і мінує ворог, і яким загрожує восени голод. Не до розваг буде. І в тій страшній реальності неврожаю та економічної руїни нас підстерігають інші виклики – асиміляція і втрата самобутності та розмаїття культурного спадку. Про це взагалі ніхто зараз не думає. А потрібно. Бо це також різновид деукраїнізації.

Кілька років тому я була шокована, не почувши за три дні в Чернігові на вулиці жодного українського слова. Мій виступ на радіо так і не потрапив у етер, а місцеві українці прямо називали себе діаспорою й безпомічно стогнали. Тепер бібліотека, де я виступала, зруйнована дощенту, як і найкрасивіший у місті готель "Україна", де я мешкала. Українське культурне життя  в Чернігові до війни налагоджувала переселенка з Донеччини, яка добре розуміла всі загрози русифікації. Якщо вона знову спробує це зробити, їй скажуть: нема грошей. Бо війна. Але запровадження української мови у сфері обслуговування дозволило мені минулого року вимагати в супермаркеті Кам’янського (Дніпропетровщина) дотримання мовного закону і мене відразу послухали. Тепер проти таких як я висувають "потужні" аргументи – а) не на часі, б) рускоязичні теж воюють.

За що ми тоді воюємо? І як ми переможемо, коли у нас нема важкої зброї проти московської культурної експансії – принципової позиції і достатніх коштів на українізацію, наріжний камінь незалежної української держави? Якщо буде перемога, то Піррова – нас знову чекатимуть десятиліття приниження і обструкції як з боку переможених, так і лівацьких інтелектуалів з усього світу. І тонучи в порожніх очах чиновника чи бізнесмена україноцентричний культуртрегер знову промимрить: "Так, я розумію, культура зараз не на часі, але подайте, ради Бога, на пропитаніє…".

Я не пропоную читати зараз роман Ганса Фаллади "Маленька людина, що далі?" про прихід нацистів до влади у Німеччині, це про пасивність, безпомічність та поступове сповзання в прірву. Ми це відчули на власній шкурі так само. Почитайте "Хмари" Нечуя-Левицького, чи "Люборацьких" Антона Свидницького, щоб позбутися ілюзій щодо хороших русскіх, яких треба знищувати вогнем і мечем, доки вони не почали нас навчати, як нам жити на своїй землі. Немає ні маленьких людей, ні маленьких культур – от що треба затямити раз і назавжди. Замість культурного волонтерства у нашій державі повинні з’явитись нарешті культурна політика і національна ідеологія. І про це мовиться уже тридцять років. З усіх грабель, на які наступають державотворці, ці найбільші та найболючіші.