Ембріон Росії: поява Залісся

Географія Залісся

Відмінності між сутностями, які сьогодні називаються Україною та Росією, з’явилися ще на світанку історії Руси. І в основі цих відмінностей, звісно, лежить географія, а насамперед — шляхи сполучення.

Територія України безпосередньо прилягає до слов’янської прабатьківщини (про її межі досі точаться дискусії, але в тому, що її ядром було Полісся, я не сумніваюсь). Це означає, що велике розселення слов’ян на території України та Білорусі (а Смоленськ — це Білорусь!), тобто на "центральну" Русь, відбувалося природно. Це не означає, що тут до наших предків ніхто не жив, і що це розселення відбувалося винятково мирно та дружньо з місцевими. Але це означає, що ініціатива в цьому процесі належала широким верствам, і що доволі швидко слов’яни стали на цих теренах більшістю. Правда, у Причорноморських степах картина виглядала інакше, але тут не будемо заглиблюватися в цю проблему.

Хоча ця "первинна" Русь ніколи не була етнічно чи політично єдиною (і не називалася тоді Руссю), її складові — вождівства — перебували в тісних зв’язках між собою. Завдяки розгалуженій мережі річок, особливо Дніпра, можна було відносно швидко переміщатися між басейнами Балтійського та Чорного морів (шлях "із варягів у греки").

Але не менш густа річкова система навколо Волги, як на гріх, була ізольована від Дніпровської. Так! Руси опанували волзький шлях у Каспій раніше, ніж вийшли в Чорне море, але "перемикатися" між великими річками було вкрай важко. На півночі новгородці, щоб потрапити на Поволжя, мали спочатку перебратися з басейну Ладозького озера до басейну Онезького. Або ж на Смоленщині тягнути човни з Дніпра до Волги через Валдайську височину. Врешті на півдні прямий шлях пролягав через майже непрохідний Брянський ліс. Володимир Мономах, одного разу проїхавши з Києва до Ростова навпростець, вважав це діянням, гідним похваляння в "Повчанні дітям", і це у ХІІ столітті! Неможливість вільно користуватися тим шляхом зазначена в билинах про Іллю Муромця. Лише за Юрія Долгорукого там проклали відносно нормальну дорогу.

Тому не дивно, що в "центральній" Русі, наприклад, Києві чи Смоленську, цю територію називали Заліссям або Заліською землею — буквально вказуючи на її розташування. І хоча у джерелах цей термін згадують нечасто, дуже примітно, що його у XIV—XV століттях використовували й на самому Заліссі (наприклад, у "Задонщині"повість що є пам'яткою давньоруської чи давньоросійської літератури кінця XIV — початку XV століть про розгром татарського війська Дмитром Донським у 1380 році.) — отже, зважали на нього, як на давно поширений, і не вважали за образливий.

Отже, майбутня Росія з майбутньою Україною навіть з географічного погляду ніколи не становили єдиного простору.

Етнографія Залісся

Така ізольованість, очевидно, позначилася і на колонізації Залісся. У цьому процесі ми чітко бачимо два періоди: ранній "північний" та пізній "південний". Щонайменше у другому йшлося про переселення не стихійно-народне, а централізоване. Та й на початках більшість міст збудували руські князі, а не їх захопили в місцевих жителів.

На початку Волго-Окське міжріччя — ядро майбутньої Росії — населяли фіно-угорські племена меря, мурома та мещера. Перше з них уже 859 року платило данину варягам, отже, шлях сюди з Балтики став першим і для слов’янської колонізації. Коли 862 року Рюрик роздавав міста своїм сподвижникам, Ростов уже існував і був населений плем’ям меря. За русами на Поволжя потягнулися насамперед ільменські словени, а згодом — кривичі та в’ятичі. Найімовірніше, колонізація ця була мирною (принаймні свідчень масових убивств у той період немає), але навряд чи добровільною для фіно-угрів. Від 907 року меря зникло зі сторінок літописів (як і частина назв слов’янських вождівств), що означало асиміляцію цього племені. Однак пропали вони не безслідно, залишивши тутешнім слов’янам і певні антропологічні особливості (за Ключевським — широкі носи), і особливості вимови (за Далем — акання), і топоніміку, і, щонайважливіше, своєрідний менталітет (див. нижче).

<p>Пам'ятник Юрію Долгорукому у Переславлі-Заліському</p>

Найдавніші міста Залісся у ІХ—Х століттях збудували руські князі, і всі вони стали островами слов’янської колонізації у фіно-угорському морі: Біле Озеро — на землі племені весь; Муром — мурома; Углич, Суздаль і Ярославль — меря. Лише "первісний" Ростов, нині відомий як Сарське городище, був племінним центром меря, а через 100 років поруч виникло руське місто, яке перебрало стару назву.

Ростов свого часу був місцем княжіння Ярослава, потім — його сина Бориса. Місто й уся земля належали великим князям київським, які посилали туди намісників (зокрема тисяцьких) або дітей. Одним із таких був і вже згаданий Мономах. Любецький з’їзд 1097 року підтвердив належність йому Ростова та Суздаля. Мономах призначив княжити сюди свого сина Юрія Долгорукого, який після смерти батька став фактично першим правителем Залісся. Втім Долгорукий успішно боровся за великокняжий стіл і навіть помер у Києві, тож лише за його сина Андрія Ростово-Суздальське князівство відокремилося від Руси остаточно (про що згодом поговоримо докладніше).

Осілі жителі Руси-України зазнали, звісно, впливу кочового населення степу, одні лише "красні діви половецькі" чого варті. Однак про цілковите поєднання слов’ян із тюрками (за винятками окремих сіл, куди князі осаджували "своїх поганих") не йшлося.

Економіка Залісся

Хоча в Русі населення головно займалося землеробством (як і в усьому світі, за поодинокими випадками морських міст-держав), частка сільського господарства в економіці варіювала від землі до землі. У деяких регіонах торгівля та ремесла успішно конкурували із землеробством, а в Новгороді саме полювання за хутром і зовнішня торгівля становили основу багатства.

Географія і тут визначила засадничі відмінності між Руссю-Україною та Заліссям. На півдні лісової зони та в лісостеповій, із багатими ґрунтами й теплим кліматом, питання земельного дефіциту взагалі не виникало. Зате серйозною проблемою була небезпека нападів сусідів — передовсім кочовиків. На північному сході, навпаки, зовнішніх ворогів майже не було (крім волзьких булгар — ті воювали масштабно, але рідко). Зате й неродючу землю постійно доводилося буквально вигризати в лісів і боліт короткими веснами та літами. Середньовічний кліматичний оптимум Х—ХІІІ століть чимало посприяв аграрній колонізації Оки, але навіть тоді тамтешня врожайність була не до порівняння із південною.

У результаті Русь-Україна — це територія тисяч великих сіл і сотень малих містечок, зі збалансованим господарством і можливістю накопичувати запаси сільгосппродукції. Залісся — край лише десятків міст в оточенні безлічі й безлічі сіл на один-три двори, із населенням, ледь здатним прогодувати себе. Індивідуальне господарство тут було неможливе, і людина опинялася у цілковитій залежності від малого колективу, до того ж колективу вкрай ізольованого від сусідів. До того ж підсічно-вогневий метод господарювання вимагав не дуже масштабних, але обов’язкових регулярних переміщень селян на невеликі відстані — що теж не сприяло накопиченню додаткового продукту.

Навіть після того, як Боголюбський втілив масштабні програми з переселення і містобудування, Ростово-Суздальщина суттєво відставала від південних руських князівств. Напередодні монгольського вторгнення найбільше поселень мала Чернігівська земля, за нею йшла Волинсько-Галицька, Смоленська, Київська та Переяславська, і лише потім — Суздальська. Монголи розорили 198 чернігівських міст і містечок, і лише 32 — суздальських, хоча за загальною площею Суздальщина була не набагато меншою за Чернігівщину.

І ще. Якщо Київ і тим паче Новгород були знані як потужні центри зовнішньої торгівлі, то містам Залісся фактично ні з ким було торгувати. Волзька Булгарія постійно перебувала у стані війни з Руссю у Х та ХІІ—ХІІІ століттях, а в мирі — лише в ХІ, та й тоді руським купцям не було особливо що запропонувати цій розвиненій країні, а вигідний шлях на Каспій булгари не випускали з рук. Так весь цей час товари і гроші переміщалися між Західною Європою та арабським Сходом, зокрема і через Суздальщину, але лише в ХІІІ столітті тамтешні купці стали чимось більшим за простих посередників.

Віра Залісся

Як я уже писав раніше, християнізація Руси не "проростала знизу", як це сталося в античному світ, а була результатом діяльности "верхів". Отже, спротив князівській владі, або принаймні саботаж, часто набував форм релігійного дисидентства — і цілком безпідставною є думка, що хрещення народних мас в Русі було швидким і легким. Володимир Великий займався тим 25 років — і зміг християнізувати лише половину жителів Руси, та й то переважно в містах. Про хрещення новгородців збереглося прислів'я, що "Путята хрестив їх мечем, а Добриня — вогнем". Навіть у найближчій до Києва землі колишніх деревлян поганські капища траплялися ще напередодні монгольського вторгнення.

Тож хоча після проголошення християнства офіційною релігією язичницькі культи потрапили під формальну заборону, насправді вони нікуди не зникли, "сховавшись" в густих лісах або за зачиненими дверима будинків. У певному сенсі релігія заміняла політику: визнання християнства було чимось на кшталт декларації лояльности верховній владі, відкрите виконання язичницьких обрядів означало бунт. В умовах, коли за Церквою стояли мечі княжої дружини, християнство перетворювалося, за словами Георгія Флоровського, на "денну віру" для публічного вжитку, а язичництво залишалося "нічною вірою" для себе. Такий стан речей отримав влучну назву "двовір’я", і заради справедливости варто зазначити, що це явище було характерне для всіх християнізованих народів Євразії.

Із плином часу "стара" віра остаточно злилася з "новою", спричинивши феномен "народного православ’я" — синкретичної релігії, у якій складні для сприйняття християнські догмати заміняли зрозумілими язичницькими трактуваннями (блискавки Перуна стали колісницею пророка Іллі, бог худоби Волос перетворився на покровителя худоби святого Власія тощо).

Але якщо "двовір’я" було характерним для "центральної" Руси, то ситуацію в Заліссі цілком можна назвати "тривір’ям". Окрім християнства та слов’янського язичництва, там було поширене й фіно-угорське поганство. І якщо сліди мітології неслов’янських народів на території сучасної України майже непомітні, то в ядрі сучасної Росії все було навпаки — лише там обожування лісу місцевими увійшло до народних вірувань переселенців.

Не дивно, що найдовше серед слов’ян  християнізації опиралися якраз в’ятичі та радимичі в басейні Оки. Хоча Ростовська єпархія виникла третьою — 991 року, — місцеві прогнали двох перших єпископів, Феодора та Іларіона, і вбили третього, Леонтія. Смертю закінчилася у 1110-х роках місія проповідника Кукші Печерського. А власне фіно-угри дотримувалися віри предків ще довше, іноді тікаючи від "руського хрещення" на схід до Волги.

А найголовніше свідчення особливої релігійної ситуації на Заліссі — це діяльність тамтешніх волхвів. Хоча ці жерці, чародії та пророки траплялися по всій Русі (смерть Олега Віщого, народження "від волхвування" Всеслава Полоцького), ніде позиції волхвів не були настільки потужними, як на Ростово-Суздальщині. У Новгороді вони траплялися частіше (або звідти просто дійшло більше писемних джерел), але саме на Заліссі волхви двічі організовували повстання проти київської влади.

Року 1024 в Суздалі, скориставшись посухою та голодом, волхви підбурили місцевих убивати старійшин, і лише князеві Ярославу вдалося придушити повстання. У 1071 році неврожай повторився, і цього разу хвиля повстання під керівництвом волхвів прокотилася з Ярославля до Білоозера, до того ж жертвами ставали переважно "кращі жінки", звинувачені у відьомстві. Немає жодних сумнівів в ерзянському походженні цих волхвів. Того ж самого  року (або ж 1078-го) волхв спровокував повстання в Новгороді — "всі люди" пішли за ним, вірними християнству залишилися тільки князь Гліб із дружинниками, який і зарубав заколотника. Одночасно волхв з’явився в Києві, але там його швидко і потай убили. Ще один бунтівний волхв проповідував 1091 року — і знову таки в Ростові.

Враховуючи все це, не має здаватися дивним, що російське християнство з перших літ було надзвичайно екстравагантним, що відзначали ледь не всі іноземці. У 1902 році, задовго до більшовицьких експериментів, у журналі "Миссионерское обозрение" було написано: "Російський народ нічого не розуміє у своїй релігії… він змішує Бога зі святителем Миколою і останньому готовий навіть віддати перевагу… Догмати християнства йому геть не знані". Отже, розділення "київської" та "московської" версій православ’я, яке у XVI—XVII століттях мало характер відчуження і навіть ворожнечі, почало формуватися ще до того, як формально розділилися православ’я і католицизм.

***

Підіб’ємо підсумки. Географічно, етнографічно, економічно та релігійно області сучасної України та сучасної Росії відрізнялися ще за руських часів, і подекуди — доволі суттєво. Тому нічого дивного, що й українці з росіянами від початку не схожі одне на одного. Але найважливіша відмінність Руси-України від Залісся полягала в суспільно-політичному ладі, і відмінність ця — між хитким князівсько-вічевим балансом та князівським замахом на авторитаризм — проявилася вже у ХІІ столітті. Однак для того, щоб відшукати коріння російського самодержавства, нам доведеться спочатку ближче ознайомитися із діяльністю прабатьків Росії — Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського.

(Далі буде)