Про історичну неєдність росіян та українців. Частина І: чи існувала спільна самосвідомість Русі?

20:20, 9 січня 2023

київ

Ідея, що Росія з Україною становлять насильно розділені частини колись єдиного цілого, а отже, мусять об’єднатися, стала одним зі стрижнів східноєвропейської історії останніх 500 років. І те, що аргументами з минулого Владімір Путін виправдовує свою політику в теперішньому, — аж ніяк не випадковість. Події 2014-го в Україні, 2020-го у США і Британії та 2022-го у всьому світі знову нагадали, що історія має значення. І скільки б не надували щоки окремі інтелектуали в білих пальтах у вежах зі слонової кістки, саме життя виразно демонструє, що боротьба за минуле все ще є невід’ємною складовою боротьби за майбутнє.

Бо якщо ідея про "вищість арійської раси" чи "історичну єдність росіян та українців" бере гору в головах, то лише питанням часу стане її впровадження в реальність за допомогою зброї. І дивлячись на стан суспільної думки та навіть академічної науки в сусідній країні, я розумію — ця війна надовго. А значить, і моя робота не буде марною.

14707892_1222634477803507_566907530000509388_o.jpg

Сергій Громенко

кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього

І. Як виникла ідея російсько-української єдності: самосвідомість Русі

Навіть найконсервативніші дослідники (читай: уперті примордіалісти) змушені визнати, що одних лише "об’єктивних" особливих рис матеріальної та духовної культури недостатньо, щоб постулювати наявність якоїсь окремої спільноти. Передовсім потрібна саморефлексія цієї спільноти, тобто усвідомлення її членами цих рис як підвалин чи хоча б маркерів її окремішності (з упертими конструктивістами все так само погано — зосередившись на рефлексіях, вони забули, що об’єктивні риси теж потрібні; будувати спільноту на чистих ілюзіях можна, але недовго). Саме тому я почну свої міркування з кінця, тобто з пошуку відповіді на питання, чи усвідомлювала Русь свою єдність.

Всупереч твердженням багатьох істориків ХІХ, ХХ та ХХІ століть, ми й гадки не маємо, наскільки ідея єдності насправді була поширена серед населення Русі. Літописи відображали не "об’єктивну реальність", а політичну кон’юнктуру тих місць, де їх писали, та особисті погляди авторів і редакторів. У будь-якому разі мова йде про вищі освічені руські верстви, а що думали понад 99% неписьменних жителів (матері плакали по взятих до школи хлопцях, "аки по мертвици") — незрозуміло. Саме тому настільки дивною видається апеляція Путіна до спільної самосвідомості "верхів" і "низів": "Древняя Русь столкнулась с ослаблением центральной власти, раздробленностью. При этом и знать, и простые люди воспринимали Русь как общее пространство, как свою Отчизну" Володимир Путін "Про історичну єдність росіян та українців", 2021 рік

Таке твердження треба довести саме з посиланням на "народні" матеріали — берестяні грамоти чи графіті на стінах Софії Київської, інакше ми так і залишимося у полоні уявлень 1% руських "книжників". Чи є хоч один напис, який можна інтерпретувати як доказ усвідомлення широкими народними масами Русі як "спільного простору"? Я такого не знаю. Та навіть у ХІХ столітті не у всіх розділених народів, притому освічених, як німці, існувало таке усвідомлення, що вже там казати про тисячолітню давнину! 

Maket Kyiva X-XIII st.

Макет стародавнього Києва X—XIII століття

Фото: sofiyskiy-sobor.polnaya.info

Судіть самі. Внаслідок революцій 1848–1849 років проблема розділення німців набула особливої гостроти. Для її розв’язання запропонували два проєкти, які умовно називали "малонімецьким" та "великонімецьким". Перший, який просував Берлін, передбачав об’єднання у федерацію всіх німецьких державних утворень, а також найбільш германізованих частин Австрійської імперії. Відень спротивився розділу своєї держави і запропонував натомість другий шлях — об’єднання всіх держав як є. Пруссія прагнула побудови національної німецької імперії, в якій модерний націоналізм не бачив місця для рівноправ’я національних меншин — передовсім слов’ян.

Австрійська ж імперія була багатонаціональною та зв’язаною докупи старими династичними скріпами. Тож в разі "великонімецького" об’єднання нова імперія не була б однорідною не лише політично, але й етнічно. Криза 1851 року закінчилася нічим, єдина держава так і не була утворена, і лише в ході "німецьких війн за об’єднання" 1864–1871 років на полі бою берлінська картина майбутнього упевнено перемогла віденську. Німці убивали німців у боротьбі за об’єднання — то де ж тут "спільний простір"? А окремішність Австрії та Люксембургу від Німеччини збереглася (з перервами) й дотепер.

Аналогічна картина склалася під час Рісорджименто — об’єднання Італії у 1850-х – 1870 році. Як висловився про цей процес сардинський прем’єр Массімо Д'Азельйо (і тільки не кажіть, що ви ніколи не чули цих слів у різних варіаціях): "Італія створена. Залишається створити італійців".

Одним словом, немає жодних підстав твердити, буцімто просте населення, особливо в період удільної роздробленості, сприймало Русь як спільну батьківщину. Це і у ХІХ столітті не всім народам було під силу (та й у ХХІ-му, що й гріха таїти; згадайте лишень про надпотужні регіональні ідентичності Донбасу і Криму, що часто переважували загальноукраїнську).

Літописні аргументи на корись єдності теж не витримують критики. Так, з плином часу з текстів зникають окремі "племінні" назви (поляни чи кривичі), остаточно — у ХІІ столітті. Але їхнє місце посідають назви "регіональні" (полочани, кияни). А враховуючи, що ті літописні "етноніми" були не стільки етнонімами, скільки назвами вождівств — політичних утворень, немає нічого дивного в тому, що вони поступилися місцем регіональним політонімам, утвореним за назвою найбільших міст. Припущу, що оця регіональна ідентичність і була найважливішою, значно випереджаючи загальноруську (якщо така взагалі існувала).

Захисники "давньоруської народності" твердять, що спільна самосвідомість відображена, наприклад, у лементах укладачів літописних зводів, які регулярно оплакували розбрат на Русі чи спустошення її поганами та закликали до політичного об'єднання. У договорах Новгорода з Готландом у ХІІ столітті та Смоленська з Ригою у ХІІІ-му місцеве населення назване "русини" на противагу контрагентам — німцям і латинянам. Та й взагалі, мовляв, у джерелах другої половини XIII — початку XIV століття на всій території колишньої Русі місцеве населення називає себе "русинами" чи "руськими", а країну, в якій живе, "Руссю" чи "Руською землею". А ще існує така пам’ятка, як "Список всім градам рускым, далним и ближним", в якому перелічені міста від Дунаю аж до Північної Двіни. Чим не претензія на єдність?

Що ж. По-перше, це лише точка зору 1% грамотного населення, здатного писати ці джерела, а по-друге, все одно не доводить, що мова йшла саме про спільну етнічну самоідентифікацію. Знаю, що за це порівняння отримаю шквал критики з усіх сторін, але все одно ризикну. В нашому нещодавньому минулому було надзвичайно розповсюджене (само)означення "радянська людина" (зауважу, що семантичні поля термінів "радянська людина" та "громадянин СССР" не на 100% збігаються). Чи доводить його поширення, що всі, хто так казали про себе чи інших, мали на увазі саме етнічну належність? Крім того, історія знає безліч випадків, коли люди, спілкуючись з чужинцями, ідентифікували себе в найбільш зрозумілий тим спосіб, а не в найточніший. Так "росіянами" в Європі були і росіяни, і українці, і поволзькі татари (тому багатьом на Заході так важко второпати, що українці — не частина російського народу). Нарешті, існують політоніми, які взагалі не прив’язані до жодного етносу — "американці" чи "канадці". Тож чи не було це означення "русин" радше політичним ("житель Русі"), а не етнічним? Так, згодом у джерелах XIV—XVII століть регулярно йтиметься саме про "народ руський", але про це детально поговоримо пізніше.

Якщо від аналогій "у майбутнє" перейти до аналогій "у минуле" і порівняти Русь із давньою Елладою, то й там картина буде схожою. Так, безперечно існує континуум "еллінів", який усім відрізняється від континууму "варварів" (різниця між скіфами, єгиптянами та персами чудово усвідомлюється, але не вважається вирішальною), і кожен конкретний давній грек не має жодного сумніву в тому, що він саме еллін, а не варвар. Однак завдяки багатющій джерельній базі ми точно знаємо, а не лише припускаємо, що цей самий грек був передовсім афінянином чи спартанцем, а вже потім — елліном (на містеріях чи Олімпійських іграх). Локальний патріотизм поліса тисячоліттями домінував над загальногрецькою єдністю. А Русь була набагато більшою географічно та з куди гіршими шляхами сполучення — то чому б там ідея єдності мала торжествувати над ідеями окремішності? І у згаданому вище "Списку" міст всі вони поділені за географічним принципом — київські окремо, рязанські — окремо, загалом — 10 груп, з яких 7 — руські.

Не менш цікаво, що і про спільну еллінську культуру слід говорити із певними застереженнями. Чотири давньогрецькі племені: ахейці, дорійці, іонійці та еолійці, — не зникли безслідно. Вони залишили окремі діалекти в давньогрецькій мові, відмінні архітектурні стилі (типи колон вивчаються ще у школах) та культи богів. Те ж саме можна сказати і про культуру Русі — і обов’язково буде сказане нижче.

З іншого боку, у тих самих літописах міститься чимало аргументів і проти загальноруської єдності, і перший з них — сама назва. Уже хрестоматійним стало розділення на Русь "у вузькому сенсі", тобто Придніпров’я, та Русь "у широкому сенсі", тобто всю державу. Тому новгородські купці чи рязанські єпископи, вирушаючи до Києва, цілком могли сказати про себе, що їдуть "на Русь" (ну як мешканці передмість кажуть про центр — "вийду в місто"). До речі, новгородські літописи до самого монгольського вторгнення чітко відмежовували свою область від решти Русі. А те, що такий поділ був об’єктивною реальністю, свідчить фрагмент з "Про управління імперією" Костянтина VII Багрянородного, в якому той розрізняв власне Русь та "зовнішню" Русь.

Не менш відомим є рішення Любецького з’їзду князів 1097 року, за яким кожен князь має держати "отчину" свою, а не прагнути чужих престолів чи великокняжого Києва. І хай тут передовсім йшлося про успадкування влади, це аж ніяк не сприяло усвідомленню княжими дворами та містянами всієї Русі як "спільної батьківщини".

Z-yizd-knyaziv

"З’їзд князів", хужожник Петро Андрусів, 1977 рік

Фото: uain.press

ХІІІ століття продемонструвало тенденцію до "локалізації Русі" в окремих центрах. У Київському літописі частинами Руської землі були Переяслав та Чернігів, але не решта міст. У Галицько-Волинському літописі часто-густо Русь — це Галичина і найближчі сусіди, майбутнє Королівство Руське, а вже чернігівські чи смоленські князі — "задніпровські". А "Слово о погибелі Руської землі" говорить про Русь як про Володимирське велике князівство та Новгород.

В описі Тверського повстання 1327 року північні літописці звужують "всю Руську землю" лише до Північно-Східної Русі (підмонгольської). А в Хроніці Литовській і Жмойтській під 1256 і 1263 роками "країни руські" охоплюють терени від Вільно до витоків Німану, а під 1332 роком йдеться про "всі країни руські" з Поділлям. Вкрай сумнівно, що в основу всіх цих відомостей покладений етнічний принцип групування територій. А от політичний — землі, які колись входили до складу Русі — цілком.

Коротше кажучи, поки ніхто не переконав мене, що широкі народні верстви Русі справді усвідомлювали свою єдність, і то саме етнічну єдність, а не політичну (якщо вона взагалі була). Хіба взагалі міг якийсь етнос протягом лише трьох століть виникнути з купи різноманітних племен і розпастися на три окремі народи? Це здається вкрай малоймовірним (тому чимало адептів "продовжують" існування "давньоруської народності" до XIV-го, а то й до кінця XVI століття!).

А от коли суспільні зрушення й справді могли початися, так це після монгольського вторгнення. Переживши надзвичайно масштабні руйнування та опинившись під владою разюче відмінних з усіх точок зору завойовників (монголів) чи "визволителів" (литовців), населення руських князівств мало б краще усвідомити свою внутрішню єдність та відмінність від оточуючих народів. Та от лихо — жодної реальної єдності, боротися за яку закликали літописці, ніколи не існувало (тому таку боротьбу московські правителі пізніше проводили за іншим принципом).

Підіб’ємо короткі підсумки. По-перше, немає прямих і однозначних свідчень, що все населення Русі справді усвідомлювало свою етнічну єдність. Політичну — можливо, але навряд чи загальнодержавна ідентичність переважала регіональні — замало часу Русь була хоч якось мірою єдиною. Історія від давніх еллінів до німців ХІХ століття заперечує виникнення спільних ідентичностей на справді великих територіях з поганою комунікацією за відсутності єдиної держави.

По-друге, всі докази єдності Русі з літописів та договорів: а) стосуються 1% представників еліт, які справді могли бути ближчими один до одного, ніж до простих земляків; б) найімовірніше описують політичну, а не етнічну єдність; в) здебільшого писані з міркувань політичної чи релігійної кон’юнктури.

І по-третє, у тих самих літописах та оповістях можна відшукати не менше доказів того, що жодної єдності Русі не існувало.

А от чому все було саме так і бути не могло інакше — про це поговоримо наступного разу.

Схожі матеріали

Іван Світличний 1200

Вусатий естет з Уманської. До тридцятих роковин смерти Івана Світличного

Южноукраїнськ

"Повернути ув’язнену націю собі". Данило Судин про деколонізацію України

пагутяк сео

Мальмансталь. Галина Пагутяк

Halyna_Pahytiak.jpg

Київ об’єднав Україну

Путін в ролі Невського_960х560_1

Путін в ролі Нєвского. Нові російські історичні темники

01.jpg

Турецький цвинтар у Лопушні. Золота галицька провінція

165902-uk

Путін воює і програє свою останню війну. Тімоті Снайдер про поразку Росії

Стус

Сновиди веселого цвинтаря

сео хрещення

Влада чи Церква, закон чи благодать? Початки російської автократії та української демократії