Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 8
16:20, 23 серпня 2021
“Локальна історія” продовжує публікацію циклу матеріалів Галактіона Чіпки (псевдо Романа Купчинського), написаних у 1936 році після подорожі автора найколоритнішими місцями галицького краю.
У першій частині йшлося про початок вояжу та курорт Черче.
У другій частині – про мандри на маршруті від Черче до Яремче галицькими дорогами.
У третій частині – про перебування на віллі Товариства письменників і журналістів (ТОПІЖу), Камінь Довбуша, товариство “тритонів” та ловлю карпатських пстругів.
У четвертій частині – про пошуки столиці Гуцульщини та перебування у селі Жаб’є.
У п’ятій частині – про візити до Криворівні, Косова, неіснуючої сьогодні Москалівки та "старозавітної" корчми.
У шостій частині – про подорож до гуцульського Яворова, що досі вважається столицею ліжникарства.
У сьомій частині – про вояж до “українського Мерано” – саме так у міжвоєнній Галичині називали тодішній курорт Заліщики.
У сьогоднішній частині Галактіон Чіпка подорожуватиме “краєм світу”. Ні, не йдеться про далекі далі обох Америк, Азії, Африки чи навіть Австралії. Буде йти мова про мандрівку околицями річки Збруч до Фортеці Святої Трійці в селі Окопи на Тернопільщині– там, де проходила межа між підрадянською, підпольською та підрумунською частинами українських теренів.
Оригінальний правопис тексту зберегли. Статтю розшукав Павло Артимишин.
НА КРАЙ СВІТА
Як легко, як швидко приходить лист із Америки. Напишеш і ще цього самого місяця дістанеш відповідь. А колиб так який Ліндберґ згодився перевезти листи літаком то за один тиждень булаб відповідь. Минулого місяця дістав я листа від Степана Левинського з Харбіну. Я сів, відписав і за місяць мав уже відповідь на відповідь.
Тому, коли пишу про їзду на край світа, то це ні Америка, ні Манджурія, а... Збруч.
Панорама Заліщик над річкою Дністер, 1930-ті роки
Фото: nac.gov.plТака собі невеличка річка в Европі, на українській території, а спробуй перейти її! Вже не кажу ногами, а бодай письменно!.. Роки цілі ждуть люди по обох боках Збруча на відповіди і – ждуть даремно. Їхні листи кануть як у безвість...
З Заліщик на “край світа” дві годині їзди автом, не рахуючи затримок і дефектів. Авто ввесь час суне як по шклі чудовою дорогою то понад Дністер, то розлогими полями Поділля аж до Козачівки, чи як дехто каже, до Козаччини, чи як загально відомо до Окопів св. Трійці.
Прикордонник польського Корпусу охорони пограниччя (КОПу) на польсько-радянському кордоні в районі річки Збруч, 1934 рік
Фото: nac.gov.plПрекрасна дорога!
В глибокім ярі гріється до сонця величезний вуж-Дністер. Виблискує срібною лускою перекочуючись з боку на бік, то витягається, то ширшає, і суне в далечінь. На срібній поверхні то тут то там зелені пятна. Це острівці на Дністрі. Порослі хащами певно скривають неодно гніздо диких качок, куликів, чи гусей, а може й неодно човенце пачкаря!..
Адже по другім боці вже Румунія – край виноградів, помаранч, низької валюти і – хабарів... Колиб так хоч один з тих острівців був нічий! Лежить – наприклад – на самій середині ріки і обі держави мають до нього претенсії, а погодитися не можуть. І тому вирішили: нічий.
От переїхатиб на такий острівець, поставити там хату (на високій підмурівці!) і час до часу човенцем то сюди то туди. А дошкулить щонебудь і денебудь – човенцем назад. Може бути таке Сан-Маріно, чи Андора, то може бути і самостійний острівець на Дністрі!
На жаль, покищо всі острівці порозбирані сусідами і ні на однім не можна заснувати незалежної монархії.
НА БОЛЬШЕВИЦЬКІЙ ГРАНИЦІ
Вїзджаємо в Козачівку – назва і вигляд мешканців підтверджують переказ, що тут поселені козаки, які робили колись військову службу в твердині св. Трійці. Село чисте, хати гарні, вулиці широкі – не диво: подоляки та ще козацького роду!...
Минаємо двір. На гук мотору вибігає якась невіста на сходки ґанку, немов тільки ждала на нас. Як довідуємось пізніше спритний власник двора уладив у своїй хаті пансіон і приймає прогульковців та літників. Околиця гарна, підсоння тепле і бездощеве, купіль добра, кавуни і виноград як не галицькі то буковинські, дешевизна як звичайно в наших закутинах...
Але ми не на літнище, ні навіть на одноденний побут. Нам не цікаві обіди чи нічліги в двірськім пансіоні, ми горимо охотою побачити отой другий світ, відгороджений китайським муром вед решти Европи і всіх інших частей світа.
Перед станицею К.О.П.-уКорпусу охорони пограниччя стійка здержує наше авто. Ревізія документів і запит: куди та пощо. Довідуємось, що на саму границю можна тільки під опікою якогось вояка. Підходить якась більша “риба” – старший десятник. Знову провірка документів, знову два питання: куди та тощо і заява, що тільки під опікою.
Просимо за опіку і старший десятник годиться посвятити свою особу до тієї ціли. Сідає в авто і позволяє рушити.
Крізь цікаві, старі брами, що памятають ще Козачівку як сильну твердиню, їдемо в сторону Збруча.
Докочуємось майже до самого берега.
Стоп! Висідати і дивитись, дивитись та розпитувати.
Панорама Замкової гори та річки Збруч у Скалі-над-Збручем Борщівського повіту Тернопільського воєводства (тепер Чортківського району Тернопільської області), 1932 рік
Фото: nac.gov.plБольшевицький беріг Збруча не далі як 100 кроків. Кидаю оком і бачу: на сіножатну виходять молоді люди – хлопці та дівчата і починають грати в відбиванку. Приглядаюся їм крізь далековид. Все молоде – пять хлопців, три дівчини. Xлопці в рубашках, дівчата в перкалевих яскравих суконках. Між хлопцями три семіти, між дівчатами одна гарна. Лиця всіх здорові, осмалені, усміхнені. Грають так завзято, що не звертають навіть уваги на нас. А згідно з усіми правилами людської психіки – повинні би. Подумати тільки! В іншій державі, в зовсім іншім світі гуде мотор, з авта висідають якісь буржуї, ходять, розглядаються, щось показують, а з другої сторони ніякого зацікавлення!?..
Голим оком направду заправлення не видно. Але коли подивитися крізь шкла, то неодна голова повертається на мить у нашу сторону. Тільки повертається незамітно, незначно, мов би боялася, щоб ми цього не завважили.
Ей! Панове большевики! Чи ви часом не видали таких інструкцій для своїх граничарів і їх родин?! Тяжко повірити, щоб вони були такі нецікаві з власної пильности! І чи та ціла відбиванка не є на те. щоб показати буржуазії зогнилої Европи, що в вас і народ веселий, бо наївжений ?!
Припускаю – ті, що грали в відбиванку, напевно не голодують.
Напроти Козачівки – Ісаківці. Ізза горба вистає декілька хат, а просто нас якийсь більший дім – ніби школа, ніби, приходство. Дивно, що майстри пропаґанди і режисерії дозволяють на те, щоб у такім домі були вікна дошками позабивані.
Постерунок Корпусу охорони пограниччя (КОПу) біля млину над річкою Збруч, 1934 рік
Фото: nac.gov.plНа ліво від села поля. Добре поорані і гарно управлені. Шукаю за людьми – ні духа. Виходжу на горбок і пускаю зір на друге село. Хати стоять, коло хат видно кукурудзу, але плотів нема, а на подвірях ні пса. Аж ген-ген далеко котиться фіра зі снопами. З боку йде чоловік. Фіра зближається, то й можна чимраз ліпше бачити. Чоловік у коліровій рубасі, з бородою...
– Чи є на другім боці селяни? – питаємо свого ангела-охоронителя.
– Є, але не тутешні. Українців виселили пятьдесять кільометрів углиб. Тут самі москалі.
Над самим берегом, там де Збруч вливається до Дністра – альтанка. Ціла розмальована в червоні та зелені паси.
– Чому червоні і зелені?
– Червоний колір, це їх державний, а зелений границя. Альтанка нічого собі, але... без тих “згідливих” красок.
Біля альтанки дошка до купання.
– Чи можна купатися в Збручі? – питаю старшого десятника.
– Можна, але треба вважати на границю. Можна дістати кулю.
– Від кого? Адже над берегом ні хвоста?!
– Большевицька сторожа в ямах сидить. Вона понад беріг не ходить. Але спробуйте зблизитись до їхнього берега – з місця стріляють.
На Фортеці Святої Трійці, село Окопи Борщівського повіту Тернопільського воєводства (тепер Чортківського району Тернопільської області), 1930-ті роки
Фото: nac.gov.plТРИ ЦАРСТВА – ОДИН НАРІД
Маєстатично котить свої води Дністер, спокійно вливається до нього Збруч. Здається, подібний образ як при уйстю Стрипи, чи Серету. Але яка страшна ріжнищя! Тут збіглися три держави, близько-близенько, тільки рукою сягнути. Три держави, три ріжні законодавства, армії і валюти, а... один нарід.
Вечоріє. Сонце позолотило румунський бік Дністра і стадо білих овечок, що пасуться на пригорбі.
– Іване-е-е! А жени вже вівці-і-і!
Голос ластівкою переплигує на наш бік.
Коло нас, на польськім боці хлопець косить траву, а дівчина кукурудзу ломить.
– Гануню! Я вже йду.
– Йди Михайле, я зараз приходжу.
На большевицькім боці ще тому кілька, може й два-три роки теж лунала така сама мова, Десь Іван кликав Михайла, або Гануня Василя.
Нині там Ґріші та Авраами, Женічки, чи Естерки. Але пятьдесять кільометрів далі...
Фрагмент так званих "Траянових валів" на Подністров’ї біля Фортеці Святої Трійці, село Окопи Борщівського повіту Тернопільського воєводства (тепер Чортківського району Тернопільської області), 1932 рік
Фото: nac.gov.plКавказ, Сян, Припять, Чорне Море, а ще й Тиса і Ужгород і Мукачів... Що з того! Станьте, дорогі Родимщі, на березі Збруча при його уйсті, або на горі в Карпатах на Стозі, а багато думок обсяде вашу голову, думок повчальних, але й прикрих та болючих...
Звечоріло... Треба було вертатися назад.
По дорозі до станиці К.О.П.-у розпитую опікуна про відносини на пограниччі.
– Думаю, тяжко тут людям?
– Чому? Вони мають повну свободу рухів! Але тільки до девятої вечором.
– А як є забава, весілля ?
– Ну, то мусять або кінчити, або сидіти там до раня.
– А як з надграничною полосою?
– Мусять мати при собі дозвільні карти.
За Козачівкою на горбі ще один погляд на якесь большевицьке село. Тільки з одної хати курився дим...
(Продовження буде).
Віддруковано з: Діло. 1936. Ч. 245. 30 жовтня. С. 4–5.
Схожі матеріали
Репресії набирали обертів. Володимир Шухевич про окупацію Львова росіянами у 1914 році. Частина 3
Детальніше
