“Українська інтелігенція мусить не спати, а працювати”: 7 правил життя Євгена Чикаленка

17:01, 27 травня 2022

003.jpg

Євген Чикаленко (1861–1929) був одним із найбільш непересічних діячів українського руху початку XX століття. І водночас – одним із найбільш недооцінених. Тоді серед українських діячів не бракувало яскравих особистостей, але підґрунтя для них багато в чому готував своєю непублічною діяльністю саме Чикаленко. 

Успішний агроном і землевласник, він спрямовував величезні кошти на фінансування українських культурних проєктів, найважливішим з яких була перша щоденна газета Наддніпрянської України “Громадська думка” (згодом “Рада”). На початку 1917 року він став одним з ініціаторів створення Української Центральної Ради, але після цього відійшов убік, і основні події Української революції розгорталися без нього. Це прикро, адже організаторських здібностей і прагматизму Чикаленка урядовцям часів Перших визвольних змагань зазвичай бракувало.

Щоденники та листування Євгена Чикаленка – це справжня енциклопедія українського життя Наддніпрянщини. У них автор описує маловідомі події, свідком чи учасником яких він був, роздає характеристики – подекуди соковиті й нищівні – своїм сучасникам, громадським і політичним діячам, а також ділиться власними міркуваннями щодо рецептів успіху та причин невдач українського державотворення. 

Локальна історія зібрала думки Чикаленка, що залишаються актуальними й донині. Матеріал передрукував та упорядкував Ігор Петрій, кандидат історичних наук, завідувач сектору Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. І. Франка.

Євген_Чикаленко_портрет.jpg

Євген Чикаленко

громадський діяч, меценат української культури, видавець, публіцист

“Коли буде школа, буде й автономія”, 1906 рік

“Дякуючи історичним та іншим причинам наша інтелігенція не придбала ніякого довір’я у народа, і де він мав силу, він там на виборах попровалював нас. Ми для нього сіра пляма – пани, він не бачить міжи нами білих і чорних точок, для нього ми всі однакові; якби не городські виборці, то ми не мали б в Думі ні одного свідомого українця. 

Правда, і між послами селянами повинні проскочити, хоч випадком, люди майже свідомі, от на цих-то треба звернути перш всього увагу і не дать їм потонуть в загальній російській течії. Коли ви не походите біля їх, коли не зможете вплинути на їх, то вони перше всіх провалять в Думі нашу школу. А коли ми не доб’ємось школи, то ми на довго, довго літ, а може, й навіки будемо тягнутись позаду всіх...

Наша свідома інтелігенція на перший план тепер виставляє – автономію. Мені здається, що коли у нас буде школа, то згодом буде й автономія” (з листа до Петра СтебницькогоПетро Стебницький (1862–1923) – український публіцист, громадський і політичний діяч, співзасновник і голова “Благодійного товариства з видання загальнокорисних і дешевих книг”, співробітник низки українських часописів, у тому числі газети “Рада”, яку видавав Є. Чикаленко. У 1918 р. – міністр освіти і мистецтв Української Держави, 16 квітня 1906 року).

“Після нас нехай грають інші, але пісня наша буде та сама”, 1908 рік

Чикаленко_1.jpg

Євген Чикаленко 

Фото: uinp.gov.ua

“Знов кажу, треба тільки дякувать редакції, що вона “не радеет родному человечку”, не стає лейб-органом якогось з наших “гетьманів”, а блюде інтереси загальні. Не бойкотувать за се треба “Раду”, а всіма силами піддержувать. Д[обродій] Шелухин пише, що тепер в Одесі “Рада” не матиме передплатників, т. е. її бойкотуватимуть. Ну, що ж? Нехай і так. Се ще буде один доказ нашої дезорганізації, анархистичності і одсутності національного такту. 

Я давно (між своїми) кажу, що я не вірю в будущність нашої нації, нації рабів. Народ з такою благодатною почвою і кліматом, без натуральних границь, мусить загинути од натиску сусідів. У нього не виробилось самодіяльности, сили противустати ворогам. В самі найкритичніщі моменти в історії він починав внутрішню боротьбу, власне, боротьбу особисту, за булаву; се нація не здатна до творчества, се нація, у которої анархизм доведений до абсурда – до абсолютизма. “L’Ukraine c’est moi”"Україна - це я" (фр.) – се девіз багатьох українських діячів в історії і тепер. У нас перше всього на думці Я, а громадські інтереси тільки декорація! Але в житті я держусь правила: А ти, Марку, грай!

Будем грать, скільки стане сили, а після нас нехай грають инчі, але пісня наша все буде та сама” (з листа до Андрія НіковськогоАндрій Ніковський (1885–1942) – український громадський і політичний діяч, багатолітній співробітник, а згодом редактор газети “Рада”. У 1917 – на початку 1918 рр. – член, згодом заступник голови Української Центральної Ради, у 1920 р. – міністр закордонних справ УНР, 18 вересня 1908 року).

“В кожному кацапові таки міцно сидить централіст”, 1914 рік

“Правду ми казали, що Мілюкову трудно вірити: в кінці наради нашої з ним, з приводу автономії та федерації, він сказав: кадети, напевне, порозуміються з українцями, що це ідеали такі далекі, що про них нема чого сперечатись, а тим часом з Думської катедри сказав, що здійснення цих ідеалів він вважає для Росії “справою шкідливою та небезпечною”. Не знаю, чи він вискочив з цим, щоб запевнити російські поступові і непоступові кола в тім, що кадети насамперед дбають про цілість Росії, чи просто в ньому заговорив московський централіст. 

Але повинен же учений-історик знати, що автономно-федеративний устрій не веде до розпаду держави, а навпаки: на наших очах Британська імперія, щоб скріпити свою цілість, дала автономію своїм володінням в Америці (Канаді), Австралії, в Південній Африці, а тепер обмірковує питання про автономію Ірландії, Шотландії та інших своїх провінцій. Автономно-федеративний устрій Германії, Австрії, Швейцарії зовсім не довів ці держави до розпаду, а навпаки, зміцнив їх цілість.

Ні, що не кажи, а в кожному кацапові, хоч який він поступовий, таки міцно всередині сидить централіст!” (зі щоденника за 3 березня 1914 року).

“Коли попадемо в “брати” до великоросів, зостанемось темними”, 1918 рік

“Якщо обставини складуться так, що Германія окупірує Україну, або посадить свого короля, то й такий стан України буде безмірно кращий за об’єднання з Росією, бо Германія, хоч би й схотіла, не зможе посягнути на нашу душу, тобто на нашу мову, на нашу національність. В другому поколінні германські капіталісти, інженери та всякі кваліфіковані робітники, що поселяються на Україні, переймуть українську мову і зробляться українцями, як вони поробились колись росіянами і навіть російськими патріотами; як англічани робились в Ірландії борцями за ірландську автономію і т. д. 

1918._The_garden_in_Darmstadt.jpg

Таврійські німці. Колонія Дармштадт (нині с. Ромашки Мелітопольського району Запорізької области), 1918 рік

Фото: uk.wikipedia.org

Побоювання, що германці онімечать нас, як онімечили колись прусів, а недавно – поляків в Познані та Шльонську, не мають підстав, бо пруси були напівдикунами, що не мали навіть своєї азбуки, а поляки в Познані та Шльонську не тільки не онімечились, а навпаки настільки підвищились культурно, що по думці варшавських поляків уявляють з себе найнадійніший елемент для формування польської держави, бо Познань і Шльонськ тепер найкращий ринок для польської літературної продукції і національний момент у їх далеко інтенсивніший, ніж у селян російської Польщі, які голосно кажуть: “Ми не хочемо по школах вчитись польської історії, а хочемо вчитись своєї – російської, бо руський цар дав нам землю, одібравши від польських панів, руське начальство раз у раз обстоювало нас і обороняло від визискування польськими панами”.

Якщо обставини складуться так, що українці попадуть в становище німецьких рабів, то вони в боротьбі з німцями переймуть у них і орудіє боротьби т. є. культуру, як перейняли її ести, латиші в Росії та чехи в Австрії, тоді українці навчаться ненавидіти своїх гнобителів і згодом визволяться від них. А коли українці знов попадуть в становище “братів” до великоросів, то народ український надовго зостанеться темним, несвідомим своєї національності, з прикметами парія, тобто п’яниці, злодія та матерщинника, якому далеко і в соціальному, і в національному відношенні до німецького раба-естонця, латиша, не кажучи вже про чеха” (зі щоденника за 3 серпня 1918 року).

“Українська інтелігенція мусить не спати, а прихиляти європейську опінію”, 1919 рік 

“Впала була нам з неба Українська державність, але очевидно, як все невитружене, невипрацьоване, легкопридбане минається скоро, так само минеться і наша державність. Якби хоч галичани могли собі швидче дати раду з поляками, тоді вони, маючи організовану і мало не всю свідому армію, змогли б потроху одвойовувати українські землі від большевиків, як Роман та Данило одвойовували в 13-му віці від татар. 

Якщо большевики заберуть Київ, як вже забрали Харків, Полтаву, Чернігів і всю Лівобережну Україну, і якщо Антанта не вижене їх, то напевне Галичина так і робитиме, коли скінчить війну з поляками, а коли й Галичина не матиме змоги одвойовувати від большевиків українських земель по часткам, то Україні доведеться ждати аж на другу світову війну, коли вже прийде черга і на її державність, як за цеї війни прийшла на Чехию та Польщу. 

Rada-1908.jpeg

Газета “Рада”, фрагмент першої шпальти, 1908 р.

Фото: uk.wikipedia.org

Але українська інтелігенція мусить не спати, а працювати, поширювати свідомість народу і прихиляти до України європейську опінію, як це робили поляки та чехи, бо без праці, без бажання самого народу, ніколи не досягнемо своєї державності, хіба історично-політичні обставини складуться так щасливо, що сусіди для своєї вигоди і без нашої участи утворять Україну. Але на се сподіватись і покладатись не можна, а треба працювати і працювати” (зі щоденника за 9 лютого 1919 року).

“Народ наш довго ще буде вабити ненаситних сусідів”, 1920 рік 

“Тільки похоже, що Україну, як і в 1667 році, поділять між Росією та Польщею. Я це твердив ще в 1917 році, але мені ніхто не вірив, і я сам почав в цьому сумніватись, коли німці окупували Україну і намагались витворити українську державу. І були б створили Гетьманську Україну, якби у них не почалась революція і військо не пішло додому, в Германію. 

Цим скористувались провідники нашої черні і завалили державу; взагалі, українські народні маси на протязі нашої історії це вже третій раз розбивають заміри своєї інтелігенції збудувати свою державу. За Дорошенка вони пішли за московським царем, за Мазепи – теж; так само вони й тепер підтримували московських большевиків за всі три їхні навали на Україну. 

Очевидно, народ наш ще не доріс до своєї державности; ще треба довго працювати, поки він освідомиться і стане з етнографічної маси нацією. Ще треба, щоб і москалі, і поляки залили йому багато гарячого сала за шкуру, щоб він згадував добром свій уряд, якого він не хотів підтримувати. Кожний народ, кажуть, має таку долю, якої він заслужив. Очевидно, народ наш, дякуючи своєму географічному положенню та своїй багатій землі, довго ще буде вабити ненаситних сусідів, і вони будуть його розшарпувати на шматки” (зі щоденника за 26 січня 1920 року).

“Тут всі дуже людяні з всякою животиною. А у нас?”, 1924 рік

“Вчора коло насу цей час Євген Чикаленко мешкав у Відні трапилась дрібна, але характерна подія, яку треба відзначити. Хтось помітив, що ласточка зачепилася лапкою на третім поверсі у дощовій рурі так, що не могла її висмикнути, і безсило повисла у повітрі. Зібралися прохожі і, порадившись, викликали пожарку, яка приставила драбину і визволила ластівку. А що б зробили у нас? Напевне, поціляли б камінням та реготалися з безпомічного становища пташки.

254825517_1836727346506682_9077284536532517507_n.jpg

Ерна Куркурович з домашнім улюбленцем. Чернівці, 1930-ті рр.

Фото з архіву проєкту "Локальна історія"

Другого дня газети одзначили сей випадок, а деякі шкодували, що не привезено було школярів з ближчої школи, щоб вони побачили, як треба поводитися з пташками.

Взагалі тут всі дуже людяно поводяться з всякою животиною. За чотири роки життя в Австрії я ні разу не бачив, щоб хто бив коняку чи собаку. Тут вся тварина така смирна, не залякана, що навіть коти на вулиці не тікають від чужих людей і даються гладити; навіть курі не тікають від людей, а голуби, горобці часом в парках щипають хліб з рук публіки, що їх годує. А у нас? Хтось оповів мені, що прохожі напалися на якогось фурщика, що бив коня по голові. Виявилось, що то був російський полонений, що залишився тут” (зі щоденника за 13 травня 1924 року).

Джерела:

  • Євген Чикаленко, Андрій Ніковський. Листування. 1908–1921 роки / [упоряд.: Н. Миронець, Ю. Середенко, І. Старовойтенко; вст. ст.: Ю. Середенко, І. Старовойтенко]. Київ: Темпора, 2010.
  • Євген Чикаленко, Петро Стебницький. Листування. 1901–1922 роки / [упоряд.: Н. Миронець, І. Старовойтенко, О. Степченко; вст. ст.: Н. Миронець, І. Старовойтенко]. Київ: Темпора, 2008.
  • Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). Київ: Темпора, 2011.
  • Чикаленко Є. Щоденник (1918–1919). Київ: Темпора, 2011.
  • Чикаленко Є. Щоденник (1919–1920). Київ: Темпора, 2011.
  • Чикаленко Є. Щоденник (1923–1924). Київ: Темпора, 2015.

Схожі матеріали

bohdan lepkuj.jpg

Богдан Лепкий "Матура"

Nestanychi_Ivan Dik_008.jpg

Пімста Ґнипика на Зелені Свята. Гумореска з газети "Діло" за 1930 рік

3_131_0_-_418_27280730.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 1

lesia ukrainka .jpg

Леся Українка про свято Купала

9.jpg

У самбірській тюрмі. Спогади в'язня, котрий вижив у червні 1941 року

4.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 2

jaremche 1200-630.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 3

9.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 4

07 photo-Копировать.jpeg

Софія Яблонська. У китайському заїзді. Стаття за 1934 рік.