Віра Агеєва про культурну деколонізацію. Фрагмент із книжки “За лаштунками імперії”

17:03, 4 серпня 2022

003.jpg

Про українсько-російські взаємини багато написано в контексті російських інтересів і пріоритетів. Росія безцеремонно облагороджувала свою історію чужими звитягами й здобутками, позбавляючи натомість українців їхнього минулого. З українського погляду, картина зовсім інакша. 

У книжці "За лаштунками імперії" від видавництва "Віхола" літературознавиця Віра Агеєва через призму культурного процесу аналізує український спротив імперії та боротьбу за збереження колективної пам’яті.

Пропонуємо фрагмент з есею “Іншування москаля, національна тожсамість та подвійна лояльність”.

Bez nazwy-1.jpg

Віра Агеєва

докторка філологічних наук, літературознавиця

Уся видавнича, культурницька діяльність, усі більш чи менш вдалі літературні проєкти перших десятиліть ХІХ віку наснажувалися вірою у можливість розбудови повноцінної літератури рідною мовою, неприйняттям накиненого колоніального комплексу меншовартості. Розповідаючи Максимовичеві про клопоти з цензурним дозволом на видання українського журналу, Квітка-Основ’яненко формулює програмне переконання: "Мы должны пристыдить и заставить умолкнуть людей с чудным понятием, гласно проповедующих, что не должно на том языке писать, на коем 10 мил[лионов] говорят, который имеет свою силу, свои красоты, неудобоизъяснимые на другом, свои обороты, юмор, иронию и все как будто у порядочного языка".

Навіть сама спонука до творчости у Квітки часто от власне що полемічна. Знамениту "Марусю" немолодий уже автор популярних російських повістей і п’єс написав, аби довести опонентові, що українська може стати мовою високої літератури. "По случаю, был у меня спор с писателем на малороссийском наречии,— ​пояснював Квітка-Основ’яненко російському критикові й видавцеві Плетньову.— ​Я его просил написать что-то серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен и вовсе неспособен. Знав его удобство, я написал Марусю и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться".

Незмінна ворожість російської критики лише впевнювала у необхідності продовжувати справу. За безневинно-бурлескними пасажами опублікованої в харківському альманасі "Утренняя звезда" Квітчиної "Супліки до пана іздателя» вгадується серйозна програма творення національної літератури, формування нової читацької аудиторії та, ширше, культурного простору. Імперська рецепція й оцінка виноситься за дужки— ​на "москалів" не варто зважати, а писати слід "для слави слобожан". Російську критику відмовляються визнавати арбітром в українських мистецьких справах. Харківські будителі не приховують своєї зневаги: "Не второпають по-нашому, та й ворчать на наші книжки: “Ета нєшто па-чухонські. Зачим печатать, кагда ніхто не "розуміє"”. Гай, гай! Хіба ж тільки й світа, що у вікні? Тривайте-бо, панове! Не дуже сікайтесь! Є ще на світі православне християнство, що вміють і люблять по-нашому читати. Не усе ж для москалів: може б, треба і для нас що-небудь, щоб і ми… знаєте, не усе, а так... дещо... потроху... дечого знали, а то по-вашому, так ми... так собі... де нам за вами?.. Гм! На догад буряків, щоб капусти дали». Захоплюючись Шевченковим дебютом, старший письменник упевнює: "Спасибі Вам, що не дивитесь у вічі оттим дурням, кацапам, що, не вмівши нашої мови і не розібравши у неї нічого, кричать, мов жиди у шабаш: “штіо, да штіо эта навернякано? Мы не понимаем-ста ничаво!”. Спасибі, що плюєте на се та не перестаєте писати. Пишіть, пишіть, нехай Вам Господь поможе". 

Зрозуміло, що це конструювання образу "чужого" потрібне для захисту власних цінностей та тожсамісних моделей, що в уявному дзеркалі відбиваються і певні власні страхи, які намагаються озовнішнити, вивести на яв. Оля Гнатюк відзначала поширеність, навіть універсальність подібних стратегій: "Взаємини “свого” і “чужого” спричинили, зокрема, й дискусію про “питомість” власної культури, напрочуд жваву в ХІХ столітті, передовсім усередині тих націй, які не мали власної держави. У тих суперечках “питомість”, винятковість, неповторність — ​справжні чи вигадані— ​протиставляли уніфікації, зрівнялівці та незакоріненню. Оті дебати не вщухли й у ХХ столітті. Голоси про загрозу від чужих зразків лунали там, де чужа культура чинила сильний тиск. В українській культурі дискусії про те, що є своє, а що чуже, затихали тільки тоді, коли їх унеможливлювало скрутне політичне становище".

Українська література видавалася тому поколінню засобом розкриття зовсім осібного історичного досвіду, ціннісних пріоритетів і традицій. Російським адресатам, як-от видавцеві петербурзьких "Отечественных записок" Андрію Краєвському, Квітка-Основ’яненко міг не без ущипливости написати: "Кажется, скоро выйдет что-нибудь и наше, — ​где наше, не пугайтесь, не хохлацкое, а местное, людское". 

Стереотипи невдатного "хохла", простосердного, мамулуватого й лінивого південця в російській літературі утвердилися доволі швидко. Неробство, розслаблене лінивство — ​це риси, якими колонізатори завжди означують колонізованих. Шевченковим пристрасним звинуваченням передували полемічні заяви старших письменників. 

"Наталку Полтавку" Котляревського цілком підставово інтерпретують як полемічну відповідь російському драматургові князю Олександру Шаховському. Автор спеціально вводить у п’єсу театральний епізод, розповідь Петра про бачену в Харкові виставу, аби висміяти популярний водевіль "Казак-стихотворец". Харківські та полтавські постановки викликали тоді обурення глядачів. Претензії було виразно сформульовано у дошкульній статті, вміщеній 1817 року в харківському журналі "Украинский вестник". Фальшивість драматичних колізій, незнання історії й побутових реалій, намагання будь-що-будь спародіювати сміховинне, мовляв, місцеве "наречие" — ​усе це рецензент доволі різко закидає російському авторові. Згодом і Тарас Шевченко в повісті "Близнецы" згадає "Казака-стихотворца", устами героя назвавши писанину Шаховського "чепухой". Історичні конотації цієї «чепухи» мусили особливо вразити автора "Великого льоху". У п’єсі є згадка про те, що десь уже після страшної різанини листопада 1708‐го писар Грицько, як він розповідає, був у Батурині й співав пісні "козака-віршувальника" Семена Климовського, які всім дуже подобалися. У мертвому місті знайшлися шанувальники веселого співу...

Утім, водевіль петербурзька влада на якийсь час заборонила, боячись будь-яких згадок про гетьмана Мазепу.

Для вітчизняних авторів "москаль" сливе завжди постає представником нижчої культури, а російські впливи виявляються розтлінними, нищачи моральні засади старосвітського українського суспільства, руйнуючи усталені стосунки, підриваючи повагу до законів і звичаїв. Зневага в той сам час сусідить зі страхом. Таке поєднання можна виявити і в Квітки, хоча б і в "Салдацькому патреті" та "Сердешій Оксані", і в Стороженкових "Вусах", і в текстах пізніших, як-от "Хмари" Івана Нечуя-Левицького. Підсвідомий страх Миколи Гоголя перед Московщиною аналізував у статті "Гоголь-Ґоґоль" Євген Маланюк. Відлунює він, до речі, і в діалозі Сашкового батька з учителем у "Зачарованій Десні" Олександра Довженка. Брутальній силі, потузі й гніту москаля зі зброєю або чиновника, котрий уособлює мало не абсолютну імперську владу, дуже важко протистояти. Навіть у назагал легкому, розважальному водевілі "Москаль-чарівник" Котляревський не втримується від кпинів на адресу непроханого постояльця з північних країв із його «луб’яною» мовою й безоглядним нахабством: "Се диво, що москаль голодний заснув, не побивши хазяйки".

А Григорій Квітка-Основ’яненко у "Салдацькому патреті" закидає колонізаторам серйозніші гріхи: "Гай, Гай! Вже і в Липцях завелися кабаки, неначе —  нехай Бог милує — ​у Расєї. Відкіля ж то се узялось? Общество нас так прикрутило, щоб, бач, відкупщик за нас, хто не здужа, зносив гроші у подушне; так узявсь не з справжніх відкупщиків, а — ​таки нічого гріха таїти— ​знайшовсь із наших, хрещених людей, що уступив у їх віру та, як той Юда, узявсь держать і Липці, і другії слободи на московський лад". У "кабаках" обманюють і обкрадають, бо "така вже їх московська поведенція!". "Оттака-то їх московська віра, щоб зо всякого зідрати".

Перекупки на базарі пильно остерігаються лихого сусідства: «Як таки біля москаля сідати? Він нам такого лиха наробить, що не то що! Ув одної щипне, у другої хватне... та тут таке буде, що й коробок не позбираємо...» — ​«Вибирай же друге місце, — ​гукнули молодиці, — ​може й не з так щасливе буде, та усе-таки лучче, чим дати москалю орудовати над нашим крамом». Москаль навіть не ховається із вкраденим. А коли жертви ловлять злодія, той називає їх «хахлами безмозглими» і погрожує штрафами за образу солдатської чести. Ці базарні колізії— ​вимовна й цілковито прозора алюзія на становище усього підкореного народу.

Відрізняється чужинець і своєю зовнішністю, одягом, манерами. Його описано власне що з позиції етнографа, враженого екзотичною тубільною фігурою. «Подивітесь на нього: на що то воно похоже? Що б то йому голову гарненько під чубчик підстригти, як і в людей? А то патлатий-патлатий! Спереду аж у вічі йому волосся лізе, уха закриває, по потилиці шльопається, аж, сердека, усе знай головою потряхує, щоб тії патли не мотались. І сорочка на ньому— ​не як у людей; замість білої, як закон повеліва, вона в нього або червона, або синя, та без коміра, а з гапликом, та на плечі і защібне; так що хто зроду уперше москаля побаче, то й не вгада, що то воно й є».

Наголошення культурної окремішности націй (як і очуження присланого з імперського центру солдата) тим важливіше, що «Салдацький патрет» сам автор задумував як своєрідний літературний маніфест. (Елементи мистецької, а почасти й історичної та навіть політичної, полеміки з’являються у багатьох тодішніх белетристичних текстах.) Квітчине оповідання має підзаголовок «латинська побрехенька, по-нашому розказана», що відсилає до історії про художника Апеллеса, котрий жив у ІV столітті до нашої ери. Шевцеві — ​азартному критикові його малюнка митець вказав його місце: «Не вище сандалій, шевче!». В одному з листів Квітка пояснив спонуки до написання своєї травестійної «побрехеньки». Намагаючись запобігти неприхильним інтерпретаціям «Марусі», «боясь опять цеховых скалозубов, написал для них “Солдатский портрет”, чтоб оградить себя от насмешек их и чтоб они поняли, что сапожнику не можно разуметь портного дела».

Якнайпереконливішою історією про ціннісні конфлікти, культурні розломи й комунікатвині непорозуміння між завойовниками й колонізованими, про спротив і обстоювання шляхетської гідности прочитується оповідання Олекси Стороженка "Вуси". Стороженко був нащадком козацької старшини, зробив успішну кар’єру на імперській службі, тож складність психологічних проблем, спричинених розколотою чи загроженою ідентичністю, міг пізнати не з чужих розповідей. Автор вдається до узвичаєної в нашій прозі середини ХІХ століття манери оповіди від першої особи. Причому наратор, шляхтич з Опішні, обраний сусідами дворянським "засідателем", лише грає роль простодушного провінціала, пильно обстоюючи при тому свої права й усвідомлюючи культурну інакшість, а почасти й вищість стосовно присланого з Петербурга начальства.

З’явившись у приймальню губернатора для знайомства, полтавські дідичі поводяться ніби дивакувато. Замість просто виконати формальність і розписатися у книзі візитів, заповнюють сторінки побажаннями, жартівливими віршами, навіть скаргами. Насправді принаймні дехто з них "по Петербургах" бував і порушення етикету свідомий. Але ці записи — ​швидше їхній спосіб виявити своє невдоволення, адже виборних представників полтавського дворянства приймає "лакей в каптані і німецьких галанцях, не з наших— ​з предсідателем з Москви приїхав", ще й безцеремонно роздаючи накази та насмішкуваті поради.

Це чітке "не з наших" поширюється і на господаря приймальні. Коли губернський голова безцеремонно шпетить прибулих на його запрошення, вони нагадують про свій непідлеглий статус: "Хіба,— ​кажу,— ​дворянство на те мене вибрало, щоб на мене кричали, як на лакея?!— ​Та, се кажучи, ще й шабелькою стукнув".

Тут Стороженків персонаж виразно засвідчує, що росіянин та українці керуються зовсім різними уявленнями про політичну культуру і, зрештою, структуру суспільства. А далі конфлікт переходить і в особистісну площину. Грізний "предсідатель" звинувачує оповідача в порушенні височайшої царської заборони носити вуса. На цивільній службі це чомусь заборонено, тож наш герой мусить поголитися і переживає потому глибоку фрустрацію. Вдома його поява в новому образі спричинює справжній культурний шок. Ридає дружина й служниця, засмучується сусідка, та навіть собаки не пізнали господаря і зчинили зловісний гавкіт. Втрата плеканих вусів означала приниження, втрату престижу й самоповаги, а відтак приходить тяжка депресія. Жертва сваволі знаходить порятунок у ­своїй-таки національній спільноті. Сусід, неперевершений законник, що вмів виграти будь-яку судову справу, знайшов царський же таки указ, що дозволяв вуса тим, хто вийшов на пенсію з військової служби. І свій реванш опішнянський дворянин підготував з усією старанністю: не з’являвся в Полтаві, посилаючись на хворобу, поки не відросли хоч трохи показні вуса. А коли "предсідатель" знову напустився з криком про порушення закону, гордо підвів голову "та тиць йому в руки указ. Дивись, думаю, хоч повилазять... Прочитав, якось чудно лупа очима, губи дрижать...". Підлеглі переживають мить свого тріумфу. Однак у заключній фразі оповідання, запевненні, що багатолітньою військовою службою хоч право на вуса заслужив, звучить таки гірке розуміння масштабів національної поразки.

Схожі матеріали

Русь.jpg

Чому саме Україна – справжня спадкоємиця Руси

obkladunka Sydun 800x500.jpg

Як зростав російський імперіалізм | Данило Судин

Ageeva.jpg

Порожні п’єдестали та культурна притомність нації. Віра Агеєва

800x500 obkladunka Poleschyk

Коли ми проґавили "русскій мір" | Тамара Полещук

сео

На захист Чайковського від маразматиків та Національної музичної академії від ганьби. Антон Дробович

єкельчик рябчук 600 02

“Україна відіграє історичну роль у пробудженні Заходу”: Сергій Єкельчик у розмові з Миколою Рябчуком

800x500 obkladunka Daxniy

Руйнівні та одержимі. Філософія "русского міра" | Андрій Дахній

Южноукраїнськ

"Повернути ув’язнену націю собі". Данило Судин про деколонізацію України

800x500 obkladunka Proxasko

Ментальність українців та історичні травми