"Повернути ув’язнену націю собі". Данило Судин про деколонізацію України

16:40, 8 липня 2022

Южноукраїнськ

27 червня міська влада Южноукраїнська розпочала процес обговорення зміни назви міста. Місто стоїть на березі Південного Бугу, тобто таки на півдні України, але після 24 лютого ця нейтральна назва перестала такою бути. Перш за все, проблема криється в назві, яка є російською. Через це 27 квітня Южноукраїнська АЕС офіційно змінила назву на Південноукраїнську АЕС. Втім, щодо назви міста пропозиції в містян є дещо інші. Зокрема, група людей, яку найкоректніше описати широким поняттям "краєзнавці", бо до неї входять й працівники міського історичного музею, й місцеві історики, й громадські активісти, висунула пропозицію назвати місто Гард – на честь давнього поселення запорізьких козаків, яке знаходилося в околицях сучасного Южноукраїнська.

Synced Sequence.Still006.jpg

Данило Судин

кандидат соціологічних наук

Таких історій можна було назвати набагато більше, адже після 24 лютого в українському суспільстві процес декомунізації рішуче перетворився на процес деколонізації. Це проявляється і у відмові від російського культурного продукту, і вилученні російської класики зі шкільних програм, знесенні пам’ятників радянським та російським історичним діячам. І саме тому відбувається відмова від радянських та російських топонімів.

Ця зміна назв не є "випусканням пари" чи "даванням волі гніву". Насправді, зміна географічних назв – це дуже важлива річ. Повернення до автентичних назв чи зміна імперських – це один з інструментів спротиву. Адже спершу з допомогою переназивання міст, селищ та сіл колонізатори утверджують свою владу. І саме з допомогою цього вони стирають присутність місцевого населення. Таким чином вони "привласнюють" захоплені території, роблять їх своїми. Можна пригадати два промовистих випадки – історію назв міст Бахмут та Жовква. Перший "втратив" свою назву 1924 року, коли радянська влада перейменувала його на Артемівськ – на честь більшовицького діяча Артема. Жовкву ж 1951 року перейменували на Нестеров – на честь російського авіатора часів Першої світової війни. В обох випадках радянська влада “стирала” назви міст, які існували на той момент вже кілька століть. Втім найбільш систематичне стирання – зміна назв міст, містечок та сіл Криму після депортації кримських татар 1944 року. Радянська влада перейменувала близько 90% назв, щоб стерти будь-яку згадку про присутність кримських татар на території Криму.

Євген_Чикаленко_портрет.jpg

Євген Чикаленко

uinp.gov.u

Фактично, ті перейменування вулиць та населених пунктів, що відбуваються в Україні, мають на меті чи відновити історичні назви, чи зменшити присутність російської культури. Адже часто присутність росіян відбувалася коштом українців. "Пушкін" в топоніміці витісняв українських діячів та діячок, особливо тих, які безпосередньо і пов’язані з конкретним містом чи селом. Наприклад, в Києві є площа Льва Толстого, який тут ніколи не бував, але донедавна не було жодної вулиці чи площі, названої на честь Євгена Чикаленка, який не тільки жив у Києві, але й був одним з ключових меценатів українського культурного життя кінця ХІХ – початку ХХ ст. Те саме можна сказати про пів дюжини провулків Лєрмонтова в Києві, які, фактично, "забирали" місце в інших видатних киян, тобто не давали змоги увіковічнити пам’ять про них в міській топоніміці.

Втім, деколи ці сучасні деколонізаційні перейменування виявляються свідченням тієї ж колонізаційної залежності. Про цей парадокс свого часу писав Едвард Саїд в праці "Культура та імперіалізм". Визвольний рух колонізованих часто впадає в пастку залежності від колонізатора: всі перетворення відбуваються під гаслом "Геть від колонізатора!". І цим самим далі залишаються в орбіті колишньої метрополії. Справжнє звільнення від колонізатора передбачає, як каже Саїд, "розглядати історію спільноти у всій її повноті, послідовно та цілісно". І додає: "Повернути ув’язнену націю собі".

Ця думка важлива, бо вона утверджує інший погляд на історію колишньої колонії. Не просто історія опору колонізаторам, але історія спільноти як цілісності. Зосередженість лише на опорі звужує бачення минулого нації. Фактично, цей жорсткий критерій змушує відсікати всіх людей та події, які не були прямим чи безпосереднім спротивом. Згідно з ним історія перетворюється на чорно-біле полотно, без жодних півтонів. Але цим самим історичний наратив стає залежним від наративу колонізатора: жодна історична подія та постать не можуть увійти до канону, якщо вони не пов’язані з… колонізаторами. Звісно, у формі опору, але тим не менше. Це відомий парадокс залежності раба та рабовласника, який сформулював понад два століття тому Геґель: вони обоє прикуті ланцюгами один до одного, бо рабовласник потребує рабської праці, а раб не може уявити свого життя без фігури рабовласника, який визначає, що і як йому робити.

Промовистою ілюстрацією цього можуть слугувати результати голосування львів’ян за перейменування вулиці Миколи Скрипника, яке завершилося 21 червня цього року. Зокрема, перемогла пропозиція перейменувати вулицю на честь Софії Яблонської. З одного боку, в цьому є логіка, адже Микола Скрипник був близьким другом і соратником Владіміра Лєніна, до 1917 р. він був повністю байдужим до української справи, влившись у загальноросійський революційний рух. І лише з призначенням до радянського уряду, проголошеного в Харкові наприкінці 1917 р., він активно включився до історії України. Втім, не слід сприймати це як чудесне перетворення і зміну ідентичності. До 1920 р. Скрипник був членом ВЧК – сумнозвісного попередника НКВД.

Скрипник

Микола Скрипник

ukrinform.ua

Але саме з Миколою Скрипником асоціюють послідовне проведення українізації в Українській СРР. В мережі можна натрапити на згадки про те, що на всі урядові поїздки до Москви Скрипник брав із собою перекладача – з російської на українську і навпаки. Вочевидь, що соратник Леніна знав російську, але як посадова особа Української СРР він раптом її "забув" Також є задокументовані факти. Зокрема, Микола Скрипник вимагав приєднання до України тих районів РСФРР, де більшість населення становили українці. Він був проти створення національних рад для росіян в Україні (попри те, що наголошував: росіяни є національною меншиною в Україні), оскільки розумів, що це призведе до відновлення політичного впливу росіян в Україні, який був до 1917 року. І той же Микола Скрипник доклався до створення українського правопису 1928 року, який в діаспорі вважали найбільш автентичним – порівняно з подальшими радянськими правописами, які мали на меті "зближувати" українську та російську мови, тобто, іншими словами, полегшувати русифікацію.

Саме у випадку Скрипника і можна бачити повернення до історії України у всій її повноті. З одного боку, він – один з тих діячів, які утверджували владу більшовиків в Україні. З іншого боку, він систематично і послідовно відстоював інтереси українців в складі СРСР. Саме через останнє в Радянському Союзі його ім’я було під забороною аж до кінця 1980-х. І саме через це він був важливою постаттю для діаспорного українства. Тому називання вулиці іменем Миколи Скрипника 1989 року було свідченням… спротиву колонізації. 

Таким чином до історії України повертався пласт, який отримав назву Розстріляне відродження. Чи були всі діячі Червоного Ренесансу патріотами України в сучасному розумінні? В багатьох випадках це спірне питання. Варто пригадати хоча б Ґео Шкурупія, який 1930 року написав поему про розкуркулення ("Зима 1930 року"). В ній він щиро каже: "Найкращі, світлі, активні сили країни в темному оточенні старих традицій, некультурних забобонів билися не на життя, а на смерть з ворогом – лютим і хитрим". Зараз ми знаємо, чим була колективізаційна кампанія 1930 року. І як виглядав опір селян діям радянської влади. І чим колективізація завершилася для України – Голодом 1932–1933 років. Втім саме це і є своєрідним тестом на завершеність деколонізації. Микола Скрипник, Ґео Шкурупій та десятки й сотні інших є частиною української історії, бо ми повинні сприймати її як цілісність. 

Бачити свої помилки, а не лише наголошувати на справедливості та праведності опору. Власне, в цій історії російський колонізатор залишається присутнім, але не стоїть у центрі історії – довкола якого й впорядковуються події та люди. Інакше ми ризикуємо вихлюпнути разом з брудною водою і дитину. До речі, саме однією з ознак колонізованого мислення є віра, що ця цитата належить Марксу чи Леніну. Насправді, це німецька народна приказка, яку датують початком XVI століття.

Схожі матеріали

Ageeva.jpg

Порожні п’єдестали та культурна притомність нації. Віра Агеєва

Волошин2.jpg

"Метафора східної брами Європи стала реальністю", – Юрій Волошин

Sofia Andruhovych.jpg

Роблячи більше, ніж можливо. Софія Андрухович

Haruk.jpg

Про реальний стан російської авіації

Ганна Філіпова.jpg

Російське імперство як прояв карго-культу

Колонка_лід.jpg

Stolen by Russia | Вкрадено Росією

Kozyckyj Andrij.jpg

Головна помилка Путіна

Ryabchuk square.jpg

Шість російських історичних міфів про Україну. Микола Рябчук

Halyna_Pahytiak.jpg

Київ об’єднав Україну