Сила імперської інерції. Данило Судин про сурогат російських перекладів

12:38, 17 серпня 2022

003.jpg

Російська культура і досі здійснює свій вплив – через російські переклади. Кремлівські пропагандисти підносять це як свідчення того, що пострадянські країни мають і далі залишатися в сфері російського культурного впливу, бо, мовляв, лише через російську мову можуть отримати доступ до світової культури.

Насправді ж, сюди ідеально пасує фізична метафора: велич російської мови є просто наслідком імперської інерції. Як ми пам’ятаємо з курсу шкільної фізики, йдеться про здатність фізичного тіла зберігати швидкість і напрям руху, якщо на нього не діють зовнішні сили. Ось таким і постає російський корпус перекладних текстів: величезною вантажівкою, яка і далі їде вниз дорогою. Але не тому, що її штовхає вперед власний двигун, а тому що вона настільки масивна і важка, що може рухатися і тоді, коли двигун вийшов з ладу – просто за інерцією.

Synced Sequence.Still006.jpg

Данило Судин

кандидат соціологічних наук

Ця метафора не є випадковою. Є легенда, що в 1930-х роках Сталін, дізнавшись, що Осип Мандельштам досі не “розколовся” і не визнав своєї провини, спитав в начальника НКВС: “Ви хоч знаєте, скільки важить наша держава?”. Власне, джерелом цієї маси є імперія. 

По-перше, йдеться про історичну тяглість російських перекладів. Після 1991-го видавці мали змогу публікувати як переклади, видані до 1917 року, так і ті, що були зроблені в радянські часи (легально чи нелегально). Та й сам Радянський Союз не гребував скористатися перекладами, зробленими “буржуазними” попередниками. 

По-друге, статус імперії давав російській мові низку переваг. Наприклад, публікувати твори не російською було заборонено чи офіційно (в часи Російської імперії), чи неофіційно (в часи СРСР). 

Гобіт, обкладинка 1985

Обкладинка "Гобіта", який вийшов в українському перекладі Олександра Мокровольського у видавництві "Веселка" 1985 року. Її наклад складав 115 тисяч примірників

Фото: chytanka.com.ua

Олександр Мокровольський в одному з інтерв’ю розповідав, що мусив обґрунтовувати, чому потрібен переклад українською “Гобіта” Дж.Р.Р. Толкіна. Адже на той момент вже був російський переклад, а тому існувала неофіційна заборона видавати цю книгу іншими мовами. 

Це владний вимір. Але був також і вимір ресурсів: російське перекладацтво мало більше ресурсів хоча б в плані доступу до тих чи інших текстів, не кажучи вже про існування груп / середовищ / інституцій, які могли підтримати той чи інший переклад.

Прикладів тут можна наводити безліч, але я зосереджуся на кількох, як на мене, доволі промовистих. “Пенталогія про Шкіряну Панчоху” Джеймса Фенімора Купера входить до класики пригодницької літератури. Російською її було видано ще в другій третині ХІХ століття. Щоправда, часто в перекладі з французької та зі значними скороченнями. Втім, станом на 1961–1962 рік цей цикл переклали повністю, причому деколи це вже був третій чи четвертий переклад за ліком. 

Українською ж твори циклу почали виходити – в повному перекладі – з 1968 року. Спершу “Звіробій ” (1968), потім “Останній з могікан” (1969), далі “Слідопит” (1972), “Піонери” (1980) та “Прерія” (1982). Я наводжу ці дати не просто для фактажу: за ними стоїть закономірність. Адже, загалом, українські переклади виходили з інтервалом в один-два роки, проте між 1972 та 1980 настає перерва. І це перерва не лише для україномовного Купера. 

Якщо поглянути на історію перекладів українською творів Станіслава Лема, то там така ж “прірва”: початок публікацій в 1960-х роках. (“Повернення з зірок” (1965), “Кіберіада” (1968)), а далі перерва до 1980-х, коли вийде “Катар” (1982). Відсутність перекладів в 1970-х можна пояснити доволі просто – “генеральним погромом” 1972 року, коли радянська влада почала новий цикл репресій проти української інтелігенції. До речі, тоді ж було заборонено захищати дисертації українською – на території УРСР. 

Для порівняння варто просто придивитися до історії російських перекладів того ж Купера. Імперська тяглість, тобто інерція, була проти перекладів не російською, але цілком спокійно використовувала “буржуазні” переклади, ховаючи їх за скромним “переклад під редакцією”, вказуючи вже ідеологічно правильного редактора. Така ситуація була з творами Купера до кінця 1930-х. А у випадку роману “Останній з могікан” і досі використовують переклад 1898 року.

Владний вимір, який забороняє переклади однією мовою, і заохочує російською, особливо різко видно на прикладі творчості Станіслава Лема. 

Станіслав Лем, Краків 1975 Фото: Якуб Греловський

Станіслав Лем, Краків, 1975 рік

Фото: culture.pl

Він користувався великою шаною саме в російськомовної читацької публіки, двічі відвідав СРСР, і є навіть одна його книга, яка спершу вийшла російською, а тоді польською. Це збірка “Оповідання про пілота Піркса”, яка вийшла 1965 року під назвою “Полювання на Сетавра”. Польський оригінал побачив світ лише через три роки – 1968-го. 

Як так сталося, що оповідання польського письменника спершу виходять книгою в СРСР, а вже потім в Польщі? Насправді, причина до болю прагматична – і Лем про неї зізнався в одному з приватних листів. Для нього було зручним користуватися славою в СРСР – і публікаціями там, бо це спрощувало процес публікації в соціалістичній Польщі. Мовляв, якщо автора чи авторку видали в СРСР, то “старший брат” не заперечує, а тому цілком безпечно видавати таку книгу і в Польщі.

Власне, Лем гірко іронізував, що в соціалістичній Польщі можна критикувати соціалізм та комунізм, але не можна критикувати Росію – в жодному вигляді. Його друга внесли в “чорний список” (жодне польське видавництво не приймало його творів до друку), бо він написав дослідження про Достоєвського та його критику царської Росії. Полякам не вільно критикувати навіть царську Росію. Чи можна за таких умов дивуватися, що російська мова виступала “посередницею” зі світовою культурою?

Крім владного тиску, російські перекладачі та перекладачки мали й більше ресурсів. По-перше, у них був більший, порівняно з іншими, доступ до іншомовної літератури. По-друге, в них була інституційна можливість займатися цими перекладами. Наприклад, в 1960-х – 1970-х роках в Росії існував Інститут соціології, хоча в Україні соціологічні студії було ліквідовано. І в цих російських соціологічних установах автори та авторки могли як переказувати ідеї “буржуазних” соціологів, роблячи їх в такий спосіб доступними іншим науковцям та науковицям (ясна річ, що у формі критики), так і перекладати їхні твори – щоправда, для внутрішнього вжитку, тобто для інститутських семінарів. 

Talcott_Parsons

Талкотт Парсонс (1902–1979) – американський соціолог, один із засновників соціальної антропології

Фото: wikipedia.org

Наприклад, саме так було перекладено багато праць американського соціолога Талкотта Парсонса, якого зараз вважають останнім класиком в соціології. Зокрема, існував науковий семінар під керівництвом Юрія Левади, де тексти Парсонса обговорювали. А для обговорень їх перекладали – наче й не видавали книгою, але й не робили переклад “в шухляду”. В Україні навіть така ситуація не була можливою. Просто через те, що до 1990 року не існувало жодної академічної соціологічної інституції: всі було ліквідовано наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років.

Але саме подальша історія перекладів Парсонса дозволяє зрозуміти інертність російської перекладної культури. Російські переклади Талкотта Парсонса, зроблені в радянські часи, видали 2002 року двома книгами – “Про соціальні системи” та “Про структуру соціальної дії”. Обидві назви збірників відсилають до назв його класичних праць – “Соціальна система” (1951) та “Структура соціальної дії” (1937). Втім, якщо зазирнути до змісту другої збірки, то стане зрозуміло, що зі “Структури соціальної дії” переклали лише чотири розділи. Але складається враження, що “Соціальна система” вийшла повністю – всі вісім розділів. 

Насправді, російські перекладачі “загубили” четвертину книги: в оригінальній “Соціальній системі” 12 розділів. Що ж, можна виправдати їх тим, що якраз тоді було ліквідовано семінар, де обговорювали теорію Парсонса, а тому і справа з перекладами зупинилася. Втім, незрозуміло, що завадило впорядниці видання 2002 року згадати у передмові те, що книга публікується частково – без останніх чотирьох розділів? Чи зробити примітку на початку відповідної частини збірки? Але на цьому химерності тексту не припиняються: 2018 року росіяни видали книгу Парсонса за назвою “Соціальна система”. Невже нарешті вийшов повний переклад? Насправді, ні: це точна копія видання 2002 року просто зі зміненою назвою. Та сама урізана версія перекладу, але яка маскується під повну… 

Втім, в обох перевиданнях найбільш абсурдним є те, що працю Парсонса перекладали різні люди, а тому і їхній переклад основних термінів є різним. Наприклад, pattern variables перекладено і як модельні змінні, і як змінні взірця. Загалом, такий різнобій можна пояснити умовами роботи в 1970-х, коли перекладачі та перекладачки ще не виробили єдиної термінології. Але чому 2002 року її не уніфікували? Тим більше, що у видання є наукова редакторка та упорядниця. Можна було б сказати, що не було грошей чи ресурсу, але… У томі “Про структуру соціальної дії” є транскрипт круглого столу, присвяченого теорії Парсонса – на сотню друкованих сторінок. Тобто ресурс на транскрибування розмови був, а на уніфікацію термінології – ні…

Історія з Парсонсом могла б здатися чимось дуже вузько спеціалізованим, але вона, як на мене, є доволі поширеною. Наприклад, роман Джека Фінні (Finney) Time and Again було перекладено російською ще 1972 року під назвою “Між двох часів”.

Між_двох_часів

Науково-фантастичний роман американського письменника Джека Фінні, написаний у 1970 році. Українською не перекладений

Фото: wikipedia.org

Видавництво щиро зізнавалося на першій сторінці, що переклад зроблено зі скороченнями. Якщо коротко, то з роману видалили більшість пасажів про ностальгію головного героя за Нью-Йорком ХІХ століття. Для радянських 1970-х це знайома практика. В такий спосіб намагалися “протягнути” роман крізь радянську цензуру. Адже сюжет там доволі “прогресивний” як на радянську ідеологію. Один вчений винаходить машину часу – і в ході перевірки її роботи головного героя відправляють в Нью-Йорк 1880-х. Але виявляється, що проєкт курує офіцер з ЦРУ, а тому вчений вирішує зірвати все дослідження, бо розуміє, яку загрозу воно несе людству, коли стане зброєю в руках спецслужб. 

Так-от, в оригіналі головний герой потрапляє в цю історію через свою ностальгію за минулим. Власне, за це роман та його продовження люблять фанати: сюжет, мовляв, діло таке, а от з якою любов’ю описано Нью-Йорк “Золотої епохи” (Gilded Age)! Завдяки скороченням радянські читачі мали отримати менше ностальгії, а більше боротьби головного героя проти ЦРУ. Іншими словами, портрет головного героя мав змінитися з мрійника на просто пересічну людину. Добре, що не дописали йому чогось більш комуністичного. Цей переклад згодом було перевидано 1990 року – знову із застереженням, що переклад зі скороченнями. А далі цей роман видавали в 1995, 2003, 2018 та 2020 роках. І, наскільки мені відомо, перші три переклади – це передрук старого радянського. Тобто Радянський Союз розпався, але з того часу ніхто не спромігся доповнити переклад тими фрагментами, які вирізали через радянську цензуру. Хоча була змога зв’язатися з перекладачем – і вирішити це питання. 

Така ж ситуація була і з публікацією перекладів Фрідріха Ніцше, коли навіть перевидавали царські цензуровані видання – з так званою “російською чорною ікрою”. Це поняття з’явилося завдяки практиці російської цензури зафарбовувати вже в опублікованих книгах неугодні фрагменти чорними прямокутниками / рядками. Звісно, що в 1990-х справа була й у видавництвах, які були зацікавлені отримати прибуток, а тому видати книгу і продати, а питання якості перекладу їх цікавило менше. Але, з іншого боку, протягом трьох десятиліть після розпаду СРСР радянські переклади використовують – без жодних застережень. Навіть навпаки, там, де є такі застереження від радянських видавців чи перекладачів, згадки про них непомітно знімають – і сучасні видавництва вдають, що все гаразд.

Звісно, це не є єдина практика. Деколи радянські переклади зазнають виправлень. Наприклад, протягом 1992–1996 років було видано зібрання творів Станіслава Лема, де вирізані цензурою фрагменти перекладу відновили, або допереклали ті частини, які відновити не вдалося. Але, вочевидь, справа за ентузіастами, яким твір “впікся”, а тому вони намагаються видати повний текст. Але залишаються перевидання, які і далі є скороченими, цензурованими, обтятими. Як відрізнити одне від іншого? Насправді, ніяк… 

Тому замість перекладеної світової культури читачі та читачки ризикують отримати сурогат чи зліпок альтернативної реальності, створеної радянськими чи й царськими цензорами. Саме тому корпус російських перекладів і нагадує вантажівку, в якої відмовив двигун – і яка їде за інерцією. Як ми знаємо, автомобіль, в якого відмовив двигун, може рухатися, але створює небезпеку для інших учасників руху. Тому в такій ситуації треба просто припаркуватися на узбіччі, а не їхати далі, вдаючи, що все гаразд. Десь так українська культура і має поставитися до російського перекладацтва: просто залишити його на узбіччі власної історії. 

Схожі матеріали

Русь.jpg

Чому саме Україна – справжня спадкоємиця Руси

obkladunka Sydun 800x500.jpg

Як зростав російський імперіалізм | Данило Судин

Ageeva.jpg

Порожні п’єдестали та культурна притомність нації. Віра Агеєва

800x500 obkladunka Poleschyk

Коли ми проґавили "русскій мір" | Тамара Полещук

сео

На захист Чайковського від маразматиків та Національної музичної академії від ганьби. Антон Дробович

єкельчик рябчук 600 02

“Україна відіграє історичну роль у пробудженні Заходу”: Сергій Єкельчик у розмові з Миколою Рябчуком

Агеєва_1200х630_3

Віра Агеєва про культурну деколонізацію. Фрагмент із книжки “За лаштунками імперії”

800x500 obkladunka Daxniy

Руйнівні та одержимі. Філософія "русского міра" | Андрій Дахній

Южноукраїнськ

"Повернути ув’язнену націю собі". Данило Судин про деколонізацію України