Чому саме Україна – справжня спадкоємиця Руси

11:32, 19 квітня 2022

panaroma kyiv.jpg

Російська пропаганда, намагаючись виправдати агресію проти України, спирається на тезу про росіян та українців як про один народ, що розділив підступний Захід. Як аргументи використовують і нові фейки про пригноблення в Україні російської мови, і старі міфи про Київську Русь як “колиску трьох братніх народів”. Росія прагне повністю привласнити історію Руси – і тим воскресити претензії на “собіраніє зємєль русскіх” в одній державі. Утім маємо для Путіна погані новини: це не Росія, а Україна – справжня спадкоємиця Руси.

14707892_1222634477803507_566907530000509388_o.jpg

Сергій Громенко

кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього

Географія. “Піди-но в Руську землю, до Києва”

Держава Русь постала на середньому Подніпров’ї внаслідок перехресного впливу двох потужних політико-культурних сил на місцевих слов’ян. Першою із цих сил була візантійська традиція, яку проєктували з Криму на північ. Друга – норманська, що накочувала хвилями зі Скандинавії на південь. На території, де зіткнулися ці віяння, у IX столітті й зародилася майбутня Русь.

Ватаги русів, від назви яких походить і найменування країни, широко розселялися по території сучасної Росії від Фінської затоки уздовж Волги – і сягали самого Каспію. Втім жоден із цих осередків, навіть давніших (Стара Ладога), так і не став центром кристалізації державности. Першою і єдиною столицею тієї Руси, яку ми знаємо з цією назвою, був Київ. І жодна з удільних столиць пізньої Руси не могла сперечатися із цим містом ані розмірами, ані значенням.

Саме тому існував поділ на Русь “у вузькому сенсі” та Русь “загалом”. Перший термін стосувався ядра держави, другий – охоплював усі терени. Саме тому “на Русь” міг поїхати не лише візантійський купець, а й новгородський чи володимирський, шлях якого пролягав до Києва. Під 1146 роком у “Повісті минулих літ читаємо”: “І Святослав, заплакавши, послав до Юрія в Суздаль, сказав: “Брата мого Всеволода Бог узяв, а Ігоря Ізяслав схопив. Піди-но в Руську землю, до Києва””.

Давній Київ поєднує Русь та Україну. Усі російський столиці (Володимир, Москва, Петербург) порівняно з ним – новоділи. 

 

Політика. Демократія у крові

bapt-2.jpg

Рада Володимира Святославича з боярами та дружиною про місце та час прийняття християнства Руссю. Мініатюра з Радзивіллівського літопису. Кінець XV століття

Фото: wikipedia.org

Хоч у слов’ян були князі, а в норманів – конунги, описувати Русь як монархію геть неправильно. Слов’янські правителі були ближчими за своїм статусом до батьків, аніж до королів. Вождів русів сприймали як старших братів у своїх дружинах. І слов’яни, і скандинави зберігали потужні залишки первісної воєнної демократії. Тому перші руські князі остерігалися ігнорувати думку старших дружинників. Міське віче могло відмовитися йти на війну, а подекуди – і скинути правителя.

У пізній Русі серед політичних моделей окремих частин увиразнилися розходження. У центрі та на заході відбувався типовий для Європи процес посилення аристократії. І якщо якийсь володар (наприклад, князь Роман чи король Данило) вивищувався над боярством, то саме завдяки особистим якостям, а не за становищем. На півночі, у Новгороді, пристосувалися обходитись без спадкових князів і запрошували їх на вічевих умовах.

Натомість на землях майбутньої Росії почала формуватися автократія, і бояри втратили вплив. У 1174 році заколотники вбили Андрія Боголюбського – але пізніше такі форми спротиву стали їм недосяжними. Самодержавство сформувалося у північно-східній Русі ще до монгольського вторгнення. Монголи лише посилили давню тамтешню традицію.

Для українських же земель боротьба за “права і вольності” була стрижнем політичної історії від литовської доби і до кінця XVIII століття – неважливо, чи йшлося про князів, а чи про козаків. У XX сторіччі ця політична культура проявилася ще дужче.

Демократична – аж до анархічности – Україна є ближчою до політичного устрою Руси, ніж авторитарна (та іноді тоталітарна) Росія.

 

Мова. Українські крапки над старою “і”

Grafiti Sofia 3.jpg

Графіті на стінах Софії Київської

(Фото: Олексій Філіппов)
Grafiti Sofia 2.jpg

Графіті на стінах Софії Київської

(Фото: Олексій Філіппов)
Grafiti Sofia 1.jpg

Графіті на стінах Софії Київської

(Фото: Олексій Філіппов)

Двісті років росіяни силкувалися довести, що Русь населяв один давньоруський народ. В імперському ізводі міфу цей народ існував і далі. А в радянському – став предком “трьох братів”: росіян, українців та білорусів. Кожна з цих концепцій незмінно передбачала, що з культурної єдности мусила витікати політична.

Насправді ж “спільна культура” якщо й існувала, то охоплювала лише вузесеньку верству Рюриковичів і вищих архієреїв. Основна маса населення Руси спілкувалася чотирма-п’ятьма мовами. Різниця між ними була такою ж, як між сучасними східнослов’янськими мовами. Це підтверджують дослідження графіті на стінах Софії Київської та берестяних грамот у Новгороді.

Вже в добу Руси сформувалися питомі ознаки української мови, що відрізняють її від сусідніх. Передовсім – “іфікація”. Там, де в росіян “лес” і “печь” – у нас “ліс” і “піч”. Тепер ми єдині з-поміж сусідів, хто каже “кінь”; поляки, білоруси, росіяни говорять через “о”. Та згадайте навіть “подкаст”: ми ледве не перетворили його на “підкаст”!

Ім’я творця держави Русь писали і на графіті, і в літописах як “Володимѣръ/Володимиръ” – так і вимовляли. Натомість сучасний російський варіант “Владімір” походить зі штучної церковнослов’янської мови.

Уже тоді наші предки активно послуговувались кличним відмінком. Він донині в нас є, але росіяни його позбулись.

Навіть якщо не заглиблюватися у фізичну антропологію та не міряти черепів-щелеп, а лише порівняти культури, то висновок для росіян буде невтішним. Сучасна українська мова – набагато ближча до мови столиці Руси, аніж російська. Тож не дивно, що вже за Богдана Хмельницького переговори із Московією відбувалися через перекладача.

 

Церква. Відкритість проти мракобісся

original (1).jpg

Головний храм збройних сил Росії, у якому планували зробити мозаїку зі Сталіним та Путіним. У церкві є ілюстрація анексії Криму, вітраж із комуністичною символікою

Фото з відкритих джерел

Українське православ’я дуже довго підпорядковувалося російському – і це почали сприймати як належне. Насправді ж московський патріарх незаконно користає з титулу “усієї Русі”, бо справжнє руське православ’я – у Києві.

Віра та Церква прийшли до Руси із Візантії 988 року. Цілком природною є належність Київської митрополії саме Константинопольському патріархатові.

Від’їзд митрополитів з Києва до Володимира та Москви 1299 року нічого не означав у церковному сенсі. Київська митрополія через втручання політиків фактично була поділена надвоє (звідси “Мега Росія” та “Мікро Росія”), утім де-юре вона залишалася єдиною. Року 1448 постала окрема Московська митрополія, яка 1589-го за допомогою корупції та силового тиску набула статусу патріархії. Сам Київ залишався під владою Константинополя аж до 1686 року, і лише тоді перейшов у підпорядкування Москві.

Московське православ’я в умовах тотальної політичної та культурної ізоляції держави поступово деградувало й набуло ознак секти. Водночас Київське православ’я розвивалося у конкуренції з польським католицизмом і переживало теологічний (полемічна література) та мистецький (козацьке бароко) розквіт. Зіткнення двох церковних традицій в імперії Романових після 1654 року спричинило масштабний шок у Московії, фактично громадянську війну, відому як розкол. “Кияни” таки вийшли переможцями з боротьби із “москвинами” й тим дали поштовх розвитку Росії.

У XVIII–XIX російське православ’я знову деградувало, перетворившись на “Відомство православного визнання” (“Ведомство православного исповедания”). Сьогодні РПЦ усе менше нагадує Церкву, а все більше – міністерство ідеології Росії. Та ще й з агентами КГБ на чолі.

Українське православ’я – демократичне в управлінні, відкрите світові, інтелектуальне й орієнтоване на освічених парафіян – більше подібне на Церкву давньої Руси, ніж авторитарне, замкнуте, мракобісне православ’я у Росії.

 

Династія. Свій ген

1024px-Iván_el_Terrible_y_su_hijo,_por_Iliá_Repin.jpg

Ілля Рєпін "Іван Грозний убиває свого сина"

Фото: wikipedia.org

Єдиний реальний російський аргумент у суперечці за Русь – династичний.

Ніде правди діти, після 1340 року правителі більшої частини руських земель походили з литовських Гедиміновичів. Натомість Московським князівством, скинувши монгольське панування, управляли Рюриковичі – нащадки хай і далекі, Володимира Великого. Через цю спорідненість московські Івани та Василі від кінця XV століття заявляли претензії на київську “отчину” в боротьбі з Литвою. І це спрацьовувало.

Насправді ж термін придатности цього аргументу вичерпався ще 1598 року зі смертю Федора Івановича – останнього (і бездітного!) царя з Рюриковичів. Після нього престол посідали представники близьких, але окремих родів – Годунов, Шуйський, Романови.

Однак навіть якби сьогодні в Росії відновилася монархія, і на трон у Москві сів би хтось із Рюриковичів, цього вже недостатньо, щоб претендувати на Київ.

Сучасна Росія має такий самий стосунок до історичної Руси, як Румунія (România) – до Римської імперії (Imperium Romanum). Далека околиця, яку колись колонізував центр, що зі всього “батьківського” спадку зберегла лише подобу назви.

Україна ж навпаки – перша на наслідування.

Схожі матеріали

800x500 obkladunka Cherkas.jpg

Руська спадщина у Великому князівстві Литовському | Борис Черкас

СЕО_2.jpg

Як стати святим мучеником: уроки від Бориса та Гліба

600.jpg

Тмуторокань. Сто років руської самотности

600.jpg

Сім варязьких знахідок в Україні

Звенигородська_берестяна_грамота_2.jpg

Берестяна грамота зі Звенигорода, якій майже тисяча років

bez_b 800x500_1.jpg

Що хозари дали Київській Русі? | Олексій Комар

bez_b 800x500_1 (1).jpg

Яким був княжий Київ | Сергій Тараненко

Vojiny.jpg

Епоха людей меча: якими були руські дружини

shkola 1200.jpg

Що не так з уроками історії у школі? Пояснюють історики