Невикричаний страх. Спогади останніх свідків Голодомору

09:53, 26 листопада 2021

1920.jpg

— Може, то не можна казати?

Ганна Кумейко на мить зупиняється. Коли почався Голодомор, вона мала шість років. Пережила такий страх, що донині вагається, чи говорити відверто.

— Страшне було, — описує пані Кумейко. Але поволі поринає у спогади й розповідає сміливіше.

У вересні цього року працівники Музею Голодомору-геноциду закінчили збір нових свідчень про трагедію 1932—1933 років. Кажуть, що цьогорічна експедиція відрізняється від попередніх: очевидці нарешті почали розкриватися. Лише через 90 років

tymoshchuk.jpg

Ярослава Тимощук

журналістка

"Це було ваше, а зараз наше"

92-річний Павло Оксьоненко називає їх "бандою". Тих партійців, які приїжджали розкуркулювати селян.

— А як інакше? — обурюється дідусь.

У 1933 році господарство Оксьоненків у селі Меделівка на Житомирщині розорили. Забрали все: землю, корів, коней, віз, овечок. Залишили тільки хату.

— Жили ми гарненько: півтора гектара березини, коні держали. У нас було, як у парку: ліс кругом, риба, — згадує Павло Михайлович.

Батьки не хотіли йти в колгосп. Але мусили. Як і всі.

— Найбідніших та найлінивіших поставили комуністами! Приїхали до нас березу, ліс різати. "Це було ваше, — комуніст балакав, — а зараз наше". Почали таке робити — відбирати від людей, — гнівається пан Оксьоненко.

KV_08763.jpg

Павло Оксьоненко

Усі фото: Валентин Кузан

Павлова сім’я жила поодаль від села, "в полі". У самій Меделівці повимирало десь дві третини людей.

— Люпин — ось цей, що худобі зараз дають, — їли. Товкли в ступі та робили здобні праніки з такої муки. Гіркий страшне, — кривиться дідусь.

Павло Михайлович не боїться називати імен кривдників. Їхніх вчинків не пробачає донині. Тепер почувається вільним. А раніше про Голодомор забороняли і слово сказати. Загрожувало заслання "на сєвєр":

— Сталін зробив так, щоб, крім нього, нікого не було грамотнішого.

Павло Оксьоненко радіє, що часи змінилися. І що дочка мешкає на вулиці Стуса.

На запитання, хто винен, відповідає чітко:

— Сталін у морі пшеницю топив пароходами, а Ленін золото забрав.

Страх і зцілення

Етнологиня, заступниця директорки Музею Голодомору-геноциду Юлія Коцур розповідає: цьогорічна експедиція була особливою за її багаторічну практику. Свідки оповідають про Голодомор вже набагато сміливіше.

— Потрохи зцілюються від травми, — зазначає науковиця.

Іще десять років тому люди часто відмовлялися говорити з дослідниками або воліли анонімності. Через страх і довгі роки мовчання призвичаїлися тримати трагедію в собі.

Свідки досі неохоче називають імена кривдників — місцевих активістів, які бралися виконувати накази радянської влади: контролювали плани заготівель, відбирали продовольство, обшукували домівки.

— Голодомор трансформував традиційну культуру українців, носіями якої були селяни, — каже Юлія Коцур.

KV_08879.jpg

Під час запису інтерв'ю з очевидцем Голодомору

Від липня до вересня працівники музею провели п’ять науково-пошукових експедицій у різних областях України.

Дослідники Голодомору стверджують, що більшовикам вдалося вселити українцям ген страху. І він досі живий. Проявляється і в політичній активності, і в побутових звичках.

Деякі люди розповідали інтерв’юерам, що досі сушать сухарі "про запас". Або засаджують город кукурудзою, навіть якщо не господарюють:

— А раптом щось.

"Гробів не робили. Не було кому"

Ганна Кумейко розповідає учасникам експедиції: раніше про Голодомор взагалі не розмовляли.

— Ніколи-ніколи… Суворо заборонено! Страшне було, — згадує жінка, яка пережила трагедію в селі Зубані на Полтавщині.

Тепер пані Кумейко може говорити відверто: голод був штучним. Перед 1932 роком у людей було вдосталь врожаю і запасів. Жодної інакшої причини, крім спланованої акції, бути не могло.

Пригадує, людей примусом брали до колгоспів. І мама, і тато, і брат, дві сестри та й вона сама працювали на радянське колективне господарство майже ціле життя.

— Ніхто в колгосп не хотів! Усі ж звиклі самі хазяйнувати, ґарували, все було в людей. А як у колгосп вступили, дуже важко стало!

А потім почався голод.

KV_09338.jpg

Ганна Кумейко

— По дворах ходили зі спицями, шукали, чи ніхто не заховав хліба. Дехто заховав хоч трошечки картоплі чи якийсь клубочок зерна — все позабирали. Добре, що вже весна була, так ото травою рятувались: калачики зелененькі ростуть — рвали їх і їли.

Сім’я Ганни жила коло річки. Їли рогізняк. Очерет смакував дітворі — "дуже добрий". Матері варили з нього кашу.

Поки не відібрали корів, могли поживитися молоком.

Ганнина родина статками не вирізнялася. Але забрали все: коня, бричку, плуги, весь сільськогосподарський реманент.

Пані Ганні запам’яталася церква в селі — велика та красивезна. Із храму розтягли все, що могли. Зняли хрести, розпалили вогонь на самому подвір’ї. Нікому зі селян не дозволили взяти бодай якусь ікону.

KV_09309.jpg

Вдома у Ганни Кумейко під час запису інтерв'ю

Якось дівчинці здалося, що вона помирає, — така була немічна. Прийшла мати з роздобутою склянкою борошна — здається, отримала її в колгоспі. Планувала зварити "затирку" на цілу сім’ю. Попросила дочку заховати. Коли мама пішла до праці, Ганна вирішила скуштувати наїдок. Пообіцяла собі, що тільки ложечку. Насипала в посудину, розколотила з водою — і їй так засмакувало, що від борошна не залишилося ні грама. Тепер Ганна вже не згадає, чи перепало їй від матері. Закарбувалася лише насолода від потрави.

— Ледь-ледь ми вижили. Дивом! — оцінює вона.

Хто не вижив, то ховали без трун, без обрядів, без відспівувань.

— Ніяких гробів ніхто не робив, бо не було кому. Люди — немічні. Під’їжджає підвода: хто хоч трошки ногами тупав, забрали людину. Як є в що загорнути — ковдрина яка-небудь, ряднина — загорнули, на воза поклали. Збирають по селу мертвих людей. На кладовищі яму викопали, поклали, засипали.

"Тут лежить 33-й год"

93-річна Раїса Федюк із села Синюхин Брід на Миколаївщині не може забути, як хоронили її трирічну сестру.

Каже, людей звозили до місць поховань підводами. Складали разом на купу і неживих, і тих, хто був при смерті — хоча в тілі ще жевріло життя.

Мама не хотіла везти доньку підводою, "щоб там дитину мняли між тими взрослими людьми". А нести тіло було нікому. Мусили просити дітей.

KV_07696.JPG

Раїса Федюк

— Пішла до одної сусідки, до другої. Просить: "Хай прийдуть твої дівчата, я їм похльобки оставлю. Шоб понесли на кладбище на носилочках"… Несли, несли, донесли — поскользнулися. Дощ, діти голодні — пустили... Та дитинка випала з тої трунки. Потім склали і знов понесли, — пригадує Раїса Петрівна.

Найбільше жінці закарбувався спогад, коли вона виїдала із землі розлиту "баланду". Досі пам’ятає смак наїдку.

Раїсі було п’ять років. Із восьмирічною кузиною несли такий-сякий обід для хворенької сестрички. Юшка, каже, була скупою — сама вода, практично без каші. Виснажені дівчата по черзі вмокали пальці до посудини й підносили їх до вуст. Хтось спіткнувся, горщик упав додолу — розбився на черепки. Дівчатка миттю припали до землі й випили рідину, поки не всоталася в ґрунт.

Пані Федюк вважає, що їй вдалося врятуватися від голоду завдяки завбачливості батька. Тато встиг заховати по обійстю трохи пшениці. Потім його забрали в сибірську тюрму. За що саме — Раїса не знає. Та пам’ятає ті три сховки в торбочках й у діжках — біля конюшні, у городі та в клуні. То був справжній скарб.

Дитиною їй запам’яталося, що на полях лежало вдосталь зерен. Та селянам не дозволяли збирати колоски.

KV_07648.JPG

Вдома у Раїси Федюк

У 1934 році батько повернувся. Сім’я отримала спадок — Раїсина баба розділила між дітьми виручені за золото карбованці. Тато поїхав до Одеси в "Торгсин". Привіз із міста манної крупи, рису, цукру. Те все здалося Раїсі нечуваною розкішшю.

Жінка дотепер мешкає у Синюхиному Броді. Історія її села походить ще з козацьких часів. За сучасними мірками воно є доволі людним — тут мешкає 1700 людей. Однак поряд постійне нагадуванням про страшну трагедію — кладовище. Значну частину цвинтаря займають поховання жертв Голодомору. Тутешні кажуть: "Тут лежить 33-й год".

"Отак нас русскі загодували"

Михайло Франишин зі села Гришівці на Вінниччині мав вісім років, коли почався Голодомор. Нині йому 96.

Виростав у небагатій за тодішніми мірками сім’ї. Батько був хліборобом. Мав конячку, возика. На двох із сусідом ділили плуга.

KV_02353.jpg

Михайло Франишин

Коли пішов поголос про організацію колгоспів, батько подумав: а раптом стане краще? Чоловік добровільно, без опору вступив до нової структури.

Михайло запам’ятав, як у селі розправлялися з незгідними. Переважно до колгоспів не хотіли йти заможніші люди з більшою кількістю землі та худоби.

— Приїхала машина, потаскали, і їх не стало. Десь опинилися на сєвєрі.

Невдовзі Михайлів батько переконався, що намарно чекав кращого. У колгоспі нічого не платили. Голод косив людей.

Харчувалися бур’янами, варили лободу. Зривали бурячиння, різали, кидали в окріп, додавали, якщо ще була, картоплю — перебивалися таким супом. Після першої зими Голодомору ні крупи, ні зерен вже не було, згадує чоловік.

KV_02411.jpg

Під час запису інтерв'ю

Ставленики комуністичної влади — часто тутешні ж селяни — перевіряли, чи не зосталося якоїсь їжі. Селом ходили "чоловіки з залізними палицями". У когось варився сякий-такий борщ на печі, розбивали горщик.

— Люди німі, позгинали голови і ходять дивляться, де що на землі росте таке, щоб можна його з’їсти. Голод — це дуже страшне, — розповідає пан Михайло.

— Ми з братом, сусідами ходили вночі рвати горох, що вже зрів на полі. Хто в торбинку, хто в кишеню — ті стручки… Нас побачили ті — гайда по конях та по полю ловити. Ми тікали, в корчі ховалися, хто в яку яму чи канаву, бо рятуватися треба. Били до крові.

Влітку підоспіли черешні. Зголодніла Михайлова сестра померла просто на дереві — від ягід дістала розлад, що став фатальним. Померлу замотали рядниною і так поховали.

— Отак, — каже Михайло, — нас русскі загодували, що ми вимерли!

Більше історичних фактів про сумні події 1932-1933 років читайте у номері журналу "Локальна історія", присвяченому темі Голодомору.

Схожі матеріали

сео Бокань

Голодомор на заборонених фото Миколи Боканя

торгсин сео

Коштовності в обмін на їжу

800x500-Kylchuckuj.jpg

Чому відбувся Голодомор | Станіслав Кульчицький

600.jpg

Як зберегти родинні історії? 11 порад від Музею Голодомору

600.jpg

"Після Джадта берешся за голову: трясця, чому я не прочитав цього швидше?", – Ігор Балинський

Гладун_600х400.jpg

"Якби не катастрофи ХХ століття, то на початку 1990-х в Україні жило б 84 мільйони", – демограф Олександр Гладун

600+1.jpg

Кількісні докази геноциду українців

сео

Що Путін готував для українців? Фрагмент з книжки Віталія Огієнка

600.jpg

Олександр Фільц: "Усвідомлення своєї смертності – найсильніший мотор для людства"