Олександр Фільц: "Усвідомлення своєї смертності – найсильніший мотор для людства"

07:50, 1 листопада 2021

1920.jpg

Чому українці ще за життя відкладають собі гроші "на смерть", як уявлення про смерть продукує різноманітність культур і цивілізацій, наскільки обтяжливим є досвід масових втрат і геноцидів для націй та чи все гаразд із рядками "Ще не вмерла…" – розповідає знаний український психіатр, професор Олександр Фільц

500.jpg

Володимир Семків

журналіст

– Психологи кажуть, що усвідомлення людиною своєї смертності знаменує вихід на цілковито інший етап розвитку особистості. Людина шукає сенсу життя, прагне увічнити себе через творчість або через нащадків. Цікаво, чи це проявляється в суспільному житті? Чи існує явище колективного осмислення смерті?

– Очевидно, так. Інакше, чому б у загальнолюдській культурі аж так багато роздумували про смерть, аж так часто намагалися зазирнути по той бік від факту смерті? Значна частина художньої літератури, образотворчого мистецтва, філософія присвячені втіленню вічності, тобто втіленню не-смертності. На цю тему є так багато творів, що можна висновувати: смерть – одна з найпоширеніших тем у людській культурі.

Основною темою, звичайно, є любов: пристрасть, симпатія, прихильність. Друга тема – свобода, у найширшому сенсі. А третя – напевне, таки смерть. Яку б не розглянули культуру, то кожна цим насичена. А отже, у колективній свідомості кожної культури – чи етнічної, чи національної, чи загальнолюдської – осмислення смерті дійсно є одним із рушійних стимулів.

1.jpg

Олександр Фільц

Фото: Катерина Москалюк

– Отже, вивчення тем смерті та безсмертя впливало і на культурне різноманіття людства?

– Безсмертя належить до метафізичних понять – тих, які є поза людським досвідом, які не аргументуються пережитим досвідом. Ми виокремлюємо безсмертя як певну абстрактну аксіому, як трансцендентне поняття, до котрого не можемо підійти ані раціональним мисленням, ані органами чуття. Такими самими метафізичними поняттями є свобода, природа як усе живе, безконечність.

Ми не здатні остаточно аргументувати ці поняття, але можемо сказати: якби для людини їх не існувало, то вся людська культура була би побудована на звичаєвій культурі – на тих речах, які ми маємо на щодень, на тому, що потрібне нам для задоволення потреб тут і зараз. Ми були би подібні до звіриних об’єднань: вони теж мають якусь своєрідну примітивну культуру – скажімо, культуру побудови домівки, культуру полювання чи пильнування потомства. Натомість людська культура – це не лише прикладний колективний продукт, а й ідейний смисл: уявлення, ідеї, фантазії, мрії.

У тваринному світі колективна поведінка еволюціонує під дією зовнішніх чинників – наприклад, зміни клімату. Натомість культура людини, істоти, яка наділена здатністю пізнавати і творити, визначається вмінням змінювати речі в сутності самої природи. Бо у природі не існувало айфонів чи мерcедесів E-класу. Це продукт людської культури.

Наш світ – то не лише світ речей, а й світ ідей. Ми прямуємо за уявою, вмінням продукувати ідеї і будувати, усталювати певні принципи. А тому такі метафізичні поняття, як безсмертя, нескінченність, свобода залишаються ідеями, котрі спонукають нас до постійного пошуку. Ми постійно думаємо над тим, що можемо зробити задля втілення цих ідей у реальному житті. При тому ми не можемо довести, чи вони існують, а чи не існують. Для прикладу, ми знаємо, що існує факт смерті. Але ми не знаємо, що там існує за межею смерті. Смерть – це припинення нашого існування як людини в матеріальному світі. Ось і все, що ми можемо сказати.

Так само можемо дуже довго сперечатися про те, чи існує свобода…

– А хіба не очевидно, що свобода існує?

– Нейрофізіологи вам скажуть, що свободи не існує. З погляду нейрофізіології, все детерміноване природним процесом: ще до тієї миті, як виникла думка, на нейрофізіологічному рівні все відбулося. Тобто думка є наслідком, а мислення зумовлене причиново-наслідковою закономірністю певних процесів на нейрохімічному рівні.

Можна прийняти іншу точку зору, філософську: якщо все зумовлене причиново-наслідковим зв’язком, то що було на самому початку? Якщо ми підемо за методом знаменитої нескінченної редукції, то мусимо питати: "А що було до того? А до того? А ще до того?.." – поки не дійдемо до уявного початку. А наприкінці будемо змушені спитати: а як стався сам початок? Цей перший акт створення – він був вільним чи також був детермінованим? Якщо він був чимсь зумовленим, детермінованим, це означає, що він не був першим. А якщо ми скажемо, що він перший, то ми погодимося, що існує якесь "раптом", щось, що є абсолютно не прив’язаним до попередніх причиново-наслідкових зв’язків.

Якщо міркувати послідовно, то ці теми – свободи, безсмертя, безконечності – невирішувані. Але саме через те, що ці теми є невирішуваними, вони є найбільшим стимулом, найсильнішим мотором для людства, щоби рефлектувати над собою, думати та пробувати знову і знову вирішити проблеми, поставлені сотні й тисячі років тому.

Технологічний процес досягнув того рівня, коли ми починаємо говорити, що в майбутньому людину можна зробити безсмертною. Ви собі уявіть, який це стимул! Або, наприклад, мрія про те, щоб людина полетіла на Марс і далі – щоб підкорити безмежність.

– Як на людство впливає поступове зростання тривалості життя?

– Я не зможу відповісти на це запитання, бо не маю досвіду буття на цьому світі 100 чи 110 років. Напевне, передусім йдеться про те, наскільки індивідуальний досвід впливає на розуміння життя. Можу припустити, що той вплив – опосередкований. У майбутньому він може проявлятися у формуванні якихось нових трендів у культурі, певних нових явищ. Наприклад, через посилення об’єднань людей поважного віку. Я кажу не про будинки престарілих, а про сеніальні організації, старечі ґреміуми, умовно, асоціації людей, яким виповнилося понад 90 років. Так може з’явитися спільнота, яка сформує зовсім інші констеляції в розподілі вікових груп. Ця спільнота точно буде впливати на тренди в культурі, безсумнівно.

Збільшення тривалості життя – але, звичайно, суттєво більшої тривалості життя – може забезпечити людству краще балансування в загальнокультурному розвитку, може надати ліпшої пропорції в роздумах над тими вічними принципами, усунути якісь перегини. Бо інколи ці перегини призводять до трагедій.

– Наприклад?

– Трагедії XX століття були побудовані на хибних уявленнях про функціонування певних загальнолюдських принципів. Наприклад, на уявленні про вищі раси. Чи про ідеальну рівність – комунізм.

Нацистську ідеологію часто пов’язують із філософією Фрідріха Ніцше. Ніцше – то був чоловік, який поставив під сумнів існування Бога. Він сказав, що на місце Бога має стати людина. Тому людина ставала центром буття: Бога не треба – все вирішує людина. А якщо так, то потрібна людина, яка здатна на максимум. Людиною, здатною замінити Бога, є надлюдина. А де її можна знайти? Де вона може народитися? Як її скультивувати? От і маєте ґрунт для тоталітарної ідеології.

Якщо засади і принципи, на яких функціонує культура, збалансувати та гармонізувати, то загроза виникнення таких перегинів буде нижчою. Можливо, то якраз буде місія для старших людей. Не випадково старі цивілізації – давньогрецька, давньокитайська – дотримувалися культу старійшини. За різних правителів старі люди мали право дорадчого голосу, бо вони посідали мудрістю.

– Чи справді є таке поняття, як "постгеноцидне суспільство"? Як Голодомор і криваві війни минулого століття вплинули на національні риси українців?

– Чи ви знайдете народ або етнос, який у своїй історії не потерпав би від жодних катастроф? У різні часи різні народи переживають різні сторінки історії і ведуть війни – то визвольні, то загарбницькі – або зазнають гонінь. Якби ми мали виокремити приклади найбільш гнаних народів, то насамперед мусили б згадати про євреїв, а також – про вірмен. Попри пережиті криваві сторінки, вони живуть і відживають, зберігаючи дуже сильну ідентичність, маючи дуже сильні спільноти по всьому світу.

Можна зауважити цікавий парадокс. Ті гнані народи, котрим вдалося вижити, розсіятися по всьому світу, але втриматися разом у певній духовній спільноті, зберегти свою ідентичність – вони боролися за виживання, будучи позбавленими права мати власну домівку. Євреї не мали своєї держави, а лише мріяли про землю обітовану, і тільки зовсім недавно змогли її отримати. Вірмени – їх є значно більше за кордоном, аніж у самій Вірменії. У тому ж контексті можемо згадати про ромів чи про курдів.

Україна належить до держав, які завжди могли залишатися у своїй домівці. Україна – особлива, бо формально маючи свою територію, насправді її ніколи не мала. По суті, це наша вічна трагедія. Якщо євреї вічно боролися за землю, якої вони не мали, то ми, перебуваючи весь час на цій території, постійно мусили воювати за своє право жити тут і своє право залишатися собою. Мені здається, власне цей чинник мав істотне значення у впливі на українців.

Найбільша наша сусідська країна, Росія, теж має схожу проблему. Об’єктивно: важко ідентифікувати, де саме є домівка росіян. Сибір, Удмуртія?.. Москва вважає, що її домівка принаймні частково походить з тієї землі, де розташована Україна, на місці колишньої Київської Русі. Росія, будучи імперською, експансіоністською державою, прагне тримати цю землю у своїх руках. Може, Москві і не йдеться про те, щоб колонізувати цю територію в сенсі повної, етнічної колонізації, але вона завжди прагнула політичної колонізації, з русифікацією та іншими наслідками. Давала нам зрозуміти, що ми не маємо права на свою територію.

Очевидно, що це є дуже складне переживання – сотні років жити з тим переконанням, що живеш на своїй землі, але вона не є твоєю. Можливо, тим і продиктована та українська ідея, що все, чим ми займаємося, – це відстоюємо свою незалежність. Нам треба визнати: незалежність вже є – тепер боремося за свою самостійність, за свою автономність. "Автономія" – дослівно "сам собі закон". Власне автономності ми не маємо. Ми досі функціонуємо в якихось чужих законах, у якихось синтетичних законах. Або просто говоримо: наші закони не виконуються.

Усе це ніби пов’язане: маємо землю, яка не наша, маємо закони, які не наші. Я би дозволив собі тут параболу: оскільки Україна тривалий час жила на своїй території, якою насправді не могла користуватися, то тепер те саме перенеслося і на наші закони й на нашу політичну систему. Ми їх маємо, але не маємо навичок тим користуватися.

– Освальд Шпенглер вважав, що старіння та смерть властиві не лише людям, а й спільнотам – націям, цивілізаціям тощо. А як розпізнати момент, коли нація вже старіє?

– Ця думка не є нова, і навіть за Шпенглера вона не була новою. Прочитаймо римлян, наприклад, Цицерона, Сенеку. Вони писали точно те саме про занепад цивілізацій. Або згадаймо дискусію про те, ніби християнська релігія втрачає свою актуальність, котра точиться впродовж минулих півстоліття.

Виявляється, це повторювані теми. У цьому випадку важливі не теми як такі, а лише момент, у який вони актуалізовуються. Бо найбільше ця дискусія загострюється у переломні моменти історії. Можемо згадати Френсіса Фукуяму: щойно він написав, що "кінець історії" – то все рвонуло! Про подібний злам сьогодні пише Ювал Ной Гарарі, який вважає, що звикле нам людство йде до кінця, а на зміну прийде homo deus – людина божественна.

У тому сенсі Шпенглер мав цілковиту рацію: Європа входила в сутінки. Стара культура, що усталилася в XIX столітті, остаточно закінчувалась – зате вибухала цілковито нова.

– Час до часу можна прочитати думку: Україні варто змінити перший рядок державного гімну, бо ми ніби приречені на те, що постійно перебуваємо у процесі "вмирання". Чи дійсно той рядок може мати негативний вплив?

– Передусім це справа певного суб’єктивного смаку, суб’єктивного ставлення до того, що відбувалося в історії, що діється в актуальній ситуації і так само щодо майбутньої перспективи.

Можна поставитися до фрази "Ще не вмерла…" ретроспективно. Тобто подивитися назад і сказати: Україна довго, дуже довго йшла до свого самовизначення: хто ми є, які ми є, що ми будуємо? Так ми починаємо аналізувати, що нам вдалося або не вдалося, певні помилки й досягнення. А можна сказати, що "Ще не вмерла…" відносить нас до майбутнього: все ще попереду.

Чого взагалі хочуть нації, держави? Вони хочуть мати якомога більшу присутність у загальнолюдській культурі. Вони хочуть мати домівку для своїх людей – "екос" як дім або "ойкос" як територію. Ця територія мусить бути безпечною для того, щоб люди почувалися добре й бачили шанс для майбутнього розвитку – не тільки персонального, а й загального. Так наш державний гімн за змістом міг би підійти і американцям, і іспанцям, і будь-якій нації, котра прагне жити й розвиватися. Ми як українці вербалізували ту формулу так, що ще не вмерла наша мрія про свою країну.

Окрім того, у тій формулі закладено ймовірність, що всі нації, всі народи – як ми вже з’ясували – у віддаленій або дуже віддаленій перспективі можуть щезнути, як щезає все живе. І тому та фраза якраз дуже добре виражає стан того, що переживають культури і нації: кожна з них має час виникнення, час розквіту, час занепаду – а отже, можливого відходу в небуття.

Звичайно, можна інтерпретувати цей рядок у тому сенсі, що ми приречені на вічну боротьбу, на вічні поневіряння, на постійні роздуми про те, вмремо ми або не вмремо… Але це надто спрощений підхід.

Другий аспект, який може випливати з цього питання, міг би стосуватися поняття традиції як вагомої частини культури. Бо традиція – це каркасний елемент кожної культури. Традиція прив’язує до певних правил і принципів світобачення. Це також і певна стилістика: як ми здійснюємо ці принципи. І якщо в традиції нашої країни саме це формулювання є актуальним 100 років, то це свідчить про те, що то є символічний момент, який для нас, українців, залишається дуже вагомим.

Своїм державним гімном ми скеровані на те, що перед нами завжди було дуже багато загроз і дуже мало гарантій вижити. Поки що цей баланс ще не є до кінця здійснений: ми бачимо коливання в бік більшої національної самовизначеності, а потім – в бік меншої самовизначеності; то в Європу, то назад до імперії… Допоки цей баланс не набуде ясності, ця фраза і залишатиметься актуальною.

– В українському фольклорі дуже часто постає жартівливий образ смерті, а з ним – дурненькі чорти, вертепне потойбіччя… Чи дозволено насміхатися зі смерті?

– Один із найефективніших способів психологічного захисту від того, що нас лякає, або від чогось, що ми не можемо збагнути, є гумор. Гумор встановлює зв’язки між речами, які у звичайному середовищі не мають поміж собою зв’язків. А як інакше думати про смерть, як не парадоксально? Такий підхід приносить певне полегшення, і так є у всіх народів.

– В українських селах дуже часто можна побачити, що старші люди ще за життя замовляють собі надгробки або відкладають одяг, гроші "на смерть".

– Будьмо щирі, кожен із нас усвідомлює, що смерть точно настане. Ми лише не знаємо коли. Тож кожен із нас прагнув би докласти певних зусиль до того, щоби ті атоми, які розпорошаться, були організовані хоч би в щось, що збереже нашу пам’ять.

Звичайно, це ілюзія. Але в тому сенсі треба визнати: якби ми не мали тих ілюзій, то наше життя стало б абсолютно нестерпним. Ми б розуміли, що щодня на крок наближаємось до кінця, і в нас від дня до дня стає все менше часу… Таке думання паралізовує людську діяльність. Якщо ви пристаєте на думку, що ні в чому немає сенсу, що земля трісне і від вас навіть сліду не лишиться, і ніхто навіть не знатиме, що ви існували в цьому космосі, – вашу волю на будь-що просто паралізує.

Ми чіпляємося за те, щоби лишити пам’ять. Хто як. Хтось лишить надгробок, на якому буде написано ім’я, хтось – книжку, хтось – музику.

Це спроба обійти ту межу.

Схожі матеріали

kav.jpg

Новгород-Сіверський — заповідник руської тиші

600+.jpg

Як говорити про трагедію Голодомору, щоб бути почутими : кейс онлайн-ресторану пам’яті “Непораховані з 1932-го”

600мода.jpg

Поштівки в іншу епоху

600.jpg

Безпредметне мистецтво Пархомівки

600_.jpg

Дні європейської спадщини у Львові: 92 події протягом трьох днів

600.jpg

Нове життя давніх артефактів

600.jpg

Езопівська мова індустріальної епохи

600-.jpg

10 фактів про українських відьом

cover-3.jpg

Сповнім наш національний обов’язок! Думки під зелені свята