Як вижити у російському полоні. Спогади медсестри з Тернопільщини про події 1910—1920-х років

Я не вспіла оглянутися, як кордони були замкнені і я мала відрізаний поворот до Америки. Мусіла лишитися в Галичині. Думка, що я лишу дитину і свій хліб в Америці журила мене. Та виходу не було.

Я чула, що наші провідники заснували Головну Українську Раду, що заявилась за Австрію й Німеччину проти Росії в надії, що по розбитті Росії повстане українська держава, зорганізувала Січових Стрільців при австрійській армії. Тому мої симпатії були по стороні Австрії. Почасти тому, а почасти з вродженої мені активности, я зголосилася на сестру милосердя до австрійської армії.

<p>Марія Скубова &nbsp;(1880 &mdash; 1952)&nbsp;</p>

Мене приділили до гарнізонного шпиталя 15-го полку піхоту і відіслали в Карпати. Шпиталь наш був в дорозі на Мадярщину, тому що майже від першого дня війни москалі щораз дужче натискали на австрійську армію і вона відступала. Я застала свій шпиталь у Лібохорі в турчанському повіті, на угорській границі. Ми там розложились табором і піклувались раненими, привоженими з фронту. В нас їх перевязували, переводили конечні операції і відсилали залізницею до шпиталів в глибокім краю, себто в Мадярщині, Австрії чи Чехії.

Працювали ми так до 20-го листопада, і коли австрійці мусили відступити аж до Карпат. В тих боях було дуже багато ранених і ми ледве встигали з перев’язками. За те залізниця не успівала з перевозом і біля 80 ранених не можна було забрати. Прийшлось лишити їх в Лібохорі, а з ними й мене.

Прийшли москалі, перебрали шпиталь, взяли мене в полон, та теж не могли мене нікуди відправити. Їх транспорти не були ще наладжені, а крім того карпатські бої множили ранених без ліку. Тому замість відставити мене по етапу, вони лишили мене у свойому перев’язочному "отряді" і казали робити службу. Щойно пізніше, відступаючи з Карпат росіяни взяли мене з собою і відправили в Київ, де я працювала в шпиталі, а потім з санітарнім поїзді аж до кінця 1916 року. 

При цій зустрічі з москалями, не обійшлося без деяких комічних кві-про-кво на тлі величезної ріжниці між українською мовою і мовою отого "братнього народу". Одного разу при операції лікар-москаль гукнув мені, щоб я скорше подала йому "рєзіну в ящіке" і показав на невеличку скриньку, що стояла на санітарнім возі. Ту скриньку я випорожнила усю, даремно шукаючи "ящіка", в якім мала бути невідома мені "рєзіна"… Другого разу треба було серед поля розпізнати намет для амбулаторії і санітар москаль сказав мені подати "кірпіч". Довго я думала, де може бути той "кірпіч", бо нічого довкола не бачила крім розваленого дому, де було повно цегли… Великий клопіт мала я теж з першими москалями, які ввійшли до села Лібухору, де була наша санітарна станція. До подвір'я заїхало кілька кіннотчиків, позлазили з коней і один питався за якоюсь "лавочкою". Даремне я в садку показувала йому на лавки, щоб собі вибрав яку хоче, це його не задовольнило, він хотів "лавочку бакалєйную", а я твердо знала, що у нас таке дерево не росте. Він пояснює тоді, що "лавочка" це те де можна "покупать", а я думала, що він хоче купатися. Аж по великих труднощах зрозуміла я, що він хоче купити цукру і шукає крамницю.

В той час, здається заходом данського Червоного Хреста воюючі держави обмінялись своїми полоненими лікарями і санітарами, а теж невилічими полоненими-каліками. При тій нагоді я вернулася в Австрію і стала тоді на працю в шпиталі як резервна сестра-милосердя. На тій роботі захопили мене листопадові дні 1918-го року, польсько-українська війна.

***

Як відомо, Пілсудський і Петлюра пішли спільним походом [проти більшовиків] на [Велику] Україну і мене приділено до фронтової армії. Я дістала працю у фронтовім перев’язочнім пункті 12-ої польської дивізії і разом з обома арміями пішла на Україну.

Недовго мені там довелося побувати. Вже з початком липня 1920 року під час наступу кавалерії Буденного, я дісталась до большевицької неволі.

Було це так: під час відступу польських і українських військ з-під Києва повисилано вперед всіх ранених і хворих в Польщу. Оставлено лиш одного лікаря, мене і ще одну сестру при останнім перев’язочнім пункті з тим, що ми маємо відступати разом зі самим фронтом. Так ми дійшли до Проскуровасучасне місто Хмельницький, перев’язуючи ранених і відсилаючи щодуху в тили. Накінець і нам треба було забиратись. Ми всіли з останніми раненими в поїзд в якім їхав польський і український штаби фронта. За нами вже не було нічого, а й по боках залізниці Проскурів-Підволочиська не було ніякої охорони.

З того скористалися большевики, обійшли залізнодорожний шлях і підклали під міст недалеко Чорного Острова бомби. Вибух тої міни спричинив, що поїзд вилетів частинно у воздух, чотири вагони і паровоз розбились зовсім, багато людей погинуло і ще більше було ранених. Між останніми був теж і український начальник штабу, полковник Мишковський котрий кілька днів пізніше від ран помер.

Катастрофа не покінчилась на висадженню поїзда в воздух. Большевики почали обстрілювати розбитий потяг і ми не встигли ще перев’язати ранених від катастрофи, як тут вже треба було рятувати тих, що попадали від большевицького гарматного обстрілу. Цей обстріл був такий сильний, що прийшлось тікати. Я скочила з вагону в сусіднє жито і відповзла рачки яких дві версти від місця обстрілу. Щойно в другій годині пополудни (поїзд висадили в воздух в пів 12 ночи) перестали стріляти і я вернула назад до поїзду та стала збирати ранених.

Коли большевики побачили, що від нас ніхто не відстрілюється, то почали підходити під поїзд, все ще обстрілюючи його з крісів і скорострілів. Накінець зайшли в вагони і побачивши, що там лиш ранені і кілька жінок, що втікали перед большевиками, почали рубати всіх, без розбору. Другі кинулись шукати за одягом тому, що більшість була убрана як цигани, в якесь подерте лахміття. Один большевик вдершись до того вагону, де я була, вбив на моїх очах чотирьох ранених, а мені казав іти з собою і показати, де є одежа. За той час видно наспіли вістки чи наказ їм відступати, бо мій конвоїр лише огидно закляв, вдарив мене нагаєм і казав скидати черевики. При цьому завважив ще якусь жінку, що тікала від вагонів і наказав їй задержатися. Вона чи не дочула чи ще більше налякалась, бо почала втікати. Красноармієць скочив за нею, рубнув шаблею і поклав на місці трупом. Потім почав її обшукувати і стягати з неї одежу і взуття.

В той час, як скинувши черевики, чекала, що я теж буду зарубана, під’їхав до мене инший червоноармієць та питає

— Ти сестра милосердя?
— Так, відповідаю.
— А яка, петлюрівка?
— Ні, я полька, кажу, бо знала, що українських сестер вбивали москалі після огидних знущань.
— А чи вмієш робити перев'язки?
— Так, відповідаю по московськи, бо я хирургічна сестра, завжди робила перев'язки.
— А чого ти розмовляєш по російськи, як ти полька?
— Бо за царської війни була в полоні в Росії, тай там навчилася

***

Отже моє життя врятоване, бо я їм потрібна. Хворобі їхнього фельдшера завдячую я, що мене не зарубали на місці. Але напружені нерви гостро роздивляються в обставинах, шукаючи рятунку від можливої дальшої небезпеки виконання наказу. Тому, почувши зарядження "товариша командира", що він має залишитись, а фіра мене саму завезе до полку, почала я слізно його благати відпровадити мене особисто, бо інші можуть мене на дорозі вбити.

Як большевики зайшли до Бродів та вступили в Галичину, то мене з собою не взяли, а відправили під вартою до Проскурова. Там я стрінула знайому сестру милосердя, що раніше була в Галицькій армії і вона видала посвідку моїм конвоїрам, що перебирає мене і що відішле по етапу в тили армії. Тим часом вистаралась мені фальшиві документи (видав їх комісар шпиталя за хабара 100,000 польських марок), з котрих виходило, що я поступила добровільно на большевицьку службу. Мене приняли старшою сестрою в новоутворений проскурівський шпиталь.

***

По чотирьох тижнях праці, при відборі ранених, я попала на гурт красноармейців з того полку, котрий мене взяв в неволю. Вони мене пізнали, радісно привитали і почали жалувати, що я пішла з полку. Мені похололо на серці: коли б ті салдати оповіли, що я полонена, тоді розкрилась-би не лиш моя брехня, але теж і крутійство людей, котрі мені хотіли помогти. Наслідок того — певний розстріл.

***

В той самий час в Проскурові з мене хотіли зробити комуністичну агентку. Головно про це старався член большевицького трибуналу Гофман, поляк з роду, з котрим я познайомилась піклуючись ним як хворим. Там теж я пізнала відомого Порайка, що був членом "галицького червоного уряду" і наших комісарів. Вони обіцювали мені переїзд в Америку і 150 долярів місячно платні, а то й більше, щоб я там займалась червоною пропагандою.

При тій нагоді я теж пізнала комуністичну "рівність". Коли рядовий комуніст чи урядовець мусів тиснутись в одній кімнаті з 4-5 другими, то панове комісарі мали по 5-6 пишно влаштованих кімнат для себе самих. В тих комісарів я все їла "здобні" булки в час, коли в шпиталі хворим могли давати лише чорний хліб.

***

Прибігла на станцію саме в ту пору, як потяг з моїми знайомими почав рухати з місця. Коли проскурівська станція щезала з очей, я ще не вірила, що я вже їду до Галичини. Та якось без перешкод доїхали ми аж до Волочиськ. Там далі пройшли ми пішки, бо міст за Збруч був зірваний. Я опинилась на галицькій землі у Підволочиськах. Не знаю чому, але найшовшись тут, я почула себе якось певніше і заклякла, що звідси мене вже ніхто живою не візьме хіба трупа.

Коли ми опинились під вечір у селі Семинківцях, мої большевики рішили залишитися ту на ніч, бо провідали, що на фронті щось недобре. Ми заночували в одній хаті при гостинці. Коли моє "товариство" заснуло, я сказала хазяйці, що треба мені йти до села купити яєць та хліба на завтрашню дорогу, отже щоби вона провела мене в село. Я їй сказала, що я не большевичка та хочу втікати від своїх примусових товаришів. Вона завела мене до одної хати, де були люди з Тернополя. Я попросила їх забрати мене з собою. Тій хазяйці, що провела мене, я сказала переказати моїм "товаришам", що на дорозі в село над’їхали втікаючі большевики вхопили мене на коня і пігнали геть.