Як вижити у російському полоні. Спогади медсестри з Тернопільщини про події 1910—1920-х років

20:51, 23 березня 2023

1920

Медсестра та громадська діячка Марія Скубова, закінчивши курси акушерства у Тернополі, 1904 року переїхала до США. В Америці вступила до "Ladies Aid Society", де допомагала українським дівчатам у пошуку житла та роботи. У 1907 році Марія організувала "Український клуб", сама оплачувала оренду приміщення для нього, опікувалась його бібліотекою, театральним аматорським гуртком та хором.

Року 1914 повернулася до рідного села Іванівка на Тернопільщині, де її застала Велика війна. Скубова зголосилася як медична сестра до австрійського війська. Працюючи в Карпатах, потрапила в російський полон. Її визволили під час обміну полоненими, який організував Червоний Хрест. 

До 1920 року Марія працювала у тернопільській лікарні, звідти ж разом з українським та польським військом рушила на Київ. Проте незабаром знову опинилась в полоні, цього разу більшовицькому, з якого втекла та повернулася до Галичини. За свою працю була нагороджена Хрестом Симона Петлюри та Пропам’ятною воєнною відзнакою Української Галицької армії. 

Публікуємо фрагмент зі спогадів Марії Скубової, які вийшли друком у Торонто 1951 року. Оригінальний правопис збережено. Публікацію розшукав Данило Кравець.

4

Марія Скубова

медсестра, громадська діячка

Я не вспіла оглянутися, як кордони були замкнені і я мала відрізаний поворот до Америки. Мусіла лишитися в Галичині. Думка, що я лишу дитину і свій хліб в Америці журила мене. Та виходу не було.

Я чула, що наші провідники заснували Головну Українську Раду, що заявилась за Австрію й Німеччину проти Росії в надії, що по розбитті Росії повстане українська держава, зорганізувала Січових Стрільців при австрійській армії. Тому мої симпатії були по стороні Австрії. Почасти тому, а почасти з вродженої мені активности, я зголосилася на сестру милосердя до австрійської армії.

4

Марія Скубова  (1880 — 1952) 

Фото: Скубова М. Спомини. Торонто, 1950 рік

Мене приділили до гарнізонного шпиталя 15-го полку піхоту і відіслали в Карпати. Шпиталь наш був в дорозі на Мадярщину, тому що майже від першого дня війни москалі щораз дужче натискали на австрійську армію і вона відступала. Я застала свій шпиталь у Лібохорі в турчанському повіті, на угорській границі. Ми там розложились табором і піклувались раненими, привоженими з фронту. В нас їх перевязували, переводили конечні операції і відсилали залізницею до шпиталів в глибокім краю, себто в Мадярщині, Австрії чи Чехії.

Працювали ми так до 20-го листопада, і коли австрійці мусили відступити аж до Карпат. В тих боях було дуже багато ранених і ми ледве встигали з перев’язками. За те залізниця не успівала з перевозом і біля 80 ранених не можна було забрати. Прийшлось лишити їх в Лібохорі, а з ними й мене.

Прийшли москалі, перебрали шпиталь, взяли мене в полон, та теж не могли мене нікуди відправити. Їх транспорти не були ще наладжені, а крім того карпатські бої множили ранених без ліку. Тому замість відставити мене по етапу, вони лишили мене у свойому перев’язочному "отряді" і казали робити службу. Щойно пізніше, відступаючи з Карпат росіяни взяли мене з собою і відправили в Київ, де я працювала в шпиталі, а потім з санітарнім поїзді аж до кінця 1916 року. 

При цій зустрічі з москалями, не обійшлося без деяких комічних кві-про-кво на тлі величезної ріжниці між українською мовою і мовою отого "братнього народу". Одного разу при операції лікар-москаль гукнув мені, щоб я скорше подала йому "рєзіну в ящіке" і показав на невеличку скриньку, що стояла на санітарнім возі. Ту скриньку я випорожнила усю, даремно шукаючи "ящіка", в якім мала бути невідома мені "рєзіна"… Другого разу треба було серед поля розпізнати намет для амбулаторії і санітар москаль сказав мені подати "кірпіч". Довго я думала, де може бути той "кірпіч", бо нічого довкола не бачила крім розваленого дому, де було повно цегли… Великий клопіт мала я теж з першими москалями, які ввійшли до села Лібухору, де була наша санітарна станція. До подвір'я заїхало кілька кіннотчиків, позлазили з коней і один питався за якоюсь "лавочкою". Даремне я в садку показувала йому на лавки, щоб собі вибрав яку хоче, це його не задовольнило, він хотів "лавочку бакалєйную", а я твердо знала, що у нас таке дерево не росте. Він пояснює тоді, що "лавочка" це те де можна "покупать", а я думала, що він хоче купатися. Аж по великих труднощах зрозуміла я, що він хоче купити цукру і шукає крамницю.

В той час, здається заходом данського Червоного Хреста воюючі держави обмінялись своїми полоненими лікарями і санітарами, а теж невилічими полоненими-каліками. При тій нагоді я вернулася в Австрію і стала тоді на працю в шпиталі як резервна сестра-милосердя. На тій роботі захопили мене листопадові дні 1918-го року, польсько-українська війна.

6

Австрійський шпиталь часів Першої світової війні у селі Нижнів (нині Тлумацького району)

Фото: gazeta.ua

***

Як відомо, Пілсудський і Петлюра пішли спільним походом [проти більшовиків] на [Велику] Україну і мене приділено до фронтової армії. Я дістала працю у фронтовім перев’язочнім пункті 12-ої польської дивізії і разом з обома арміями пішла на Україну.

Недовго мені там довелося побувати. Вже з початком липня 1920 року під час наступу кавалерії Буденного, я дісталась до большевицької неволі.

Було це так: під час відступу польських і українських військ з-під Києва повисилано вперед всіх ранених і хворих в Польщу. Оставлено лиш одного лікаря, мене і ще одну сестру при останнім перев’язочнім пункті з тим, що ми маємо відступати разом зі самим фронтом. Так ми дійшли до Проскуровасучасне місто Хмельницький, перев’язуючи ранених і відсилаючи щодуху в тили. Накінець і нам треба було забиратись. Ми всіли з останніми раненими в поїзд в якім їхав польський і український штаби фронта. За нами вже не було нічого, а й по боках залізниці Проскурів-Підволочиська не було ніякої охорони.

5

Австрійський шпиталь часів Першої світової війні у селі Нижнів (нині Тлумацького району)

Фото: gazeta.ua

З того скористалися большевики, обійшли залізнодорожний шлях і підклали під міст недалеко Чорного Острова бомби. Вибух тої міни спричинив, що поїзд вилетів частинно у воздух, чотири вагони і паровоз розбились зовсім, багато людей погинуло і ще більше було ранених. Між останніми був теж і український начальник штабу, полковник Мишковський котрий кілька днів пізніше від ран помер.

Катастрофа не покінчилась на висадженню поїзда в воздух. Большевики почали обстрілювати розбитий потяг і ми не встигли ще перев’язати ранених від катастрофи, як тут вже треба було рятувати тих, що попадали від большевицького гарматного обстрілу. Цей обстріл був такий сильний, що прийшлось тікати. Я скочила з вагону в сусіднє жито і відповзла рачки яких дві версти від місця обстрілу. Щойно в другій годині пополудни (поїзд висадили в воздух в пів 12 ночи) перестали стріляти і я вернула назад до поїзду та стала збирати ранених.

Коли большевики побачили, що від нас ніхто не відстрілюється, то почали підходити під поїзд, все ще обстрілюючи його з крісів і скорострілів. Накінець зайшли в вагони і побачивши, що там лиш ранені і кілька жінок, що втікали перед большевиками, почали рубати всіх, без розбору. Другі кинулись шукати за одягом тому, що більшість була убрана як цигани, в якесь подерте лахміття. Один большевик вдершись до того вагону, де я була, вбив на моїх очах чотирьох ранених, а мені казав іти з собою і показати, де є одежа. За той час видно наспіли вістки чи наказ їм відступати, бо мій конвоїр лише огидно закляв, вдарив мене нагаєм і казав скидати черевики. При цьому завважив ще якусь жінку, що тікала від вагонів і наказав їй задержатися. Вона чи не дочула чи ще більше налякалась, бо почала втікати. Красноармієць скочив за нею, рубнув шаблею і поклав на місці трупом. Потім почав її обшукувати і стягати з неї одежу і взуття.

В той час, як скинувши черевики, чекала, що я теж буду зарубана, під’їхав до мене инший червоноармієць та питає

— Ти сестра милосердя?
— Так, відповідаю.
— А яка, петлюрівка?
— Ні, я полька, кажу, бо знала, що українських сестер вбивали москалі після огидних знущань.
— А чи вмієш робити перев'язки?
— Так, відповідаю по московськи, бо я хирургічна сестра, завжди робила перев'язки.
— А чого ти розмовляєш по російськи, як ти полька?
— Бо за царської війни була в полоні в Росії, тай там навчилася

***

Отже моє життя врятоване, бо я їм потрібна. Хворобі їхнього фельдшера завдячую я, що мене не зарубали на місці. Але напружені нерви гостро роздивляються в обставинах, шукаючи рятунку від можливої дальшої небезпеки виконання наказу. Тому, почувши зарядження "товариша командира", що він має залишитись, а фіра мене саму завезе до полку, почала я слізно його благати відпровадити мене особисто, бо інші можуть мене на дорозі вбити.

Як большевики зайшли до Бродів та вступили в Галичину, то мене з собою не взяли, а відправили під вартою до Проскурова. Там я стрінула знайому сестру милосердя, що раніше була в Галицькій армії і вона видала посвідку моїм конвоїрам, що перебирає мене і що відішле по етапу в тили армії. Тим часом вистаралась мені фальшиві документи (видав їх комісар шпиталя за хабара 100,000 польських марок), з котрих виходило, що я поступила добровільно на большевицьку службу. Мене приняли старшою сестрою в новоутворений проскурівський шпиталь.

***

По чотирьох тижнях праці, при відборі ранених, я попала на гурт красноармейців з того полку, котрий мене взяв в неволю. Вони мене пізнали, радісно привитали і почали жалувати, що я пішла з полку. Мені похололо на серці: коли б ті салдати оповіли, що я полонена, тоді розкрилась-би не лиш моя брехня, але теж і крутійство людей, котрі мені хотіли помогти. Наслідок того — певний розстріл.

***

В той самий час в Проскурові з мене хотіли зробити комуністичну агентку. Головно про це старався член большевицького трибуналу Гофман, поляк з роду, з котрим я познайомилась піклуючись ним як хворим. Там теж я пізнала відомого Порайка, що був членом "галицького червоного уряду" і наших комісарів. Вони обіцювали мені переїзд в Америку і 150 долярів місячно платні, а то й більше, щоб я там займалась червоною пропагандою.

При тій нагоді я теж пізнала комуністичну "рівність". Коли рядовий комуніст чи урядовець мусів тиснутись в одній кімнаті з 4-5 другими, то панове комісарі мали по 5-6 пишно влаштованих кімнат для себе самих. В тих комісарів я все їла "здобні" булки в час, коли в шпиталі хворим могли давати лише чорний хліб.

***

Прибігла на станцію саме в ту пору, як потяг з моїми знайомими почав рухати з місця. Коли проскурівська станція щезала з очей, я ще не вірила, що я вже їду до Галичини. Та якось без перешкод доїхали ми аж до Волочиськ. Там далі пройшли ми пішки, бо міст за Збруч був зірваний. Я опинилась на галицькій землі у Підволочиськах. Не знаю чому, але найшовшись тут, я почула себе якось певніше і заклякла, що звідси мене вже ніхто живою не візьме хіба трупа.

Коли ми опинились під вечір у селі Семинківцях, мої большевики рішили залишитися ту на ніч, бо провідали, що на фронті щось недобре. Ми заночували в одній хаті при гостинці. Коли моє "товариство" заснуло, я сказала хазяйці, що треба мені йти до села купити яєць та хліба на завтрашню дорогу, отже щоби вона провела мене в село. Я їй сказала, що я не большевичка та хочу втікати від своїх примусових товаришів. Вона завела мене до одної хати, де були люди з Тернополя. Я попросила їх забрати мене з собою. Тій хазяйці, що провела мене, я сказала переказати моїм "товаришам", що на дорозі в село над’їхали втікаючі большевики вхопили мене на коня і пігнали геть.

Взято з Марія Скубова. Спомини. Накладом приятелів авторки. Друком "Українського робітника", Торонто. 1951, 32 с.

Схожі матеріали

15566487.jpg

Як австрійський ерцгерцог став українським патріотом

сео

"Гуцули сильні, високі та дуже розумні". National Geographic про міжвоєнне Закарпаття

Січові_Стрільці

"Се моя давна мрія боротись за волю України". Уривки з воєнного щоденника Богдана Заклинського

сео

Перші "визволителі"

800.jpg

Кіно без гепіенду. Історія акторки Віри Холодної

тракль

Grodek–Городок: галицьке прозріння Георга Тракля

600_+.jpg

Вирватись з "трикутника смерті": Чортківська офензива Галицької Армії

_95580930_gettyimages-452667546

Демобілізація під час війни. Роман Пономаренко

600.jpg

Жінка-вояк. Спогади Олени Степанів про війну