Без брому | Богдан Гудь

13 червня 2020 р.

До 100-річчя Варшавського договору - інтерв'ю з професором Богданом Гудем, знавцем історії українсько-польських відносин. Як Польща об’єдналась з Українською народною республікою проти більшовиків у 1920-му, чому Пілсудський поїхав особисто вибачитись перед українцями у таборі військовополонених і чи стало причиною ліквідації Петлюри повернення маршала до влади у 1926-му.

Цьогоріч маємо соту річницю укладення Варшавської угоди і спільної польсько-української виправи на більшовиків. Виглядає, що причин для не укладення угоди було більше, аніж причин для її укладення. В чому полягали основні перешкоди для польсько-українського союзу у 1920-му році?

– Протягом усього ХІХ століття на Правобережній Україні, яка була головним тереном військових дій під час Київської виправи 1920 року, існувало велике польське землеволодіння і дрібне селянське. Отже, існував постійний конфлікт між спраглим землі українським селянством та польським землевласником, які боронили свій стан посідання, володіли величезними маєтками, які часто-густо обчислювалися десятками тисяч десятин. Цей конфлікт використовувала, але водночас і стримувала царська влада. 

Використовували вони цю напругу згідно засади divide et impera, але водночас, боронячи спокій у державі, боронячи станові привілеї польської шляхти, яка була частиною російського дворянства, вони стримували селянські рухи. 

Але, коли візьмімо національне польське повстання 1863 року, першу російську революцію 1905 року, то польські землевласники на власній шкірі відчули, наскільки загрозливою є селянська стихія. Чому на власній шкірі? Тому що на відміну, скажімо, від землевласників росіян, французів, бельгійців і так далі, вони жили у власних маєтках у безпосередній близькості до селянської стихії. Вони були ніби частиною цього світу – чарівного світу, романтичного світу, який дехто називав “поміщицькою аркадією”. Так, все було чудово.

Тобто можемо сказати, що соціальний конфлікт переріс в національний?

– Я б не сказав так. Соціальний конфлікт існував протягом усього ХІХ століття. Національної самосвідомості серед українського селянства практично не було. Що було на початку ХХ століття: згадаймо анекдот про поїздку київської інтелігенції до Полтави на відкриття пам’ятника Івану Котляревському. І щоби було, якби потяг перевернувся. Українських рух заглох би на багато десятиліть, бо усі свідомі українці вмістилися в двох вагонах цього потягу. Що ж тоді говорити про селян.

Отже, коли вибухнула друга російська буржуазна демократична революція, як ми її називаємо, 1917 року, ситуація цілком змінилася. Тим більше, що перед тим мільйони селян з Правобережної України були покликані  до російської армії і царський уряд дав їм в руки зброю. В 1917 році, і навіть ще раніше, починається масове дезертирство, різного роду селянські і військові з’їзди, делегати яких, приїжджаючи з фронту, практично не поверталися на фронт, а поверталися до власних сіл. І з весни 1917 року починається більшовистська агітація – “Грабуй награбоване!”.

А грабують в першу чергу поляків.

– Бо поляки були найближчі, і на Правобережжі їх було найбільше. І те, що цей рух був спровокований більшовиками, засвідчує той факт, що в жовтні 1917 року перший грабіжницький рейд з Поділля на Волинь здійснив Другий гвардійський корпус російської армії, на чолі якого стала більшовичка Євгенія Бош. 

Самі учасники того рейду пізніше зізнавалися: “Нам казали нищити все”. Тобто це була перша грудка снігу, яка пройшлася по низці польських маєтків. Так, в той час був вбитий Роман Сангушко , все це викликало просто снігову лавину. 

Від осені 1917 і до лютого 1918 року 85% польських маєтків на Правобережній Україні, а їх було кілька тисяч, – знищили. Було вбито їхніх власників. І в 1920 році свіжою була пам’ять про це. 

Якщо ж говорити про українських селян, то в їхній пам’яті була діяльність так званих фільварочних уланів, тобто охоронних загонів польських магнатів, які нещадно пацифікували селян. Сутички були дуже жорстокі, сотні вбитих. 

І 1918 рік – гетьман Скоропадський. За часів гетьмана Скоропадського, який був великим землевласником, карні експедиції шаліли по українських селах, наслідком був дуже сильний повстанський рух. 

Отже, якщо взяти до уваги цю пам’ять – не довгу, а коротку, то, звичайно, це не були сприятливі умови для того, щоб підписати угоду. Тим більше, що восени 1918 року почалася війна за територію і кордони. З одного боку, це була Західноукраїнська народна республіка, але з другого боку, це була і Українська народна республіка, яка воювала за Волинь з Другою Річчю Посполитою, що відновилася 11 листопада.

Але, якщо ми говоримо про “довгі рани” і кордони, то виглядає, що Варшавська угода в принципі не задовольнила ані поляків, ані українців. З одного боку, маємо поляків, які мріють про Річ Посполиту до 1772 року  – від моря до моря. А з іншого боку, маємо приклад Галичини, яка, фактично, відчувала себе дуже зрадженою Петлюрою.

– В Польщі були різні концепції Східного кордону. З одного боку, це була національна демократія Дмовського, яка говорила про кордони 1772 року, з другого боку, був начальник Польської держави Юзеф Пілсудський, який казав, що “ендеки” хочуть всю Галичину, а я ні. Тобто він хотів дати українцям шанс.

Це про місію Бартелемі йдеться?

– Безперечно, в тому числі. Але тут вирішили віддати все на вирішення крові і заліза. Чим це закінчилось, ми всі знаємо. 

Коли говорити про передвступний договір чи декларацію 2 грудня 1919 року, коли формально УНР зреклася Східної Галичини і Західної Волині. То тут я можу сказати одне – УНР не володіла цими теренами, вони de facto були зайняті польськими військами і шансів відвоювати ці терени в Української народної республіки не було. Тому, я думаю, що в умовах, коли поляки натискали, щоб дістати формальну згоду УНР на ці терени, українська сторона пішла на те, щоб цією ціною продовжити боротьбу за незалежність усієї України. 

Петлюра ставив питання ясно: постане Україна над Дніпром і Чорним морем, і тоді тільки питанням часу буде об’єднання усіх українських земель навколо материнського первня. Тому ми ставимо питання так: спочатку незалежність, а потім соборність. Комусь це може подобатись, комусь – ні, але згадаймо в яких умовах опинився Петлюра восени 1919 року – взимку 1919 року після зради отамана Волоха, якого дехто зараз намагається представити жертвою більшовицького режиму, який втік до більшовиків з касою УНР.  І в тих умовах Петлюра був реалістом, він розумів, що він мусить щось робити. 

Чому все ж таки союз Петлюри і Пілсудського відбувся? Ви кажете, що то був союз більше зі страху. Страху перед більшовиками?

– Це був прагматичний підхід до ситуації двох лідерів. Я б сказав, що це була унія не реальна, а унія персональна. Поляки люблять вживати таку фразу – “шлюб з розрахунку”. 

Пілсудському Петлюра був потрібний для того, щоб легітимізувати свою акцію проти більшовиків. Він розумів, що краще вдарити заздалегідь, ніж дочекатися, коли більшовики сконцентрують всі свої сили і підуть на Польщу. А вони збиралися це робити.

Існували плани світової революції напрацьовані Троцьким і Сталіним. Було два напрямки розвитку світової революції – один через Варшаву на Берлін, другий – на Південь, через Галичину на Румунію, радянську Угорщину, червону Баварію, північну Італію, так що все це були реалії. І тому Пілсудський потребував союзника, який би в очах суспільної опінії Заходу показав, що “ми ж не агресори, ми допомагаємо нашим братам-українцям”. 

А Петлюрі Пілсудський був потрібний для того, щоб повернутися до Києва, щоб зробити спробу відродити Українську народну республіку, щоб здобути знову незалежність. 

Так що цей їхній союз був проявом політичної мудрості двох лідерів, хоча Петлюра, скажімо відверто, в цій ситуації іншого виходу практично не мав. Тому я говорю, що це була джентльменська угода, персональна унія, оперта на особистій приязні Пілсудського і Петлюри.

–  Чи можемо в цьому випадку назвати Пілсудського українофілом? Чи це була real politic ?

– Він насамперед був реальним політиком. Чи був він українофілом, важко сказати. До Петлюри він відносився з щирою симпатією, це є доконаний факт. 

Коли вони зустрілися в травні 1920, то кинулися один одному в обійми. Як пише Богдан Урбанковський, подібної речі по відношенню до представників інших держав маршал не дозволяв собі ніколи – ні перед тим, ні після того. 

Чи він був українофілом? Я думаю, великий вплив на маршала мали його контакти з українцями у Львові. Ходять різні історичні анекдоти про те, що Пілсудський перед Першою світовою війною спілкувався з галицькими українцями, читав лекції з тактики боротьби для Українських Січових стрільців, що адвокат Степан Федак залагоджував його інтереси, через що участь його сина у замаху на Пілсудського і воєводу шокувала.

Потім перебіг слідства був дуже дивний: зник револьвер, зникли докази і йому дали дуже лагідний вирок, враховуючи замах на голову держави. Відчували, що там Пілсудський причетний. Питали його: “Для чого ви це зробили?”, а він каже: “А я, коли був молодий, то теж таке робив”. Згадуючи свою участь в ППС , і участь в різного роду терористичних актах. 

Але бачте, Пілсудський по-різному відносився, так як і інші поляки, до галицьких українців і до наддніпрянських українців. Він не бачив незалежності Галичини, а от Українська народна республіка вкладалася в його концепцію “міжмор’я”. Союзу держав колишньої Речі Посполитої як бар’єру між Польщею і Росією, у якому Польща мала б відігравати провідну роль. 

Пілсудському Петлюра був потрібний для того, щоб легітимізувати свою акцію проти більшовиків.

Польща мала б відігравати провідну роль. 

У цьому руслі згадується інтерв’ю Пілсудського британській Daily News у травні 1920 року, у якому він сказав, що є два способи навчити людей плавати. І йому більше був до вподоби спосіб, коли людину кидаєш і вона змушена плисти. Так, за його словами, він і зробив з українцями. 

– Українці повинні були довести, що вони здатні до державного життя. Згадаймо концепцію гартування русинів, вона перегукується з концепцією Дмовського. Гартували-гартували – дозагартовувалися. І тут так само можна сказати, що концепція “вкидання на глибоке” була значною мірою виправданням, що він не розрахував власних сил, і не зумів забезпечити належного окупаційного режиму на теренах України, щоб дати можливість українцям в спокої сформувати державні органи, провести мобілізацію війська, тобто створити основи української державності. Поляків вистачило тільки на кілька тижнів, після цього наступ червоних військ відкинув їх аж над Віслу. І це було прорахунком маршала. Прорахунок в обрахуванні сил, своїх можливостей. Він не врахував великий військовий потенціал радянської Росії, яка на той час зуміла створити боєздатну армію, на чолі якої стали бойові білі офіцери. 

–  Але якщо ми говоримо про травень-червень, то наскільки все йшло гладко в просуванні українсько-польського війська і сприйнятті місцевим населенням от цієї, знову ж таки, нової влади, яка вже прийшла за допомогою поляків?

– Гладко не було. Селяни боялися повернення польських панів, вони ж то землю забрали, маєтки забрали, будинки розібрали, в деяких місцях фундаменти повикопували, щоб не було сліду, де стояло “кубло панське”. 

Знищення були величезні: і матеріальні, і культурні цінності. Пілсудський, щоправда, заборонив польським землевласникам повертатися до своїх маєтків.

І це діяло?

– Ні, вони звичайно верталися. Тим більше, мали підтримку низки військових формувань, зокрема були так звані познанські полки, про яких сам Пілсудський говорив, що “з цими дрантям воювати не можна, вже мені доносять, що та смуга, якою вони йдуть, готові робити повстання проти нас”. 

Тобто грабіж, звичайний грабіж, бо армія потребувала. Ви ж розумієте, Польща була розорена. Все, що можна було, займалося та відсилалося до Польщі. І це були реалії, і відношення військових низів до ідеї відродження української держави було цілком іншим, ніж відношення Пілсудського. 

З одного боку, є гасла, є декларації, з іншого боку, є реалії. Люди, виховані на “Вогнем і мечем” Сенкевича, трактували це як захоплену країну. Тим більше, що планів маршала щодо створення незалежної України польські низи фактично не знали.

Або не сприймали. 

– Не знали. Петлюра сам говорив: “Низи не знають про це. Тому маршал мусить діяти дуже обережно”. Добре, що на початку були перемоги і це можна було представляти як тріумф польської зброї, коли був зайнятий Київ 7 травня…

З Болеславом Хоробрим одразу алюзія.

– Так. Відбулися урочистості в Кам’янці-Подільському, тимчасовому осередку українського уряду. Ситуація була дуже складною. Представники українського уряду дуже негативно оцінювали діяльність і польських властей, і військових, і цивільних, вважаючи, що ці намагаються відродити Польщу від моря до моря. Такі були реалії і вони, повторюю, не зміцнювали цього союзу і він, як я вже сказав, весь цей час опирався на особистій приязні Пілсудського і Петлюри. Завдяки їм це вдавалося втримати на плаву.

І цей союз був народжений зі страху, ще раз говоримо.

– Так, зі страху перед відродженою Росією, перед її потугою. Я б не сказав, що маршал мав фізичний страх, але було розуміння того, що якщо ми дамо можливість Росії зміцнитись, чи то біла Росія, чи то червона Росія, то вона рано чи пізно піде проти, знищить рештки України і піде проти Польщі. Пілсудський же не підтримав Денікіна восени 1919 року, вважаючи, що червоні будуть легшим супротивником. 

Але, якщо ми говоримо про страх восени 1919 чи на початку 1920 року, то він був більш політичним і обережним. Якщо ми говоримо вже про страх, який виник влітку 1920 року, він був вже дуже реальним. Як це вплинуло на союзників?

– Ситуація політична змінилася, цей страх мав вплив навіть на найближчу підтримку Пілсудського, навіть Польська партія соціалістична відійшла від політики підтримки Пілсудського і почали вимагати припинення війни і підписання миру з більшовиками. Що вже говорити про “ендеків” чи “людовців” на чолі з Вітосом. Ці взагалі говорили, що Пілсудський поставив країну на грань катастрофи. Те, що здобули у 1918 році, ледь не погубив влітку 1920 року. 

Тому, перемогла концепція підписання негайного миру з більшовиками, хоч Пілсудський і вважав, що після перехоплення оперативної ініціативи в серпні-вересні 1920 року він може йти вглиб Росії настільки, наскільки хоче, але він вже не мав вирішального впливу на політичну атмосферу в Польській державі.

Тобто ми можемо говорити, що рішення про перемовини з більшовистською Росією…

– Були прийняті всупереч волі Пілсудського. Так, Пілсудський мав іншу позицію. Його відношення до союзника було зовсім іншим.

Особистісне, радше. 

– Плюс, не дарма його називали останнім шляхтичем Речі Посполитої – він був людиною честі. І його відношення до української армії, коли він намагався допомогти всім, чим можна було, його спроби вплинути на стан військовополонених, інтернованих в польських таборах, коли він вимагав: “Ти створив табори, ти за них і відповідаєш, мусиш щось робити”. 

І врешті візит до Щипйорно. Начальник держави, найвища особа їде до інтернованих колишніх союзників, знімає шапку і каже: “Я перепрошую, дуже перепрошую, так не мало бути”. Реакція військових українських була теж, скажімо так, дуже показною. Зворушення було несамовите, багато людей плакало після цих слів. Так що це братерство зброї, важке братерство було все-таки реальністю у військових колах.

А якщо ми говоримо про міжнародну ситуацію і дипломатію, то можемо розцінювати перемовини поляків з більшовиками як зраду Варшавської угоди.

– Ну про це відверто написав Тадеуш Голувко: “В Ризі ми зрадили Петлюру”.

Але не всі поляки сприймають зараз це.

– Безперечно. Хоча дехто розуміє, що ця зрада була початком кінця і Польської держави, який наступив у 1939 році. Коли говорити про поняття честі, серед військових воно особливо є загострене, коли ми говоримо про зраду в Ризі, повинні пам’ятати, що Петлюра до кінця зберіг вірність союзницькому обов’язку. Як би зараз “ура-патріоти” цього не оцінювали, факт залишається фактом.  Петлюра міг зробити щось інше, про це зокрема пише Євген Коновалець.

Приміром?

– Десь на переломі серпня-вересня 1920 року українська армія як єдиний реальний союзник Речі Посполитої, я не говорю про відділи Яковлєва, Булак-Балаховича й інші – це були відділи, які воювали в рядах польської армії чи пліч-о-пліч з польськими загонами. Українська армія мала свій відтинок фронту на Дністрі і билася завзято. 

Як писав Кайтан Моравський, польський дипломат: “Українці ціною величезних жертв і завдяки своєму героїзму оборонили Галичину для Польщі. Що за іронія долі!”. І от коли точилися бої на південному фронті, там була можливість реалізації… Чому Сталін затримався з Будьонним під Львовом? Він же хотів реалізувати свою концепцію світової революції, піти на Карпати, на ще недавно червону Угорщину, Румунію, Баварію і так далі. 

Власне тоді зародилася така ідея серед певних кіл українських старшин, про це згадує Євген Коновалець у своїх спогадах. До Петлюри звернулися з пропозицією відкрити фронт більшовикам, відвести армію в Карпати, провести там мобілізацію, зміцнитися, відпочити, а більшовики тим часом підуть собі рейдом в Європу. І коли вони дійдуть, скажімо, до Німеччини, тоді Європа змушена буде відновити війну проти радянської Росії. І коли ця війна буде відновлена, раптом виявиться, що на теренах радянських військ є сильна армія, і це буде не лише перевагою військовою стратегічною, але змінить відношення до українського питання в європейських колах. І потім можна буде на мирній конференції вже домагатися відновлення Української держави як бар’єру проти більшовизму.  

Але Петлюра на це не пішов, сказав, що він до кінця дотримається союзницького обов’язку. На жаль, союзник таким сентиментальним не був, що показала Рига.

Фактично після 1920 року в Польщі залишилось інтернованими кільканадцять…

–  Кількадесят, десь до 40 тисяч – військових, біженців, членів їхніх родин і так далі.

Як в Польщі з ними поводилися? Це була інтенція як до союзників колишніх чи ні?

– Це сумна історія. Власне, тут проявило себе “в усій красі” ставлення до союзника з боку польських військових низів, плюс влада змінилася. Ситуація була кепською, табори були не пристосовані для утримання такої кількості людей. Високої смертності не було, порівняно з тим, що було перед тим, зокрема, коли галичани опинилися в таборах, де вони вмирали десятками тисяч. Але голод, хвороби були супутниками щоденного життя українських полонених. 

Тому, якщо порівняти, скажімо, умови утримання українців в таборах в Польщі і умови утримання української бригади в Чехії – це небо і земля. В Чехії їх потрактовано навіть не як союзників, а як нормальних людей: формування, забезпечення на рівні офіцерів і солдатів чеської армії. 

З іншого боку, польська влада не мала занадто великих можливостей для покращення цієї ситуації. По восьми роках війни – голод, холод та хвороби були характерні для всієї Польщі. Та якщо вдаватись до порівнянь, то все ж таки доля цих людей була кращою, ніж доля тих, хто повірив червоним і опинився в їхніх таборах…

Якщо говорити про порівняння: ви також кажете, що Петлюра і Пілсудський мали схожі долі, які після 1920 року розвивалися в одному керунку.

– Вони познайомилися, якщо не помиляюсь, 8 грудня 1919 року, зустрілися в Бельведері і замість двох з половиною годин проговорили цілу ніч. Настільки одразу знайшли спільну мову, спільні походження, спільні долі і погляди. Військовики без освіти, які опинилися на чолі своїх армій.

І обидва  революціонери.

– Так. Це – перше, а друге – те, що ви кажете – після 1920 року. Їхня карма вела їх по життю. Для Петлюри вона не була щасливою. Повернення Пілсудського до влади у 1926 році спричинило великий страх радянської  Росії. Про це, зокрема, пише Сергій Єфремов у своїх щоденниках. Більшовики боялися, що повернення Пілсудського до влади створить підстави для відновлення союзу “Пілсудський-Петлюра”. Єфремов відверто писав, що в Києві українська інтелігенція чекає на війну Польщі з більшовиками. 

Тому логічно напрошується висновок, що Петлюра був ліквідований у зв’язку з поверненням Пілсудського до влади. Підтвердженням цього є, між іншим, і той факт, що за якийсь час, за кілька тижнів був застрелений в маєтку Федора Штайнгля на Волині отаман Володимир Оскілко, який також співпрацював з поляками. Тобто усунули людей, які могли бути союзниками Пілсудського, союзниками Польщі в боротьбі проти радянської Росії. І після вбивства Петлюри, ми знаємо, що Пілсудський охолов до української справи, хоча підтримував, звичайно, прометейський рух на чолі якого став Тадеуш Голувко, один з найближчих соратників Пілсудського.

А наскільки реальний був цей союз у 1926 році?

– Знову ж таки, більшовики боялися, значить підстави якісь були. Принаймні це би погіршило ситуацію на західному кордоні радянської Росії, і можливо, активізували би повстанський рух на теренах Радянського Союзу, на теренах України, маю на увазі. Тому що якісь залишки, недобитки ще були і посилення польсько-української військової співпраці мало би вплив, оживило б… Так, як писав Єфремов – “ожили надії”, а коли оживають надії, люди починають…

Ще у відносно вільних 1920-х роках.

– Так, у період українізації. Це могло б спричинитися до загострення ситуації на теренах самої радянської Росії чи радянської України.

І, повертаючись до 1921 року – підписання Ризького мирного договору між Росією і Польщею. Це був перший цвяшок в домовину 1939-го року для Польщі.

– Коли держава йде на подібний крок, то вона повинна розуміти, що по відношенню до неї хтось може вчинити щось подібне. Я не стверджую, що є безпосередній зв’язок між 1921 і 1939 роком, хоча в середовищі поляків мислячих так само з’являються подібні пов’язання. 

Але в 1939-му році ми бачимо таку ж політику щодо Польщі з боку Франції і Великої Британії. Тому, на жаль, це не найкраща сторінка в історії польської держави. Але повторюю ще раз, людина, яка укладала цей союз вже впливу на підписання мирного договору не мала.

А якщо говорити про Варшавську угоду і цей союз з точки зору теперішньої перспективи. Бо, фактично, маємо певну циклічність історії, як і 100 років тому, триває війна з Росією.

– Ми маємо дві війни, на жаль. Друга – це українсько-польська історична війна, війна пам’ятників. На щастя, віртуальна, але часами і реальна. Хтось зацікавлений у тому, щоб це напруження існувало. А з другого боку, знову маємо війну і знову з’явився страх. 

В поляків?

– Думаю, що так. Очевидно. Тільки він виражається в різних проявах – польські патріоти розуміють, що треба підтримувати Україну, бо Україна зараз реально боронить кордони колишньої Речі Посполитої, з іншого боку, є група “агентура Москви”, які подібно до 1921-го року вважають, що краще замиритися з Москвою ціною України. Тобто історія повторюється. І власне позиція Польської держави, яка однозначно підтримує Україну в цій  боротьбі з Росією для нас надзвичайно важливою.

Чи вам не здається, якщо ми говоримо про події 100 років тому, що зараз про них в Польщі більше говорять, аніж в Україні? Маю на увазі інтелектуалів, політиків, науковців…

– Все це відносно. У 2010 році була 90-та річниця. Тоді на Краківському передмісті була виставка, присвячена Варшавській битві 1920 року. Я якраз потрапив в Варшаву, ходив, марно намагаючись знайти згадки про союзників. Жодної згадки.

Лише поляки, Київська виправа, так?

–  Так, Київська виправа і битва Варшавська. Згадаймо фільм Гофмана “Варшавська битва 1920 року”, де знайшлося місце і для сина Яковлєва, якого зіграв Домогаров, попиваючи спирт з фляжки. Про українського союзника що було сказано? Союзника не показано, абсолютно. 

З боку найвищої влади України – маємо мовчанку.

– Державна влада України взагалі не орієнтується в цих ситуаціях, це люди не з того середовища, які би щось знали про українсько-польські відносини. Для них є якась гостра проблема – треба її якось вирішити, згладити, курган примирення насипати на кордоні. 

Маємо ситуацію, коли є 100-та річниця, можна було би в оперті на цю дату зробити кроки назустріч один одному, зблизити бачення історії. 

Врешті, політики супроти Росії.

– Але цього немає. Так, карантин, але весь світ живе в онлайн-режимі, можна було б в якійсь заяві згадати.

В інтерв’ю для “Газети польської” я говорив, що очікую, що 7 травня президент України подякує полякам за те, що вони допомогли відновити українську незалежність і заплатили за це своїми життями. Нічого не відбулося, хоча такі рекомендації ми давали – власне, ті реальні кроки до зближення. 

Тепер чекаємо 15 серпня, День війська польського, чи польська сторона подякує союзнику, єдиному союзнику у цій війні, який, як я вже казав, оборонив не тільки Галичину для польської держави, але й не пропустив більшовицької зарази в Західну Європу. Будемо надіятися, що наші сусіди виявляться мудрішими.