Вирватись з "трикутника смерті": Чортківська офензива Галицької Армії

<p>Вояк цісарсько-королівської армії Федір Лоїк</p>

Героїчні події червня 1919 року, коли чисельно слабша Галицька Армія (ГА) здобула ряд блискучих перемог над краще матеріально забезпеченим польським військом, поза сумнівом, приховують чимало таємниць. Та що ж незбагненного може критися у назві цього історичного періоду? Знаючи, що слово “Чортківська” асоціюється не з нечистою силою, а із затишним подільським містом Чортків, а напівархаїчний галицизм “офензива” означає “наступ”, годі розгледіти щось загадкове у виразі “наступ під Чортковом”. 

Будь-який наступ годі уявити без відповідного задуму, плану або, принаймні, чийогось вольового рішення на кшталт наполеонівського “розпочнемо бій, а далі побачимо”. Та на момент бою за Чортків 8 червня 1919 року командування Галицької Армії готувалося не наступати, а відступати.

Внаслідок катастрофічних поразок у травні перед очільниками Західної Області Української Народної Республіки (ЗОУНР) постали наступні альтернативи — капітулювати, перейти за Збруч, щоби разом з військом Симона Петлюри продовжити боротьбу за незалежність України, або ж приєднатися до більшовиків. Думки політиків розділилися, спонукавши командування до немислимого в регулярному війську кроку — провести відповідне опитування особового складу. Його результат переконливо засвідчив бажання галицького стрілецтва спільно з наддніпрянською армією продовжити боротьбу проти червоних.

Відтак з метою прикрити упорядкований перехід за Збруч пізно ввечері 1 червня 1919 року було вирішено зайняти останню лінію оборони між містечками Устечко та Скала Подільська.  Ця територія між ріками Дністер і Збруч за формою нагадувала трикутник, оточений зі сходу більшовиками, з півдня — румунами, а з північного заходу — поляками. Тож її охрестили «трикутником смерті».

Шлях у цей трикутник провадив через Чортків, який надвечір 6 червня 1919 року несподівано захопили польські вояки. Тим часом І корпус Галицької Армії ще не встиг проминути місто. Становище додатково загострилося, коли опівдні 7 червня ворог здобув розташовану неподалік Ягільницю. Тепер супротивник міг відрізати ще й ІІІ корпус. За таких обставин про можливість безперешкодно зайняти позиції на лінії Устечко — Скала Подільська йтися вже не могло. 

Відтак командувачу Галицької Армії генералу Михайлові Омеляновичу-Павленку довелося усупереч власним розрахункам наказати знищити надміру ініціативного ворога. Спланований під його егідою удар на Чортків був лише вимушеним короткочасним маневром, покликаним забезпечити подальший відступ на обрану для захисту упорядкованого переходу за Збруч позицію. Фактично йшлося про виконану за принципом “напад — найкращий захист” оборонну операцію. Проте її наслідки виявилися несподіваними для всіх.  

<p>Крайній злів вояк цісарсько-королівської армії Йосип Данилів, згодом стрілець Галицької армії.</p>

Викликане перемогою моральне піднесення у війську несподівано  резонувало з  прагненням західноукраїнського суспільства продовжувати, здавалося б, уже програну боротьбу за власну державу. Впродовж ночі з 8 на 9 червня 1919 року, немов за помахом чарівної палички, зневіра та дефетизм поступилися місцем рішучості та прагненню до перемоги, поєднавши військо, владу і народ в єдиний, сповнений вірою у власні сили організм.  

До такого результату терміни “оборона” чи “оборонна операція” припасувати важко, хоча з погляду воєнної науки вони цілком справедливі. Годі дивуватися, що бої 7-8 червня 1919 року влучно охрестили “Чортківським проломом”. Проломом, який зруйнував мур розпачу та зневіри на периметрі “трикутника смерті”.

Зміна суспільних настроїв і залізні закони війни вимагали, не гаючи жодної миті, рухатися вперед, допоки приголомшений несподіваним першим ударом ворог ще не оговтався. Проте командуванню бракувало будь-яких наступальних планів, і упродовж наступної доби лінія фронту безпорадно завмерла на місці, не зустрівши навіть найменшого опору супротивника. Щоправда, за цей час Начальну Команду Галицької Армії (НКГА) очолив генерал Олександр Греков, який здійснив необхідні кадрові зміни та сформулював доцільне рішення.

Для продовження боротьби в Галичині необхідна була певна територія, яка слугувала б  тилом армії, могла б її прохарчувати, забезпечити поповнення особовим складом тощо. Розширений за рахунок здобуття Чорткова “трикутник смерті” між Дністром і Збручем не задовільняв навіть мінімальних вимог. За розрахунками генерала Грекова слід  було додатково визволити ще Бучач і Теребовлю. За обидва міста й розгорнулися наступні бої 10-12 червня 1919 року. За характером це була контрнаступальна операція, оскільки галичанам довелося не лише відбивати нещодавно захоплені ворогом позиції, але й боротися за ініціативу.

<p>Вояк Галицької армії Іван Пучинський із села Лагодів, 1919 рік</p>

Щойно після її успішного завершення НКГА отримала можливість не лише реагувати на тиск обставин, але активно впливати на перебіг подій. Тепер цей перебіг уже залежав від її рішення — оборонятися на здобутих рубежах чи продовжувати визволення рідної землі. Аналізуючи обидві можливості, годі було ігнорувати пануючі настрої, які виразно змалював отаман ГА та відомий адвокат Степан Шухевич:

 “В частинах… панував такий піднеслий святочний настрій, якого я ще ніколи не бачив. Захоплення під час здвигу 28-го червня 1914 року було якимсь блідим відгуком у порівнянні з настроєм цієї великої хвилини. Людей огорнув шал іти вперед. Перед нами пересувалися постаті з чорними, обгорілими на сонці лицями. З чола цюрком збігали густі струмочки поту й рили борозни в сірій, грубій верстві пороху, що покривала сяючі радістю обличчя. Очі їх горіли вогнем. Сонячне проміння пражило скажено — та хлопці йшли вперед. Сміялися, перекликували з громадками людей, що вітали їх по дорогах. Один другого підганяв, щоби йшов скорше. Та не треба було й підганяти, бо захоплення гнало кожного дальше…. Команданти на конях і пішком виривалися далеко перед бойову лінію і йшли перші до наступу… Старшини і стрільці від обозів, шпиталів, магазинів просилися до фронтових бойових частин. Коли їм відмовлено — декотрі з них кидали свої установи й дезертували до фронту”.

<p>Кадр із фільму "Легіон. Хроніки Української галицької армії. 1918-1919" Тараса Химича</p>

Тож уранці 13 червня 1919 року Уповновласнений диктатор Євген Петрушевич і Начальний Вождь (Головнокомандувач) генерал Олександр Греков спільно ухвалили розгорнути подальший наступ уже стратегічного масштабу, покликаний у підсумку визволити всю територію Галичини. Це рішення, як і, власне, план наступу на Стрий — Дрогобич з подальшим ударом з південного заходу на Львів і виходом на лінію ріки Сян народилися саме у Чорткові. Проте у воєнній історії операції називають за місцем їхнього здійснення, а не планування. 

У підсумку слід констатувати, що бойові дії Галицької Армії в червні 1919 року складалися з трьох різних за характером операцій — оборонної, контрнаступальної та наступальної. Усіх їх об’єднав термін “Чортківська офензива” чи, якщо категорично не подобаються архаїчні галицизми, “Чортківський наступ”. Але чому саме “Чортківський”, якщо під Чортковом відбулася оборонна операція?

Пригадаймо, що саме Чортківський пролом започаткував подальший незвичайний наступ. Моральний дух виразно тріумфував над грубою силою, і недаремно червневі дні 1919 року порівнювали з Великоднем. Усі пам’ятали, що благодатний вогонь змін зійшов на галицьку землю саме на полях під Чортковом. Тож у терміні “Чортківська офензива” назавжди зафіксоване не географічне поле бою, а незбагненне диво морального преображення.